У наших серцях - згасла тінь.
У наших очах -розгорівся біль.
На наших вустах -образи і сум.
У наших руках -кров та бруд.

Темна межа, від щасливої долі,
в руці цигарка й краплина волі.
Земля залита кров’ю від болі,
Нам залишається чекати...Годі!

Можна мовчати, можна кричати,
серцю, від нас, допомоги чекати.
Хто ж міг знати, що сонце від крові,
теж затухає, як очі від болю.
Губи німіють, очі темніють,
десь, може нас, теж розуміють.
Темна земля прийме родину,
Кров’ю батьків нагодує дитину.

У темній землі, схован страх,
У чорних очах –біль та жах.
В руці темний сум і пляшка вина.
Війна йде і я одна.
Можливо ножем можна вигнати страх.
Усіми думками зруйнувати дах.
Тикнути пальцем в невинну людину,
Що б випити кров, ми ж всі вампіри!

Київ
2010 Р.

Ти, більше не прийдеш.Чому я так сумую?
Чому у своїх снах, вуста твої малюю?

Ти, більше не прийдеш.Чому тебе чекаю?
Гойдаючи колиску в вікно я споглядаю.

Ні, більше не прийдеш. І сльозі душу ранять,
мені, хоча б в останнє, торкнутися тебе.

Чому ж ти не ідеш?Чи може все забулось,
а спогади торкнулісь лиш мого серця, так?

Коли вже ти прийдеш?Не маю більше сили,
втрачаю я надію, я ж так тебе люблю!

Та знову ти підеш. Ненавидіти буду,
а потім, все забуду, й чекатиму тебе.

Київ
2010р.

Я відчувала подих зими.
Я відчувала холод й сніги,
я відчувала її гордість й силу.
Не відчувала, твоєї, я віри.

Бачила я , як сонце зайшло,
ніч відкривала своє крило.
Бачила я , як зорі зійшли,
не бачила я , твоєї руки.

Чула, як вітер колиску гойдав.
Чула, як ніжно мене колихав
і як самотньо в лісі блукав.
Не чула, лише, як ти мене звав.

Очі дивились на спокій краси,
губи німіли від співі зими,
я завмирала від подиху снів,
а ти пішов, не побачивши їх.

Київ
2009

Люди схаменіться, куди ви біжите?
Як налякані тварини, шукаєте своє.
А може годі грати, де справжні почуття?
Ховаєтесь за грати, не бачите життя?

Гей, розплющить очі, ви тут не самі.
Лиш за власним щастям, ганятись до снаги.
Ви відкрийте серце, пустіть когось туди?
Що б прибрав той бруд і ваші помилки.

Київ
2009

Сьогодні я розмовляла із серцем,
воно сподівалось на щирість й відвертість.
Воно так хотіла що б я із тобою,
як в той раз, були в двох біля моря.

А я все хотіла, хотіла збрехати,
що можу без тебе, не буду страждати!
А я все кричала: « Я й так щаслива».
Та серце моє все зрозуміло!

І б’ється воно, йому так погано,
знає серденько, що знову я впала.
І тільки благає: «Послухай мене
ти знайдеш свій шлях» .Так воно й є.

Не слухала я , а тільки сміялась,
а серце, у твої обійми штовхало,
серце, не відпускало від тебе.
А я ,як дурепа, дивилася в небо.

Та час все минав, і я зрозуміла,
воно мені стежку до тебе стелило.
Заплющила очі я на ті знаки
і оніміло серце у гратах.

Тепер, як сліпа, не бачу дороги.
Не знаю, куди мені йти, де пороги.
Одне я для себе лиш зрозуміла:
без серця не може жити людина!

Київ
2009 р.

Розтану сніг, я зрозуміла,
куди я йшла, навіщо мило.
Чому я встала й не піднялась,
чому ж так люди всі сміялись.

Підходить тихо й не помітно,
годинникова, чорна стрілка.
Показує, що час сказати,
чи просто тихо промовчати.

А може встати і піти?
Чи знов благати: не йди, не йди?
А може зникне-це життя?
Чи набридати до кінця?

Вода біжить і чисті краплі.
Розставлять всі крапки під знаки.
Та мило все ж лежить в кишені,
мотузка точить свої скелі.

На мить закрию очі я
і все спочатку, і до кінця,
мине, у моїй голові. Так слизько тут.
Мотузка … Ні-і-і…

Ввірвалися в життя, показали ви дорогу.
Насправді –лишили віри, зламали мої ноги.
Не маю сили йти і рухатися далі.
Хотіла вірить вам, та ви мене дістали.

Лікуєте ви рани, відпускаєте гріхи,
вчите ви нас, як жити, не робити помилки.
А самі ,як гадюки, обв’язуєте шию.
Ви не посланці з верху, ви –диявольські повії.

Дітей вчите з любов’ю, життя прожити в серці,
а самі, ви за гроші, зрадите, відверто.
Не соромно, не страшно, ніхто вас не зупинить.
Та святкувати рано, на всіх знайдеться сила.

Київ
2009 р.

Рішення вибрала я не останнє,
просто так легше було, в моїй спальні
квіти цвітуть, співають птахи.
Хочеш дивитись? Так не йди !

Холодно? Можу закрити вікно.
Ні, це ж холод серця твого.
Більше не гріє воно моє тіло.
Сам відпустив, я й полетіла!

Позбав мене розуму і почуття,
почни все з початку, почни все з нуля!
Не муч мою душу і серця не край,
а як я тікаю ти не доганяй.

Тихо підеш, може навіть покинеш.
Знатимеш де, як схочеш приїдеш.
Чекати не буду –сум наганяє,
а може забудеш, я не нагадаю.

Сидітиму я, біля дороги,
мені все одно, не можу без болі.
А ти будь далеко, не повертайся,
і як я наснюся ти не вибачайся.

Київ
2008 Р.

Повітря в горлі комом застрягло,
мене ніби назавжди забрали,
з собою на небо, усі мої мрії,
як солодко я з ними злетіла.

Розвіяв вітер ілюзії , мрії,
усе. Ніби ніж гострий в спину.
Розтануло щастя, розвіялись сни.
Лишився лиш біль. Це вже не ми!

Якби я знала, що я втрачала,
то краще б двері свої зачиняла.
Якби я знала кого в душу пускала,
То може б зразу замки поміняла.

Так хочеться крила, але і навіщо?
Куди вже літати? Кайдани набиті.
Всміхаюсь брехливо, продам свою душу,
куди мені з нею? Все стало байдужим.

Якби я знала, що станеться з нами,
бракує поваги, мене вже не стало.
Якби хтось сказав, порадив, чи що?
То може б не влізла я в це лайно.

Відкриваю очі я,
та без тебе я сліпа,
що ж робити маю я?
Вибираю каяття.

Київ
2009 р.

Чорне та біле, світле та сіре,
хто малював ці жахливі картини?
Вікна закриті, серця зашиті,
нам треба здолати ці згубні миті.

Сонце закрилося , темною хмарою.
Може сховалось і плаче із жалості.
Хтось подивився і засміявся,
а хтось навіки одиноким зостався.

Ріжу долоні, ріжу до болі,
Вони чисті в них не має крові.
Чому ж тоді думи мене не пускають?
Чи може я просто себе вихваляю?

Ти не бреши, ти не вкради,
чесно живи і всім поможи .
Чому ж тоді в світі всі, майже, нещасні?
Чому ж тоді сльози затьмарюють щастя?

Київ
2007 р.

Я рахувала всі свої бажання,
я так добре їх пам’ятала.
Та кудись вони всі зникали,
наче навмисне їх забувала.

Рахую на пальцях, не можу згадати.
Чому я все мушу втрачати?
Усе до останнього і навіть мрії,
які не здійсненні, але то є віра.

Таке відчуття, що ніби навмисне
мене зіштовхнули з м’якого крісла.
І ніби брехнею мене огортають,
думки усі мої кудись забирають.

Я хочу літати в рожевих мріях,
я хочу співати про квіти і звірів.
Я хочу дихати чистим повітрям
та наді мною га дюків завіса.

Благала я : «Врятуйте мене!»,
Але ніхто не почує про це.
Лиш сотні таких, як я , у багнюці,
лежать, навіки, їх душі забуті.

Коли ти сидиш, на троні в покоях,
ти не один, у тебе є море
друзів, знайомих і не знайомці
бажають погрітись на твоєму сонці.

Якщо твоє сонце кудись зникає
їх ніби, блискавка, всіх відбиває.
І залишаєшсь в своїх покоях,
покоїтись з чортом, вас лише двоє.


2009р.
Київ

Життя зупинилося, тиша навколо.
Застигли ілюзії, стали прозорі,
усе зупинилося, зникли думки,
немає куди, навіщо іти.

А ти стоїш, серце моє тримаєш
і ніби життя моє забираєш.
Мовчанням своїм б'єш боляче серце,
пусти мене, так буде легше

Не має думок, не має страждань,
не має нічого, ні сподівань,
не має ні серця, не має душі ,
ти все в мене вкрав, хоч відпусти.

Як би я могла поділитись з тобою,
кохання мого вистачить двом,
але не потрібно, для тебе це гра,
твої почуття лиш порожні слова.

Чому ти мовчиш? За що мене караєш?
Чому то кидаєш, то підіймаєш?
Зі мною не можеш буть, хоч не знущайся.
Іди собі тихо і не прощайся.

Та он де ви звірі!
Впивайтеся в шкіру!
Попийте моєї крові невпинні!
А я й не чекала і гадки не мала,
знайшли ви гадюки і все відібрали.
Куди ж ви несете вже тіло холодне?
Вам мало життя мого , звірі багрові?
Стомилася, досить, закрийте у клітці,
вдягніть мої очі в чорні завіси.,
не буду дивитись і чути їх голос,
як ріже байдужість лезом по скроні.
Як боляче можна вдарить людину
не прикладаючи , навіть , силу.
Чому їх пустив ти, а не їнший?
Я знала коханний, невже ти навмисно?
Невже так приемно дивитись на сльози?
Впивайтеся звірі,з мене вже досить!

2008 р.

Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Однаково вже, нема,що втрачати.
Однаково холодно,однаково страшно,
І що ж нам робити із нашим страхом?
Однаково, ніде його сховати.

Однаково темно, не бачим ми сонця.
Однаково ніч прохолодна й ця осінь,
мине, як минає наше життя.
Однаково, адже це -лише гра.