Дивну владу мала наді мною ця людина з пронизливим поглядом, гордою статурою і шаленою енергетикою. Найбільш незрозумілою була його здатність навертати мене на добровільне (!) самовиснаження. От і зараз: голова моя тріщала від втоми, смутку та голоду, у сумці лежали диски із Лірником Сашком, а я з якихось містичних причин тихо загиналася на четвертому поверсі обласної бібліотеки за партою із дещо туманним, але обнадійливим написом: "Істфак за вас!!!". Щось на кшталт "Господь любить тебе"...
(11.12.2006, ЛСР присвячується)

Така гірким-гірка наука –
шукати іскру з-під золи.
І що сказать? Казать не штука.
Аби лишень відповіли…
(П.Вольвач)

Емоційний бодун розпочався ще в потязі 208 «Симферопіль-Москва», на який ми, доречі, мало не спізнилися. Притиснувшись щокою до вагонної полиці, я балансувала між сном та дійснісю, при цьому свідомість моя вперто не сприймала навколишньої реальності. Вона залишалася у Генуезькій фортеці та ще й вирішувала якісь нагальні справи, штибу «треба зранку помити голову» і т.ін.
Мабуть, то душа моя, сповнена відчуттям протиприродності цього від’ їзду, ще блукала стежками серед фортечних мурів та наметів, може, й досі чогось там видивлялася та дослухалася з боку табору за стіною. Тому, час від часу прокидаючись, таки у запилюченом употязі з вічноголодними пасажирами, я тоскно роздивлялася довкола повними нерозуміння очима. Остаточно прокинулася я, коли ми саме під’їжджали до якоїсь станції. Мабуть, саме в цю мить душа моя наздогнала втомлене тіло, і я відчула всю гамму пост ейфорійних емоцій. Перед моїми очима пропливла будівля із написом півколом «Мелітополь». І щось таке було в них, цих нещасних літерах, поставлених так дурнувато, що раптом я відчула… … ніби відверто й нахабно кричали вони тобі, що життя не вдалося, що це дійсно п…ць, що життя не вдалося – саме про це, на мою думку, віщував проклятий напис. Мені стало страшно.
З іншого боку, приходило певне розуміння. Бо, можливо, якби я жила в такому місті, яке ось так тебе зустрічає, то, будучи його аборигеном, теж ходила б по фесту у дурнуватих темних окулярах, за руку з іншою, також демонстративно ігнорувала б мене – те дівчисько, до якого і сам не розумів, як ставився. Можливо, будучи ним, я б теж… та досить вже, не важливо. Дивні думки лізуть мені в голову. Дивні й примітивні водночас. Наприклад, про те, що вже не встигну до Запоріжжя нормально поспати, хоч це так класно, що, може, коли я відчую, що таки все, капець, і навіщо і для чого, то буду просто купувати квитки на потяги і спати в них, інколи із розумінням поглядаючи на такі сповнені безвиході станції, як ця. (серпень 2007 р.)

... І, звичайно ж, пишеш йому смс хвилин за 15 після того, як вирішуєш назавжди стерти зі свого життя, телефонної книги та списку друзів у контакті. І з якимось нездоровим мазохізмом проводжаєш очима автобус, що залюбки відвіз би тебе туди. І якось тупо втикаєш на його великі чорні рельєфні колеса, що хвилин за сорок залишать свій слід зовсім поруч від М.. маленького того світу..
І найсмішніше, що він таки напише, що скучив, і що дуже хотів би, аби ти приїхала - але вже після... після того, як ти сама з"їси себе своєю журбою, як від гострого почуття самотності довго блукатимеш хортицькими стежками і навіть молитимешся із рідновірами, відчуваючи в обох долонях чужі, насправді, тобі руки..

2009