То буде, здається, осінь.
Не тому, що мені так добре,
а тому, що так Бог захоче.
Так-от, буде тепла осінь
і люди з відпусток вийдуть -
у відпустку піде сонце,
щоб пожити у Греції,
бо теж хоче бути модним.

На чиємусь балконі висітиме одяг,
на Його — досихатиме червень.
Він заварить собі традиційно чорний,
не надто солодкий.
Чай тамує несказаний відчай,
до якого доводить кава
чи кавовий запах...
Захитаються спогади жваво,
закиплять поміж планів на завтра.
Вже не світиться сенсор,
хоч вистрибує серце:
в смс-ках була правда...

Набере несміливе “як справи”,
набере “я сумую, здається”,
набере “забіжи завтра вранці”,
і згадавши про те, що пізно,
і згадавши, що вже не коханці,
жодних слів не відправить,
бо злякається того,
що вранці вона повернеться.
Надовго.

Небо впаде на дах сусідів,
напевно, воно ностальгічно-хворе,
якщо вже не здатне себе тримати.
У Нього те саме.
Здалося, що хтось є в кімнаті,
і вчулося тепле “дякую”.
Але ні.
Телевізор говорить.
Три красуні співають,
три неприродньо красиві шмати
вислизають із монітора
і тіло збуджують.
Просто вимкне ТБ.
Телевізор — ворог.

Він, здається, хотів як краще,
відпустив, бо суцільні проблеми,
відпустив, бо ненавидів рими!
І тепер розважається з тими,
що дарують фізичне щастя,
що так дико вдають оргазми,
що зникають без сліду туманом.
Між обманом старим і новими обманами
ще гортає її поетичну сторінку.
Не знаходить рядків про справжність,
і, здається, вона вже не пише...
Ні Йому, ні іншим.

Він, здається, такий дорослий,
а не знає, наскільки важко
за невинними жартами й масками,
наче скарб, зберігати правду.
Він не знає, що в ньому — радість,
Він не знає, що кожне завтра
загорялось думками про Нього
і холодне “вже досить” зірвалось стратою.
Тут ніколи не буде винних:
адже кожен багато втратив.

То буде, здається, осінь.
Сонце ще буде високо,
а спогади всохнуть.
Їй буде байдуже, скільки років,
промайнуло між ними.
Чи просто між ними.
Усміхнеться усьому світові,
і поїде шукати світло
в гори,
де свіже повітря і мало люду.
Нема нікого.
Розридається перед Богом,
розіпнеться в собі молитвами:
не наважилась вилити правду,
що могла би (і буде) чекати завжди,
що хотіла у Ньому, як в небі, жити.
А Він на балконі сушитиме одяг,
і зі спогадів щось палитиме.
Він заварить собі традиційно чорний.
Згадає про літо.
Забуде випити.

30. 06. 2012 р.