Переплавте тіла у рукописи, -
розірвіть мерехтливе осяяння.
Нахиліть над ротами колодязі, -
роздаруйте роздавлене дарення.
Розчавіть чавучіле чеканенням, -
заженіть міражі в межі розтину.
Світу-в-собі призначте побачення,
ви, - поети, збудовані досвідом.
Зачаклуйте чавун мовозолота,
розв'яжіть вузелки, сповідайтеся!
Зодягніть янголятко розколоте
в зброю слова, - в любові зізнайтеся...



2009

Іржа на повіках невтішної Темзи.
Барзо, - такі часи.
Леза. Не важить ніщо, окрім -крихітний вензель-
Тату на твоїй право-лівій щоці.

Ведмедя знекровлено. Кілт - на освіту із вошами.
Варто? Напевно, ні.
Сумно. Не треба було без запрошення
довірені іскри міняти на мутні вогні.

З гори у кисіль. Не жалкуєш? Отож...
Темно, - але то ти.
Туманно... та й прикро за тебе, гош, -
раніше ти не падав з висоти.




2009

Розбиті світлом, нарожденні болем,
занедбані безвартісним життям
Ідуть мерці (не відають покою)
Під шурхіт знахабнілих діафрагм.

Між ребрами - чужі печаті
У отворах, де очі - антрацит.
таке собі жахливе паті
під ритми скаженілих Гесперид.

Ідуть, не відають ні сну, ні втоми -
лиш вартості чужих словес
на тілі почорнілої корони:
Сліпий Да Вінчі, збанкрутілий Крез.

Не чують більше закликів: "До бою!"
"До слави, втіхи, перемог і дів!"
Але усе ж таки не відають покою -
ідуть і тягнуть свій непевний спів.



2009

А чи тебе спіткають сльози Левія Матвея?
Що не Вар-Раван ти - вже вища благодать,
добра людина...вибач, Ігемоне.
Між вухами - то кволості печать.

Ти не тягни своїх підвладних ножиць
до кореню усіх людських проблем.
Гордієвих вузлів ще більше ніж художників, -
людині - людське, юді-юдське, слему-слем.

Ти вже давно забув для чого і кому ти тут.
В очах (крім болю) крапля бангівських думок.
Тремтить рука, твій кут - стоячого болота кут.
Життя твоє - пустоти. Не урок.


2009

Піди нажрись розбий себе об голову -
іржава ружінь рожжевріє світ.
Я пам'ятаю тебе милого і кволого:
зроби з цим щось
і не сором весь людській рід.

Дорозкоти камінням кедрових кульбітів
картонні килими у коренях кишок.
Доочитай цю повість щирих неофітів -
і з надлишків зіткай свій власний килимок.

Розмруж рожеві ржання ранніх вражень,
заріж життя... і напиши закон.
Залізом лізь у вирій навантажень,
лягай лугами... твоє ймення - Легіон.


2009

Число дев’ятнадцять – магічне;
звучить, звісно, дещо цинічно
(а як же усі інші числа)
до того ж не дуже логічно…

Десятка і дев’ять – не пара
(самий лише гриф без гітари).
Тринадцять і шість - не зіграє.
Двадцятка – безжалісна скнара.

Не зовсім це орфографічно:
тринадцять – то (а)політично.
Трояк – то релігія певна…
Число дев’ятнадцять – космічне.

2009

Уільям Бредлі Пітт
затаврувався у власних комплексах:
щоночі мітить територію
під цими штучними деревами.
Наздоганяє прогавлену юність
на ярмарці із розгадування кросвордів.
Йому подобається вірити,
ніби він "такий-як-усі" і ніколи не був божевільним.

Маленький хлопчина з бельгійської дупи
поспішає додому опісля сурйозних баталій.
Ще тільки почало сутеніти, але грізні тіні
ввижаються йому під кожним вологим кущем.
Удома є мама, "яка-не-образить",
і ще цілих пятнадцять років до власнособі
поставленого діагнозу маніякально-депресивного психозу
зі схильністю до сюїциду.
І зараз маленький Жан-Клод Варенберг
тренується в звичці тікати від власного сказу.

На ранок під сурми осіннього вітру,
опопід підїзду останнього "в темі" баригі,
я бачу кумира мільйонів, який власні очі
ховає у задню кишеню залатаних гіпових джинсів.
Він ледве тримається, - власне,
не бачу я жодного руху.
Лише вічний страх (ну-а-що-як-на-це-ти-не-здатен)
дає якусь силу занедбаним гумовим мязам...
Сід Вішес ізнову бажає відчути себе напівбогом.
2009

Благаю певності за кожен крок:
не скривдити підточену свідомість.
Не май за зле; я певен, що урок
який Ти дав піде мені на користь.

Спасибі, що маю ще очі
Побачити вартості слів.
Я більше не граю із "хочу"
А з "вірю" і "дай" - поготів.

Благаю за Митрика, отче, -
боронь його душу від зла.
Колись, вірю, він тобі скаже
за смислом подібні слова.

Respect.

Honor.

Conscience.

2009