Що ж, зізнаюся, якась я пропаща.
Навіть напитись, як люди, не вмію.
Так розслаблятись не вдасться нізащо –
На алкоголь алергія.

Зрадить не можу і вдарити в спину
Навіть того, хто зі мною робив це,
Бо навіть в покидьку бачу людину,
Але не вбивцю.

Що ж, я, напевно-таки, нездорова.
Може, від того і є якісь ліки.
Але душа хоч поранена знову,
Та не каліка.

Тобі залишились слова.
Мені залишилися рими.
І це – поетичний провал.
Вірніше, провалля між ними.

Бо ти обираєш ямб,
А я, як завжди, амфібрахій.
І що не казала я б,
Та ти завмираєш від страху.

Римуєш все впереміш.
Довкола кругами ходиш.
Гадаєш, що твориш вірш.
Насправді ллєш воду.

І тільки псуєш папір.
Слова, що родились у тебе,
Нікому не треба, повір.
Нікому не треба!!!

Плаче блазень.
Ото дивина.
А король десять літ у поході.
Й над усім цим сміється вона,
Котру згадувать не при народі.

Королева щаслива.
Ти ба:
Муж воює, не сплять фаворити.
Плаче блазень й довкола стриба –
Розучився давно говорити.

А астролог міркує:
Чого
Весь цей тлін так усіх непокоїть?
Королева ж боїться його,
Та не кличе, на жаль, до покоїв.

Гороскоп неправдивий.
Тепер
Навіть зорі і ті усім брешуть.
А король у поході помер.
Фаворити щасливі нарешті.

А народ вже лютує:
Куди
Заведуть нас придворні потвори?
Королевич?
Він ще молодий.
Королева?
У неї ж горе.

Плаче блазень.
Голосить юрба.
Дивна казка іде до фіналу.
Королева нещасна.
Ти ба?
А хіба не цього ти чекала?

Так і досі буває у нас
І, напевно, що завжди так буде:
Декорації змінні і час,
Та ніколи не зміняться люди.

Сестро, цей бій може бути останнім.
Хоч нам, амазонкам, мабуть, не звикати.
В наші серця не загляне кохання,
Але за силу чекає розплата.

Сестро, ми душі й тіла гартували
Несамовито в жорстоких походах.
Ми відбивали ворожі навали.
В битвах лишали здоров’я і вроду.

Сестро, хтось скаже, що і не жінки ми.
Мила, не слухай, то заздрість слабкого.
Руки є сильними, ноги – стрункими:
Зовсім не страшно рушати в дорогу.

Сестро, можливо, в бою нас порішать,
Але ця жертва, повір, невелика.
Просто покаже вона:
Ти – сильніша
За чоловіка.

Не думала раніш, що божевілля
Передається навіть через дотик.
Ти ж взяв і заразив мене повільно,
Й хвороба вже для мене, як наркотик.

Ін’єкції тебе чекають вени.
І особистість вже моя подвійна.
Ти просто відібрав мене у мене.
А із собою не ведуться війни.

Ми в нашій божевільні не самотні:
Цей вірус розповсюджуєм на всіх.
Так, ми хвороби носії сьогодні.
Але ж хвороба – це не смертний гріх.

Діагноз свій приховувать не стану:
Несповна розуму чи, може, дурнувата.
Й хоча мені сутужно і погано,
Та божевілля вже не можу подолати.

Не дивися мені у вічі,
Бо сьогодні вони не п’яні.
Але знаю, ти мусиш (ти ж – слідчий!)
Розкривати серійні кохання.

Ти не знаєш: я – вбивця чи жертва;
Чи я поглядом вбити у змозі?
За любов ти готовий померти?
Ні?
Тоді нам не по дорозі!

Лишилось три дні, а потім – суцільне сіре,
Ні сонця, ні снігу, а тільки тягуча сутінь.
Лишилось три грами моєї ослаблої віри
На шальках вагів між знаками «бути» й «не бути».

Лишилось мене так мало у цих свічадах:
Три кроки на стелі, три погляди на екрані,
Бо я вирушаю шукати своє ельдорадо –
Три милі до себе, три спроби ще досі не знані.

Лишилось три шанси – три написи серед дороги:
Наліво, направо чи прямо.
Яку обираєш?
Надіюся тільки, що йтиму в дорогу із Богом.
До раю?..

05.01.2010.

Не схильні до компромісів,
На півпочуття не здатні,
В тенетах життєвого лісу
Вмираєм багатократно.

Хворієм чужим стражданням,
Блукаєм чужими снами,
Шукаєм незнані грані
Між істиною й словами.

Радієм своїм хворобам,
Бо ті нам дарують прозрізння.
І носим в душевній утробі
Віршів майбутніх насіння.

Така вже у нас ментальність.
Інакше ми і не вмієм.
А що, коли геніальність -
Лиш прояв шизофренії?

Ми духи по духу,
Ми звірі по вірі.
Хтось дуже жорстокий нам крила відтяв.
Катана не гостра, і вже харакірі
Нас не порятує від цього життя.

Ми кволі на волі,
Ми сильні в насиллі.
Ми надто звичайні, ми сірі, як бруд.
Ми просто комусь стали зовсім немилі,
Й він зарахував нас до списку іуд.

Спиваються художники, божеволіють поети.
Муза грає митцями в шахи.
Янголе-охоронцю, відгукнися, де ти?
Порятуй від жаху.

У свої ховаюсь недоліки.
Думаю, що, як це випадково?
Але ми таки алкоголіки.
Алкоголіки слова.

Хоч це і не за сценарієм,
Та зараз я маю плакати,
А то іще збожеволію
Без тебе і від нудьги.
І сльози самі покотяться,
Будуть повзти і капати.
Будуть на нас дивитися
Горді й сумні боги.
Хтось без вагань обмовиться,
Ніби ми вдвох приречені.
Хтось промовчить розгублено
Й чекатиме вже кінця.
Лиш я завжди буду бачити
Лице твоє в кожнім реченні,
У кожнім шаленім дотику
Паперу та олівця.

Забули знову подзвонити мамі.
Заплуталися в лабіринті мушлі.
Три дні робили з листя орігамі
І їли суші.

А потім ми три дні писали хоку
Й на стінах малювали хризантеми.
Минуло вже три довжелезні роки.
І де ми?

У темряві немов сліпці блукаєм,
Мов загнані і полохливі звірі.
Ми два самотні божевільні самураї.
І що нам залишилось?
Харакірі.

Я прошу - не потрібно істерики.
Я не відьма, повір же. Ні!
Просто тонкощі езотерики
Зовсім трішки відомі мені.

Шабаші не вітаю й есбати,
Не гадаю на картах й свічках,
На мітлі не умію літати:
Перед цим відчуваю жах.

Не дивлюся я злу у вічі
Й просто так люблю чорних котів.
Ну, а ти (як в Середньовіччі)
Що, спалити мене хотів?

Замок страждав на привидів,
А привиди на мігрені.
Замок був бідний і животів,
Йому снились монети червлені.

Замок вмирав щовечора,
Але привиди ж не злоякісні.
Замок мріяв про втечу,
Та дороги робили капості:

Розбігалися на всі сторони.
Повертатись не мали приводу.
... А над замком кружляли ворони.
... А у замку гуляли привиди.

В мене знов поетична ломка.
Час "пробити по вені" римою.
Спрага рве усі оболонки,
Навіть тіло її не стримує.

Треба дозу словесного опію -
І літати між стопами й строфами,
З цього стану зробити копії
Й дарувати усім закоханим.

Щоб звільнити від тебе мрію
І очистити репутацію,
Залишилась одна надія -
Ампутація.

Ампутую тебе у себе,
Забинтую болючі рани.
А протезу іще не треба:
Рано.

І душа моя шкутильгатиме,
Оперована, нездорова.
Буде падати і вставатиме
Знову.

Завтра ти прийдеш до мене точно,
Мій задумливий, засмаглий принце,
Без своєї свити і без почту.
Ти підеш один, підеш на принцип.

Завтра будуть грати інші блазні.
Завтра буде завтрашнім сьогодні.
Королі відмиють душі власні,
Королеви вдягнуть душі модні.

Завтра трон твій буде вже вакантним.
Завтра буде він гроша не вартим.
Хай на ньому посидять інфанти,
Поки ти зі мною будеш завтра.

Післязавтра буде все, як завжди.
Лиш інфанти пригадають милість,
Як сиділось їм на троні правди,
Поки вчора ти і я зустрілись.

Босоніж шліфую підвіконня.
Я - сомнамбула, а в тебе знов безсоння.
Ти на місяць дивишся розкаяно.
Бачиш Авеля, але не бачиш Каїна.
Каїн же блукає по карнизах.
Він - вгорі, а ти і вила - знизу.
Він - це я, а чи лише примара?
Місяць затуляє чорна хмара.
І зникає дивне це видіння.
Вбивця знов шукав свого спасіння.
Врятувать його я не зуміла.
Знову брата брат підняв на вила.