Коли війна ця, врешті, закінчиться,
Повернуться додому українці,
Які по закордонах рятувались,
Дітей порятувати намагались?
Питання багатьох сьогодні мучить.
Я думаю, історія научить,
Як це питання треба розглядати,
Щоб відповідь на нього точну дати.

Один з часів найтяжчих в Україні
Недарма ж називається Руїна.
Десятиліття тої колотнечі
Збезлюдили весь правий берег Речі.
Міста і села пусткою стояли,
Бо ж багатьох татари в Крим погнали.
Багато хто, і не тримавши зброї,
Загинув, бо ж з озлобленості тої,
Що ворогів роками розділяла,
На люд невинний карами упала.
А москалі, ті просто людей гнали
На лівий берег, згоди не питали.
Тож і збезлюднів край, лежав в руїнах…
Знайшлися ж люди в ту лиху годину,
Які схотіли то переломити,
Міста і села знову відродити.
І то були не москалі, не ляхи,
Які б тут оселилися без страху.
Бо ляхи сюди пхатись не бажали,
Їх небезпеки й труднощі лякали.
Хто допоміг би краю відродиться –
То були, звісно, тільки українці.
Як «помирились» москалі і ляхи
В Андрусові і кинули на плаху
Розтерзану, нещасну Україну,
Отримав кожен свою половину.
За москалями лівий бік зостався,
А правий, весь розорений дістався
Вже ляхам. Що із ним було робити?
Потрібно ж якось край той відродити.
Тож сейм прийняв, нарешті постанову,
Що слід козацтво відродити знову
Та вольності вернути й привілеї,
Щоб повертались до землі цієї,
Її з руїни тої піднімали
І від заброд усяких захищали.
Король Собєський слав універсали,
Які козацтву право те давали.
І козаки в ці землі потяглися,
Відроджувати й стерегти взялися.
Між тих людей, хто тут з‘явився скоро,
Був і Самусь Самійло – на ту пору
Людина в королівстві вже відома,
Бо ж з ворогами бився без утоми.
Як з москалями справи «порішали»,
То лиш татари край цей плюндрували.
Доводилося з ними воювати,
Щоб остаточно край не зруйнувати.
Отож, уперше знаний став Самійло,
Коли очолив він козацьку силу –
Аж цілий корпус. На Дністер сходили
Із ляхами й Сороки захопили,
Де досі турки гарнізон тримали.
Тепер же ляхи в тій фортеці стали,
Аби шляхи набігів перекрити.
А козаки продовжили ходити
В татарські землі та під Аккерманом
Орду просити змусили «аману».
До Кілії дістались на Дунаї,
Де сотні полонених орда має.
Татарські житла козаки спалили,
Татар аж кілька тисяч полонили,
Звільнили бранців та і відпустили,
Щоб ті вернутись в рідний край зуміли.
А вже худоби, здобичі узяли
В ординських землях козаки чимало.
За героїчні ті його виправи,
Про Самуся враз розлетілась слава.
Король Собєський теж його відзначив,
Указом польним гетьманом призначив.
А то, скажу вам, значило багато,
Він міг всіма військами керувати,
Що в Україні на той час стояли.
Над ним лише коронні владу мали.
Як гетьмана коронного немає,
То його, звісно, польний заміщає.
Тож вінницький полковник став в країні
Впливова, і заслужено, людина.
Раз козаки успішно воювали
І землі від набігів захищали,
То люди в ці краї і потяглися,
Відроджувати в них життя взялися.
Та і полків козацьких прибувало,
Бажаючих на те було чимало.
Тих козаків по землях розселяли,
Утримувати їх місцеві мали.
На що вони податки і платили,
Бо ж добре роль козацьку розуміли.
Хоч ляхи тим обурюватись стали,
Утримувати військо не бажали,
Жалілися постійно до Варшави,
Щоб на козацтво там знайшли управу.
Самійло ж, як його полк відродився,
Уже і на Брацлавщину дивився,
Щоби полки там також відновити.
Місцеві ляхи теж були сердиті.
Поки козацтво землю захищало,
Орді татарській впхатись не давало,
Рішили ляхи: «мавр завершив справу
І досить з нього. Слід найти управу
Й урізати всі вольності козацькі».
Собєський би не став за таке браться,
Бо ж розумів, що може тоді стати.
Але прийшла пора йому вмирати.
Товклися ляхи у Варшаві довго,
Щоби обрати короля нового.
Курфюрст саксонський Август ними зробився.
А він із козаками не змирився.
Посипались укази, постанови,
Щоби козацтво «відмінити» знову.
Коронне військо в ці краї послали,
Щоби воно козацтво розігнало.
Аби даремно кров не проливати
І тим орді дорогу відкривати,
Самусь свій полк відвів до Богуслава.
З Мазепою він мав тоді вже справу.
Таємно через Палія зв‘язався
І на його підтримку сподівався.
Ті козаки, що в Богуславі стали,
Новий полк – Богуславський сформували.
Самусь у нім полковником зробився.
На ляхів вже, як ворогів дивився.
Та і другі полковники так само
Про то відкрито говорили й прямо.
У Фастові у Палія зібрались
Якось усі та й говорити взялись,
Що досить уже ляхам тим коритись,
Пора з лівобережжям замиритись
І гетьманщину знову відродити,
Щоб українцям в Україні жити.
А тут і ляхи «підігріли» справу,
Прибули посланці до Богуслава,
Щоби клейноди в Самуся забрати.
Самусь не став із ними в ігри грати,
Велів скарати… От і почалося,
Козацтво знов за зброю узялося,
Щоб з ляхами за волю воювати
Та помочі від москалів чекати.
Та москалі, хоч і наобіцяли,
Із поміччю зовсім не поспішали.
Мазепа і хотів би об‘єднати
Два береги і булаву узяти,
Та не було царевого наказу.
Без нього хто би в ту затію влазив?
Тож козакам самим прийшлося битись,
Аби від влади ляської звільнитись.
Самусь не став на москалів чекати,
Зібрав полки і Білу пішов брати,
Де ляхи із гарматами засіли.
Та ляхи штурм козацький той відбили.
Аби тут час і сили не втрачати,
Зоставив кілька тисяч, щоб тримати
В облозі Білу Церкву. Сам подався
На Вінничину й визволяти взявся.
Полки козацькі слідом підтяглися,
Міста звільнять від ляхів узялися.
Війська коронні під Бердичів стали,
Але повстанці скоро їх напали
І розгромили. Розійшлись по краю.
Немирів, Бихів, Вінницю звільняють.
Бар, Шаргород і Буша піддалися.
Бої уже й в Галичині велися.
Козаки ворогів перемагали,
Але на схід постійно поглядали,
Коли ж то москалі прийдуть у поміч.
Хоч скоро геть зневірилися в тому.
Стрімке повстання ляхів налякало,
Вони козацтво умовляти стали,
Щоб перестало, врешті бунтувати
І розійшлося по своїх по хатах.
А ще призвідців видало короні.
На те, звичайно, козаки не згодні.
Тим часом, москалі теж одізвались.
Вони із ляхом битись не збирались,
Веліли козакам, щоб покорились,
Із ляхами негайно замирились.
Так помочі від москаля чекати,
Він тебе може кожну мить продати.
Хоч віра у царя і підупала,
Та козаки миритися не стали.
Самусь під Білу Церкву повернувся,
Про гарнізон там ляський не забувся.
І скоро ту міцну фортецю взяли,
Собі припасів і гармат дістали.
Здавалося, вже скоро перемога.
Та інші плани, певно були в Бога.
Коронне військо знову підступило,
Під Старокостянтиновим зустріло
Козацьке військо. У жорстокій битві
Вдалося ляхам козаків розбити.
Лягло на полі козаків чимало,
Козацтво із Поділля відступало,
На Київщині аби сил набрати
І з ляхами по новій воювати.
Зміцнили Білу, Богуслав і Фастів,
Щоби не дати козакам пропасти.
Ще на москальську поміч сподівались
І «помочі» від них-таки діждались.
Зібрались в Нарві ляхи з москалями
І у трактаті написали прямо,
Що спільно мають козаків здолати.
На те цар має військо посилати
На правий берег. Правда, не так сталось,
Як москалі і ляхи сподівались.
Бо ж шведи на обох їх напосіли,
Чимало територій захопили.
Тож козаки їм знов потрібні стали,
За їх щоб інтереси воювали.
Мазепа з військом за Дніпро ступили,
Полки козацькі радо їх зустріли.
Щоправда, щоби ляхів не лякати,
Кількох старшин взялись арештувати.
Найперше – Палія, він нього ляхи,
Мабуть, найбільше натерпілись страху.
Аж на Сибір відправили небогу.
Туди козацтво знало вже дорогу.
Та Самуся не стали зачіпати,
Продовжував полком він керувати
У Богуславі. Разом із полками
Подавсь Мазепа аж до Львова прямо.
Самусь з полком своїм побіля нього.
Ледь не дійшли до Белза до самого,
Де уже чисто ляхи проживали.
На чужі землі ми не зазіхали.
Поки війна зі шведами велася,
Річ Посполита дуже подалася.
Утратила вона колишню силу,
«Ляльки» московські «кашу» там варили.
Самусь все більше й більше зневірявся,
Що з москалями клятими зв‘язався.
Мазепі вірив… Та після Полтави
У того шкереберть пішли всі справи.
Був змушений в Туреччину втікати,
Аби життя своє порятувати.
Самусь же в Богуславі залишався,
Своїм полком, як і раніш займався.
Чекав нагоди знову зброю взяти
І рідну Україну захищати.
Мазепа вмер і Орлик став за нього,
Він вирішив продовжить справу того.
Отож з військами за Дністер подався
Та Україну визволяти взявся
Від москалів і ляхів. З ним татари.
На Білу Церкву перше він ударив.
Полки козацькі Київщини, звісно
Поповнили його козацьке військо.
Самусь з полком був першим коло нього.
Колись узяти Білу мав він змогу,
Тож і тепер би Орлику згодився.
Та гарнізон в фортеці укріпився.
Засіли ляхи за високі стіни.
Хоч козаки і лізли без упину
На оті стіни, лиш дарма старались.
Бо ляхи штурмам тим не піддавались.
Татари ж, що під Білою стояли,
На стіни лізти наміру не мали.
Навколо по окрузі розбрелися
Та грабувати людність узялися.
Побачив Орлик, що погані справи:
Під Білою він не здобуде слави.
Даремно лиш козацька кров проллється.
Тож відступати звідси доведеться.
Із повернув назад він до Молдови.
Ні з чим козацтво залишилось знову.
Не став Самусь кидати Україну,
Рішив боротись далі до загину.
А москалі із ляхами з‘єднались,
Козацтво разом добивати взялись.
Самусь засів в своєму Богуславі.
Іще козацька не померла справа.
Хоч москалів і ляхів більше було,
Козацьку силу все ж вони відчули.
Бо бились козаки, не піддавались,
І в полі, і зі стін оборонялись.
Все ж сила і чисельність взяли гору.
Козацьке військо оточили скоро.
В бою Самійла з сином полонили,
Старшину теж козацьку захопили.
Хоч бій тривав і далі, аж до ночі.
Козацтво піддаватися не хоче.
Старі й малі у руки зброю брали
І в боротьбі за волю помирали…
А що Самусь? Яка подальша доля,
Мабуть, ми не дізнаємось ніколи.
Бо москалі, як завше постарались,
Щоби про нього й сліду не зосталось.
Чи то скарали, чи в Сибір заслали?
Так чи інак – живим не відпускали.
Гадали, що забудеться, зітреться
Про нього пам‘ять. І не доведеться
Їм за свою зрадливість червоніти.
Дарма старались – пам‘ять не убити.