Надворі падав листопад,
Вона ішла додому,
Ішла, не дивлячись назад,
В слідах згубивши втому.
Так бережно вона несла
Всі аргументи, тези,
А все, чого не вберегла,
Жовтіло на березах...
У двері грудень залетів
раптово, несвідомо.
Тікаючи від холодів,
Вона зайшла додому,
Дістала з сумочки вино,
Потім на стіл накрила.
Сиділа, дивлячись в вікно,
Кудись удаль летіла.
А за вікном вже січень впав,
Сховав її дороги.
Вона не знала, хто украв
Всі сльози і тривоги.
Вона мовчала...Тільки сніг
Із нею грався підло.
Створила принцип, ніби гріх
Їй вимикати світло.
В пустій кімнаті злісний лютий
Вбивав жаринки віри,
Її вікно - це край забутий,
Де світло ще горіло.
Вона нечутно помолилася,
Сказала, що ще трішки.
Втомилася, як вона втомилася!
В холодне впала ліжко...
Проміння раптом в вікна впало,
Вона відкрила очі...
о, Боже, скільки ж вона спала!
Вона пропала в ночі...
Зварила собі тихо кави,
Розсунула всі штори...
Вона дарма його чекала,
Він не прийде ніколи...

Кидалось в очі мерехтливе тепле світло,
І грала музика, вогню згубивши звук.
Зима настала якось непомітно,
Убила полум’я торканням своїх рук...
Закутавшись у тепле покривало,
Сама вигадуєш собі війну.
А ти йому нічого не сказала
Про те, що більш не віриш у весну,
Про те, що ти насправді не літаєш
І що тебе настправді вже нема...
А він все думає, що ти його кохаєш,
А він не знає, що уже прийшла зима.
В собі невпинно страдницю шукала,
Бо не змогла закохану знайти,
І океанів всіх було для тебе мало,
Були глибини, хтілось висоти.
В трагічних сценах все черпаючи натхнення,
Його понівечила долю назавжди,
В своїх сльозах знайшла собі прощення,
В своїх словах закрилась від біди.
Чарівно плаче знов його фортепіано,
Твоє по-троху забуваючи ім’я.
Десь зникла фабула твого життя-роману,
І білим фальшем впала в мертве полум’я.

Впаде сльоза, і ця луна
Шалений біль заб’є у скроню.
А я одна, а я одна,
Та все ще подумки з тобою.
Убий мене, і слова звук
Від божевілля урятує.
Убий мене торканням рук,
Й ніхто ніколи не почує
Луну мого серцебиття
В тремтячому теплі долоні.
Луна, вбери моє життя,
Тримай його в своїм полоні,
Бо я сьогодні не засну,
Бо я сьогодні одержима,
А ти сховав в собі луну,
Убив закритими дверима.
У тиші ув’язнив цей біль,
В цю ніч навік вселив напасті.
Й тремтячий голос тихий мій
Усе ще молиться за щастя,
Беззвучно гублячи слова
У твої очі темно-карі.
Ти бачиш, я іще жива,
Та смерть моя в сльози ударі.
Луни звучання пролетить
Як грім, і літній дощ проллється.
Скажи, невже оце все мить?
Невже оце усе минеться?
Луна ударить об підлогу
І відіб’ється об всі стіни
Я не попрошу допомогу,
Я мовчки просто так загину.
А ти дивися і забудь,
Як біль разюче б’є у скроню.
І хоч ти дав мені заснуть,
Я все ще подумки з тобою.

2009

Утопія...Сховай ключі
Від серця в його душу,
У цю глибоку далечінь,
Щоб він знайти не здужав.
Утопія...Біжи за ним,
Біжи, розбивши ноги,
І не зважай на сірий дим,
Сама знайдеш дорогу.
Шукай його, ввірвись у сни,
Шукай по всьому світу.
Почуй у відгуках луни,
Почуй у криках вітру.
Знайди його в своїх очах,
Відчуй у теплій крові,
Сховай його від всіх в ночах,
Сховай в своїй любові.
Затисни у обіймах біль,
Цілуй в вини спокуту,
Тепер він тільки твій, він твій,
Більш нічиїм не буде.
Пірнай в його п’янкі вуста
Від ночі і до ночі,
А ніч холодна і пуста
Спроквола томить очі.
І все до ранку пропаде,
Сп’яніння вийде з тебе,
І ти одна...А де він? Де?
Його забрало небо...
За кроком крок, за кроком крок
Пірнай у сірий дим.
Поклавши палець на курок,
Біжи за ним, лети за ним.
У нього у душі ключі,
Їх так і не знайшов.
Біжи за ним, кричи, кричи,
Благай, щоб він прийшов.
Пірнай в вікно на чорнім тлі
За ним у порожнину
І лиш торкнешся ти землі,
Утопія загине...

Не спиняйте її, не спиняйте її
Вона мовчки іде в неминучість
І сховавши за посмішку сльози свої
Вже не скаже про рани болючі.
Не спиняйте її, не шукайте у снах,
ЇЇ більше не буде, не буде.
Вона мовчки іде, терпить біль у ногах,
Та не вірить вже більше у чудо.
Не спиняйте її, не кидайте слова,
Бо вона в безкінечність крокує.
Серце б’ється, але вона вже не жива,
ЇЇ більше тепер не існує.
Не спиняйте її, він її відпустив,
І вона вже його не зустріне.
Він її змусив жить і її він убив,
І вона тепер просто загине.
Народивши любов в тихім світлі зірок,
З ночі вийти вона не зуміла.
До обриву лиш крок, до обриву лиш крок
І спинитись немає вже сили.
Не спиняйте її,він її не спинив,
Не питайте чому і навіщо.
Одержимість глуха,їй не треба цих слів,
І мовчить день і ніч кладовище….

2009

Моє приємне божевілля
Солодкий,беззсмістовний сон,
Свобода і моє свавілля,
Моя в’язниця і полон.
Мої слова,моє мовчання,
Моє порожнє каяття.
Моя душа,моє кохання
І подароване життя.
Тобі моє блакитне небо
Тобі усе,що маю я,
Усе,що є-усе для тебе
І я давно уже твоя...
Моя вина,моє прощення,
І розпач й віра в чудеса,
Моя журба,моє натхнення,
Порожнє пекло й небеса...
Мої слова,моє мовчання,
Політ і боязнь висоти.
Моя ненависть і кохання,
Усе,що є,усе це ти!

2009