Я рахувала всі свої бажання,
я так добре їх пам’ятала.
Та кудись вони всі зникали,
наче навмисне їх забувала.

Рахую на пальцях, не можу згадати.
Чому я все мушу втрачати?
Усе до останнього і навіть мрії,
які не здійсненні, але то є віра.

Таке відчуття, що ніби навмисне
мене зіштовхнули з м’якого крісла.
І ніби брехнею мене огортають,
думки усі мої кудись забирають.

Я хочу літати в рожевих мріях,
я хочу співати про квіти і звірів.
Я хочу дихати чистим повітрям
та наді мною га дюків завіса.

Благала я : «Врятуйте мене!»,
Але ніхто не почує про це.
Лиш сотні таких, як я , у багнюці,
лежать, навіки, їх душі забуті.

Коли ти сидиш, на троні в покоях,
ти не один, у тебе є море
друзів, знайомих і не знайомці
бажають погрітись на твоєму сонці.

Якщо твоє сонце кудись зникає
їх ніби, блискавка, всіх відбиває.
І залишаєшсь в своїх покоях,
покоїтись з чортом, вас лише двоє.


2009р.
Київ