***

До тебе прихожу, гублячи черевики,
Зшиті із тисяч гесперових яблук
Кожну хвилину розкладаю на миті
І на ноти кладу кожен звук.

Наші руки, ноги, язики і судини
Сплітаючись, утворюють одне ціле.
Ми з тобою іредентисти –
Стріляєм впритул і досить прицільно.

Ми небожителі, закинуті місто,
Прокинувшись разом, не здивувались
Ми тілами й душами чисті
одне одному ніжно зализуєм рани.

Та ти усміхнений на світлинах
А я лиш частина світобудови
Ти пишеш майбутнє по чорному білим
А я вмію вести світські розмови.

Ти, зібравши торбу тікаєш в ранок
Ліхтарі запалюючи на злітній смузі,
Я ж мертвому місяцю наостанок
Зтинаю голову як Медузі.

Кава з молоком вже охолола
з вуст стерся золотавий
блиск поцілунків,
метелики, налякані, полетіли,
здійнявшись з посохлих пелюсток
сонця.
Ти подзвонив, важко дихаючи,
обривав пуповину
наших колишніх стосунків.

Я втрачала прозорість,
як склло від подряпин
(це, згадуючи твою спину).
Не тішив смак шоколаду.

Простирадла втомились
від нескінченних тіл.
Склянки запам"ятали
сотні ковтків моїх
уявних і дійсних коханців.
Стіни ввібрали у себе
море збуджених звуків
і сигаретного диму.

Зливаю із себе дотики
минулої ночі.
що, стікаючи водою,
розчиняються у піні сліз.

Ще одна Ніч без тебе...

Я майже нічого не знаю про війну,
мені відомі тільки її наслідки.
Це коли замість мелодрам
знімають жорстокі фільми,
це коли масово зрощують
гвоздики для парадів,
це коли до школи на свято
приходять заплакані ветерани,
а на площах міст всі
п'ють, а по тому ригають.

Війна, це коли воїн-афганець
на милицях не зможе навчити внука
грати у футбол...

Сонце зникає - осінь.
Кохання втомилось - людно.
Вірші засихають - тихо.
Ситець зносився - зимно.

Лишається тільки ловити
губами хвилини вітру,
лишається тільки збирати
долонями зерна світла.

А хочеться просто заснути,
втопитись у власній тіні
і прокинутись лише для того,
щоб стати весняним цвітінням...

Іронічно зачаті зародки свіжості
згаснуть із блиском твоїх очей.
Незграбно загублені краплини чулості
озвуться півмісяцем інших ночей.
Тобою розкушене спокуси яблуко
сповнить оргазмами цілий світ.
Цілувати сліди солоно і солодко,
а фортеці піщані обернуться на лід.
Розібгає сонце сухотні промені
по розтулених вуст щілинах.
І тінь твоя, пробігши по мені
від тепла золотавої шкіри загине.
Зламаються пальці від гри на роялі,
розіб"ються склянки, наповнені мною.
А ми ж зтобою ще не дочитали
п"си дурної і ніжної ролі.
І не відкрили двері в "нікуди",
і не родили свіжі ідеї...
Давай дорогу до неба забудем,
розплавим любов, наситившись нею...

Твоє мовчання
запікається моїми ранами.
звісно, може я перебільшую
і це - звичайні подряпини,
але, здається, боляче.
Іноді пишу повідомлення.
Ти скупий
і ніколи не маєш часу.
Звісно, може я помиляюся
і ти просто не хочеш бачити
мене втішену,
але, здається,
добре навчився брехати.
Впадаєм у крайнощі...
Раніше кохались пристрасно
(і, до речі, голосно),
а зараз не менш пристрасно
(але вже тихо)
ігноруєм минуле.
Кожен по-своєму:
я намагаюсь бодай на мить
повернутись,
а ти вже забув мої руки.
Все сталося так, як і мало -
вкотре дотліла цигарка
і я зазираю в чужі вікна
в надії на неодмінний ранок.
Ти ж міцно спиш,
напившись солодкого чаю
і у снах не маєш місця для мене.
Ми так і не танцювали...

Злизуючи карамельність моєї шкіри
віриш
у незбагненність погляду
спогади
складаються тихо у пазл
відразу
не розгадати їх таємниці
що криється
у простих спогляданнях в минуле
відчула
едектричной дотик твого волосся
довелося
на мить чи на дві померти...


вчора впали мости
між "я" і "вони"
розгубили останні
телефонні (чи інтимні) зв"язки
більше не пробігатимуть очі
у товстій книзі із переліком
ненаписаних імен
А так хотілося
вивчити більше!..

тихо горять слова
лишаючи по собі
ще на деякий час
на шоках теплі тіні...

Час зітре твої риси
з полотна моєї пам"яті.
Твої очі стануть двома
плямами у моїх спогадах,
пальці перетворяться на гілки
сусіднього дерева,
а присмак вуст лишиться
тільки далеким відлунням
прогулянок парком...

Часом хочеться взяти
пензля до рук
і знов малювати тебе,
плести шовком,
витинати з паперу,
аби знову відчути
сонячних зайчиків
наших з тобою ранків...
Ось я малюю обличчя -
усміхнений,
далі з"являється
запах шкіри
і я знову можу відчути
твій дотик до свого плеча.
Ніжно...
Тихо...
Але час все-одно сильніший...

Квіти в саду засихають,
не розквітаючи -
липень надто жаркий.
Сіль на губах виступає,
тіні, зникаючи,
липнуть до ніг,
як човни до ріки.
Небом вершково збиті хмари
розповзаються, танучи.
Розплескана скибка черствого сонця
кидає жаром в очі блукаючі.

Липень, не розквітаючи,
вже засохнув.
Квіти палять вуста,
смачно цілуючи.
Аксіома доволі проста:
літа ми ще не відчули,
а бачимо вже його спину...

Мовчки,без звуків, як в німому кіно
на колінах повзе самотність.
Старі фотографії і вино
підкреслять твою неприсутність.
Темрява обіймає за плечі,
цілує заплющені очі
Я тебе вже не знаю, до речі,
але ще відпустити не хочу.
Я і самотність - тет-а-тет
мовчки питимем каву.
Я і вона - непоганий дует
і могли б навіть стати парою.
Вона спокійна і неревнива,
завжди на мене чекає.
Вона тендітна і хвороблива
а ще - шалено кохає.

Не прокинутись - дивно.
Не знати смаку малини - терпко.
Не чути крику каміння - ніжно.
Не торкатись тебе - смерті подібно.

Ловити метеликів - світло.
Літати у снах - м'яко.
Збирати краплини - дзвінко.
Губити тебе - набридло.

Цілувати небо - смачно.
Розбиватись об дощ - гарно.
Подивитись у ніч - тихо.
Не любити тебе - лячно...

Не дивитись - боляче.
Заплющ очі - відчуєш:
темрява розриває очі.
Не слухати - томишся -
шепіт, якого не чуєш
залишатись один не хоче.

Яблуневий цвіт - страшно-
знаєш, що буде похований,
аби дерево розродилось.
Коханий, не бійся. будь відважний -
все до нас пораховано -
від мене серце лишилось.

За любов заплатила мовчанням
і небаченням твого світла.
Розчинятись повільно звикла.
А поки ще тут. Я. Востаннє.

Даремно тікаєш, хлопчику!
Моя крига вже запалала.
Моя скеля розсипалась на пісок.
Ти не врятуєшся, хлопчику!
Мої очі ховають страшну таємницю.
Мої губи отруйно шепочуть:
"Хочу..."
Наказала тобі не зникнути,
розчинившись у медово-нудному
світлі місяця.
Захотіла, щоб ти залишився,
обернувшись на соляний стовп
моїх сліз.
Попросила тебе замовкнути,
віддавши останні слова свої
шелесту листя...

Даремно тікаєш, хлопчику.
Без мене ти захлинешся у
вирі зайвих звуків, дотиків,
і безкінечних силуетів.
Лишайся тут, добре?

Там, де сонце зустрічає землю
(за лінією небокраю),
напевно, поля з роммену
і холодно не буває.
Там, ймовірно, всі ходять веселі,
усміхнені карамельно,
там у всіх найсвітліші оселі,
інтереси лише паралельні.
Там всі люди грають на скрипках,
там ліси непролазно-зелені
і приходить кохання нізвідки,
і ніхто незнайомий з брехнею.
В тому місці всі мають крила
і працюють не задля грошей.
Їх життя - це бразильське "мило -
всі красиві, люб'язні, хороші.
Там ніхто не лічить години,
що лишаються ще до смерті
і у них найміцніші родини,
щоночі - розмови відверті.
За лінію небокраю
я б побігла уже негайно,
проте чудес на землі не буває,
а горизонт лише візуальний...

Я була жінкою-перцем,
я була жінкою-сіллю,
я була з тобою відверта,
я тебе осліпила силою.

Ти завжди був майже зі мною,
ти завжди був майже гарячим,
ти вважав мене майже дурною,
бо для тебе ніколи не плачу.

Ми з тобою були недопарою,
ми були недозакокохані,
про спільне майбутнє не марили,
за вітром себе розпорошили.

Ми не будем з тобою бачитись,
ми не хочем одне одного чути,
ми не будем у піджмурки бавитись -
ми не хочемо НЕДО бути...

Імпровізуй зі мною!
Грай джаз на моїх нервах!
Розривай мене нерівними звуками
і дотиками.
Торкайся пальцями клавіш
на моєму тілі.
Співай мене, співай разом зі мною,
дихай зі мною і помирай
щосекунди, як я...
Імпровізуй!

Між нами хтось поставив стіну
чи то із скла, чи то з бетону.
Ми думали, що знаєм ціну
словам, проте відчули втому
від гри без змісту, меж і правил,
коли не чуєш те, що хочеш.
Я зрозуміла: ти був правий,
коли казав, що ми наврочим.

Два сонця разом не можуть бути -
це неприродно, навіть весною.
Твої хризантеми - осінні квіти,
невчасні, наче ми з тобою...

Ієрихонські труби голосно мовчать
про неприхід Бога.
Бог просто втомився.
Він живе у маленькій хатині
на березі озера,
розводить кроликів і голубів,
рибалить у вихідні,
часом виїжджає до міста
по свіжі газати,
слухає радіо.
Йому так затишно насамоті
і так самотньо у тому затишку,
як дідусеві, що його внуки
не надсилають на Різдво листівки,
а діти якого не кличуть у гості.
Йому ні з ким пограти у доміно,
чи випити пива -
янголи відреклися від нього.
Вони зайняті облаштуванням осель
та особистих життів.
Часом дзвонять святі і запитують:
ало, Боже, коли буде надбавка
до пенсії?!"
А він не знає що й відповісти,
бо сам ледве зводить кінці з кінцями,
мусив навіть посадити картоплю.
Вечорами читає Кафку і Маркеса
(або російські детективи),
п' чай "Бесіда",
або відвар з липи...
Взимку довго-довго сидить
біля вікна, дивиться
га снігові замети і думає:
"Невже то я сотворив?
Ех, де моїх 20?". Сумно.
У місці в притулку для пристарілих йому відмовили, мовляв,
держава не споможна всіх
тягти на своїй шиї,
а податки платити нікому.
Часом ому хочеться заплюшити очі і більше не прокидатись,
але смерть по нього не прийде - боїться.
Іноді сідає на велосипед і мчить
до найближчого храму подивитись,
чи не всі ще про нього забули.
Аякже! На паск приходять святити
яйця й іншу провізію і моляться
(щоправда, частіше - Святій Варварі, чи Миколаю Угоднику).
По тому Бог сидить у себе на ганку,
обхопивши руками посивілу голову
і йому стає "нестерпно боляче за
даремно прожиті роки".
Щоправда, хоч і рідко,
проте з'являється дещиця надії на те, що не все втрачено.
Тоді, коли маленьке світлооке дитя
здіймає свої рученята до неба
і посить врятувати світ.
Боже, отож, ти ще комусь ще потрібен.
Може...

Восени мені завжди весело.
Весело аж до істерики,
коли бачу зграї людей,
зігнаних докупи негодою
і які поспішають до теплих країв.
Туди, де за безцінь,
або, принаймні дешево
можна купити сигарет і мартіні.
Восени мені завжди смішно
спостерігати за бабусями
із повними відрами хризантем
і в сраку п'яних,
бо на що ж ще витрачати пенсію?
Восени мені тішать психи
і збоченці з голими душами
й тілами...
Восени я не плачу над смертю -
її не існує, бо хіба ж теоретично
можна виокремити з моря води
іншу, маленьку воду?
Осінь ховає очі
і тіні від них...

Мене допікає втома
і зупиняється серце.
Немає у нього дому,
бо дім - моє тіло
зіллється
з осіннім дощем і снігом,
вбереться у сірість дахів,
по мені сотні ніг забігають,
а я ж хотіла на годівлю птахам.

У двері до тебе шкребеться світанок.
Розплюшуєш очі і бачиш : сама.
Ідеш на кухню, тихенько зітхаєш
і п'єш чорну каву біля вікна.

Немає духу, щоб кинутись з даху,
чи вени врізати - життя одне.
Блукаєш парком, годуєш птахів
і думаєш: "Раптом хтось підбере?"

А іноді хочеш напитись до чорта,
та ти непитуща - одна біда.
В новинах почула ось щойно вчора,
що в місті своєму лишилась одна.

Це все від того, що ти хворієш
хворобою зросту і німоти.
Про зцілення часом ввечері мрієш і знов засинаєш насамоті...

Їх життя вимірюється
дозами спожитих наркотиків
і літрами випитого алкоголю.
Вони лічать дні по грамах
викуреної марихуани.
Вони не відчувають іших запахів,
крім блювотиння після нічної п'янки,
не бачать метеликів
і не вміють слухати блюзу,
що його виграє дощ.
Вони навіть не сплять із жінками -
у їхніх обіймах унітази
приватних, а часом
й громадських вбиралень...

А коли вони помирають,
на їхніх могилах
замість канабісу, маку
і буряків
завжди чомусь саджають
барвінок і чорнобривці...

Я хвора невиліковно.
Тобою.
Ймовірно.

А може, це - не смертельно?
Можливо, це вада серця.
Досліджувати ретельно
клінічність немає сенсу.

Обійми рудої курви,
в яких ти перебуваєш
діють, як випари ртуті -
від них я повільно вмираю.

У нас охорона здоров'я
зовсім не ідеальна
і від кохання лікують
у вогких темних підвалах...

Самоідентифікація.
Дивне слово.
Само/іденти/ фікаціція.
Само Іде.
Самофікція.
Мій номер - твоє ім'я,
написане помадю
на спітнілому дзеркалі,
де моє відображення повернуте спиною.

Цей номер дали на небі...
Або в чистилищі.
Вже й не згадаю, куди ходила
по довідку.
Якась в окулярах тітка
із голосом з "ескорт-сервісу"
проспівала: "Він з вами уже назавжди.
І папірець не відсійте,
бо це складна прцедура -
знаходити серед мільйонів ту комбінацію літер і запахів,
яка вам найменше пасує
і яка дана на віки"...

Пішла.
Несла із собою фікцію,
тримала в руках твоє ім'я,
що стало моїм тавром.
Навіки...

Не плач наді мною - я вічна,
я проростаю весняними грозами.
Моє проростання хворе психічно,
воно в обличчя дихає морозами.

Не плач наді мною - я церква,
я всіх воскрешаю дзвонами.
До мене приходять живі і мертві -
так я обростаю людьськими гронами.

Не плач наді мною - я кров твоя,
я завжди тектиму у твоїх жилах.
Хочу, аби ніжність моя
минулим й придешнім служила.

Не плач наді мною - я вічна
я зовсім хвора психічно
я церква
я кров твоя...

Коли ти не поруч, не можу спати...
Ніч крадеться, хоче зламати
іржавий замок на моїх дверях.
Я тремчу від її збудливого дотику.
Доки ще я засинатиму насамоті?

Мені подобаються
драматичні паузи
у твоїх історіях.
Завмираю в передчутті
неймовірного
вірю
кожному слову.
знову
пауза
літнім
гамузом,
гаміром
кружляють між нами
миті.
Ми ще не в раї,
але вже близько
слизько
стояти поруч -
зовсім тепло й спокусливо
змусити
тебе, себе не піддатись
вину, що вже випито
вилити
тобі на руки
трохи ніжності,
трохи ночі
хочу...

Я прогризла у небі дірку
і з неї викотилося сонце.
Воно здивовано дивилось на мене
і крутило біля скроні пальцем.
Стояла розгублено...
Було незручно, що порушила звичний сонячний розпорядок:
сходити вранці і
знову заповзати за небесну ширму надвечір...

Але ж так хотілося!!!
З дитинства мріяла
мати особисте сонце.
Посадила б його у клітку,
годувала б його печивом і молоком,
вигулювала б, як песика,
на мотузці
(аби не потрапило під авто),
пестила б,
давала б прочухана
за розбитий глечик
і розкидані іграшки,
вкладала б спати, накриваючи пухнастою ковдрою...

Але сонце не далось до рук -
лише жбурнуло в очі
жмут колючих променів.

Побіжу, мабуть,
за нитками і голкою -
дірку в небі зашию -
нехай досипає тих три години,
що залишились до світанку...

Ми - покоління кави і цигарок,
снікерсів, кока-коли, піци...
Ми - пластмасові діти
з акриловими нігтями,
штучним волоссям,
латексними презервативами,
синтетичним одягом,
фалоімітаторами,
дієтичним пивом,
глянцевими журналами,
фарбованим хутром...
Наші герої - кілери,
наші антиподи - ветерани війн.
Ходимо у нічні клуби,
нюхаємо кокс,
займаємось сексом у туалетах,
ставимо раком етичні норми,
нав'язувані тими ж ветеранами.
Ми вивчаємо юриспруденцію,
аби безкарно порушувати закон
і стаємо дантистами,
аби заробляти більше.
Катаємось взимку на сноубордах,
влітку їздтимо до Туреччини,
(або до бабусі в село)
і доводимо всім - нам не гірше!

Не грайся зі мною в демократію!
Не давай мені вільного вибору!
Не покладайся на мою чесність,
не гадай, що я здатна на дію.
Не!..
Я дурна і нечесна з тобою,
я синя та інертна, як неонова лампа,
я схожа на дощ,
який падає з неба лише тому,
що хтось захотів,
я подібна до зірки, яка згасла
за сто мільярдів років
до твого народження - від мене лишився запізнілий відблиск.
Не грайся зі мною в демократію!
якщо вірити Арістотелю- це найгірший з режимів -
режим очікування...

Коли ніч наповнить своїми слізьми
мою чашку з-під учорашнього чаю,
коли дощ за вікном доспіває схололу пісню,
коли волоцюга доп'є пляшку своєї надії останню
я прокинусь.
І побачу тебе...

Лишила в тебе на руках свій запах.
Ненароком, просто так трапилось...
Не дивись на мене із захватом -
не люблю я вляльковість гратися.

Я благаю, не роздягай мою душу -
не побачиш нічого крім падолисту.
За сценарієм зараз заплакати мушу,
проте, як завжди, всміхнуся, навмисно.

Давай краще блукати нетрями,
пити чай у мене на кухні,
цілуватись давай до нестями
і кохатися мовчки будемо.

Спати вдень, при зашторених вікнах
і вдавати, що ніц не трапилось,
розмовлятимем про політику,
голод в Африці та інфляцію...

По обіді ти йтимеш додому,
я лишатимусь досипати,
відчуваючи смертну втому,
адже знов довелось зіграти...

Манго на смак, як морква,
сонце - бузкового кольору.
Ось так проживаєм відміряні роки,
піддаючись фантазіям хворим.

Одне в одному вишукуєм вади,
у зраді підозрюєм, у ворожбі.
До оселі нашої сарана занадилась,
опинились в друзях спільні вороги.

Мій чай давно вже вихолов,
твій не димить кальян,
очі наші вихолощені,
затерлись імена...

Ти снігом тепло-білим
наповни мені ванну,
у супер-маркет по каву збігай
і разом із снігом розтанемо.

Побіжим із стічними водами,
будем співати у трубах,
давай влаштуєм самі собі проводи
і навік нерозділені будем!

Очі подібні до старої міді
на куполах соборів -
такі ж зелені і такі ж
вдавано холодні,
металеві, але той метал ніжний, первісний, мінливий,
як розплавлений час.
Руки - довгі, тонкі,
з пальцями-цяхами,
що вбивають ритми у деку гітари -
грати ж бо не вміють по-іншому.
Волосся - дроти високовольтних ліній,
пояких пробігає струм із тисяч дотиків.
Вуста - роззявлена паща голодного лева,
чи пелюстки соняшників - однаково усміхнені.
Хребет - вісь неіснуючої нині планети,
а лоно - бермудський трикутник, чи озонова дірка -
ніхто ще не повертався...

Пішов...
Не зачинив за собою двері,
бо поспішав на потяг.
На потяг, що їхав до Неї.
В кімнаті нашій завили протяги.
У квартирі моїй стрибає вітер -
діти з вулиці вибили шибки.
На підлозі стогнуть зів'ялі квіти-
їх просто не встигли полити.
Від подушок наших літає пір'я,
сигарети зітліли у банці кавовій,
кішка вмерла - не хотіла повірити,
що ти мене раптом зрадив.
Я постаріла літ на двісті!!!
Поховайте мене в моїй ванній,
оголосьте зниклою безвісті,
я вберуся у сукню рвану.

Нам снились суничні галявини -
ми лежали від сонця п'яні,
а потім збивали халявами
ягоди цнотливо-рум'яні.

Ти пішов і забрав останню
скибку черствого хліба,
а натомість залишив виразки,
що й до тебе мала без ліку...

грець з тобою - не буду плакати,
не збиратиму скло побите
і не дам тобі знову внадитись -
не ведуся на всохлі квіти!

Принцип: "стукайте й вам відчинять"
чомусь не діє на тебе.
не знаю, як інші в подібних випадках чинять,
я ж просто беру і тікаю в небо.

провокаційні пичання на кшталт "навіщо?"
часом навідують хвору уяву.
Я на себе ярлик повісила
про непотрібність явну й удавану.

я заплуталась в лабіринті із судин і волосся,
я, блукаючи, марю про втіху тіла.
пророцтво старого мольфара збулося - не знайшовши тебе,
взялася інеєм...

Втаємничені, зламані, зраджені,
заплакані, з хворими серцями і чистими сумліннями,
голодні, спраглі істини, перманентно натхненні і знуджені,
дивні, розхристані, непочуті,
з тьмяними думками і холодними очима...
Будем лежати і дивитись на небо.
Або на стелю.
Яка різниця?
Головне, що не разом...

Часом марю, що я - акула,
запхана у трилітрову банку,
що мені бракує часу і простору
і я все рідше прокидаюсь зранку.
я зрослася із снами, це точно!
Інакше б звідки у мене взялося
три ряди зубів і плавці на спині?
Чому б мені стало тісно у моїй порожній квартирі?
Чому б я, аби не стала акулою,
так полюбила запах крові
і з якої причини мала б тіло вкрити лускою?
І якого хріна я б задихалася
лежачи тут,
під лампочкою, потужністю у 100 Вт?!

Зіграй на мені, як на скрипці...
зіграй мене, якщо зможеш.
виграй мене в лотерею,
чи просто виграй...
Що б не обрав - переможеш!

Я ковтала ноти колесами,
я вводила їх під шкіру
і внутрішньом'язово, як кетамін,
я нюхала ці згустки світла і темряви...
ноти скінчилися.
згасла музика.
кайф припинився.
у мене ломка...

Сканую тебе...
Мої очі зупиняються на кожному
міліметрі твоєї шкіри.
Мій язик обмацує всі шпарини у твоїй підсвідомості.
мої пальці вивчають гладкість твого волосся,
а ніздрі вловлюють ледь помітний
запах страху
переді мною,
що витікає із тебе
березовим соком.
Ти починаєш тремтіти, немов від холоду,
але ж ми з тобою знаємо, що то інше.
Сканую нижче...

Навіщо люди носять червоне???
від цього кольору тхне смертю і зрадою.
Відразу згадую індиків, або кроликів у бабусиному селі.
і стає ніяково, адже знаю:
тварини все-одно будуть з'їдені.
Червоним брешуть, блюють,
плачуть за втраченою цнотою,
залишають вже НЕкоханих
за філіжанкою кави, що, холонучи,
набуває червонуватого присмаку,
фарбують підлоги у псх-лікарнях,
оббивають м'які фотелі
в борделях.
червоний - колір пристрасті і розпусти,
дешевих парфумів,
еротичної білизни
сутани Папи Римського,
вбрання ката,
газети "Комуніст"
дитячого і дорослого порно,
шуби Діда Мороза, його носа
і героя коміксів
Супер Мена,
національних і державних символів
(наприклад, калини чи стягу СРСР),
артеріальної і венозної крові...
Носячи червоне, відчуваю себе
биком і ганчіркою перед його носом
І, як і весь натовп -
обожнюю кориду...