І прочинилися двері…
Він повертався додому пізно ввечері. Пошкрябані ліфтові двері зі скреготом стулилися. Долаючи відчуття тривоги, яка щоразу охоплювала його у цій деренчливій вузькій коробці з брудними, роз'їденими іржею стінами, він поквапом натиснув на чорну розплавлену кнопку, поруч з якою була видряпана цифра дванадцять. Час ніби зупинився, поки ліфт їхав до верхнього поверху, де раптом здригнувся й закляк. Двері повільно роз'їхались. Ступивши на надійну поверхню сходового майданчику він зітхнув із полегшенням.
Вона мила посуд, коли почула скрип вхідних дверей. По хвилині він зайшов до кухні й сів на стілець.
- Спить? - прошепотів він.
- Так, не дочекався тебе.
- Добре. Нас трохи затримали.
- Що було?
- Та так, навіть було цікаво. Робили екзистенційний вибір.
- Тобто?
- Ну…ні, я тільки сирники буду з чаєм, - зупинив він її, коли вона відкрила каструлю з борщем.
Вона поставила тарілку з ще теплими сирниками на стіл.
- Так що за вибір?
- Уяви, - тихо пояснював він, - дають тобі ситуацію, а ти мусиш зробити вибір і написати свої думки - пояснення, чому саме такий вибір ти зробив.
Вона налила собі чаю, сіла навпроти.
- І?
- Одна ситуація – тоне велике судно і на рятівній шлюпці опиняються дванадцять людей, хоча шлюпка може витримати лише вісьмох. Ти маєш обрати, кого серед них викинути за борт. Друга ситуація – матір з двома дітьми у концтаборі, вона може врятувати лише одну дитину від газової камери й має обрати хто житиме, а хто загине. І третя – на машині часу ти потрапляєш у минуле і бачиш у кімнаті дворічного Гітлера або Сталіна, або іншого якогось маніяка, а в руках маєш пістолет з однією кулею. Ну звісно питання - що робитимеш.
Вона розгорнула цукерку, відкусила і запила чаєм.
- Сметану будеш?
- Так, давай.
- А що ти обрав?
- Писав про маленького Гітлера.
- В сенсі?
- Ну тре було уявити, що ця дитина виросте і через неї загине сила-силенна людей, а от якби цієї дитини не було взагалі, то могло б бути все по-іншому.
- Гм…
- От я й робив вибір.
- Зробив?
- Ну так.
- Вбив?
- Ні, не зміг. Ну як дитину вбити…
- Ще сметани?
- Ні, дякую. Що там в тебе на роботі?
- Нормально, знов аврал як завжди.
- Завтра субота. Хочеш, сходимо з малим до парку?
- Сходимо, звісно. Але хочу виспатися.
- Ми не зранку, ну як прокинемось той вирішимо.
- Авжеж.
Він доїв сирники, налив собі чаю. Вона забрала порожню тарілку зі столу. Він підвівся, підійшов до неї й поцілував куточки губ. Вона стомлено усміхнулась, притиснувшись до нього щокою.
- Я до ванни й спатоньки.
Коли він вже виходив з кухні вона раптом стримано сказала:
- А я б вбила.
Він обернувся, подивився на неї запитливо, наче бачив її вперше у своєму житті.
- Та то я так, не звертай уваги. Сам знаєш, війна, то через це. Сьогодні зустрічалась з подругою, вона волонтерка. Ще троє наших загинули на Сході… Просто ти мені розповів про той вибір з твого тренінгу, а я уявила, якби то був не Гітлер або Сталін, а...
- Ти б вбила?
- Так…, мабуть так. Скількох би врятували.
Він промовчав, замислився про щось, потім знизав плечима, згадуючи, як писав свої роздуми, але не був впевнений у щиросердості свого вибору.
- Може й так. Але це все уявлене.
- Еге ж.
***
Засинав він спокійно. Вона пригорнулась йому до плеча й тепло її тіла розливалося по його руці. Він ніжно стиснув її долоню, на що вона відізвалась ледь чутним бурмотінням крізь сон. Він знов згадав про тренінг, і про вибір, який мусив зробити, але ж невідомо було, чи любили ту дитину батьки, а чи були щасливі, і чому бува, що маленьке дитя перетворюється на звіра, а й взагалі – що таке звір? Аж одразу він подумав про сина, а на його обличчі невільно з’явилася усмішка, і відчуття ніжності палахкими метеликами прокотилося повз серце.
***
Він мружився від сліпучого світла, що розливалося зі стелі ліфта. Білі пластикові стіни виблискували, наче всередині них пробігали електричні спалахи. Ліворуч - металева панель з кнопками, одна з яких горіла червоним. Кнопки були без цифр. Ліфт рухався майже безшумно, і якби не блискавкове мигтіння по стінах та ледь відчутне дрижання підлоги, то можна було подумати, що ліфт стоїть нерухомо. Після чергового спалаху білої гладкої поверхні він зрозумів, що тримає щось важке й холодне. Опустив очі вниз. У правій руці був пістолет. Тільки тепер він відчув, як холодне залізо упилось в його долоню, а пальці спазматично заклинило у тугий замок.
Червона кнопка замерехтіла і згасла. Стіни ліфтової кабіни потьмяніли.
Він почув слабке гудіння. Двері повільно відчинилися. Попереду була темрява. Він невпевнено зробив крок… і ще один. Очі звикали до темної порожнечі, аж поки він не зрозумів, що знаходиться у кімнаті. Навпроти сіріло вікно. Праворуч темним згустком виділялось ліжко, вкрите тьмяно-білою плямою ковдри. Ковдра заворушилась і ніби подалась уперед. В цю мить крізь вікно до кімнати почало заливатися сиве світло від місяця, що випливав з-поза хмар. Кімната світлішала, набуваючи фізичної щільності.
Біла пляма на ліжку знов ворухнулась. Він закам'янів від несподіванки – з ліжка, визираючи з-під ковдри, на нього дивилася дитина.
Його серце клекотіло у грудах, і здавалось, що це биття відбивається від стін і стелі, наповнюючи всю кімнату нестерпним лунким шумом. Але дитина дивилась на нього спокійно і наче із зацікавленістю. Коротке волосся обрамляло кругле личко, а маленький ротик був трохи відкритий, як у всіх дітей, що вони ще не навчилися міцно стискати щелепи. Біленька піжама з високим комірцем зливалась з білиною ковдри й тьмяно світилася у місячному світлі, розчиненому у повітрі. Малюк підняв крихітну ручку до рота і пухкі губи почали смоктати пальці, складені в кулачок.
Знов холодна сталь пістолета нагадала про себе, повертаючи до тями. Вздовж хребта прокотилася дрібна хвиля…
Дитина усміхнулась, а очі її розширилися, забираючи всю поверхню обличчя. Її волосся скуйовдилося, наче невідчутний вітер пройшовся над голівкою.
Раптом щось заворушилося зліва і він повернувся. Там на стільці, теж у білій піжамці, сиділа ще одна дитина і пильно дивилася на нього. Дитячі очі всотували розсіяне світло, аж поки не вискліли й не охололи, закарбував усередині нерухому чорну цятку зіниці.
Біль і страх зсудомив його тіло, нестерпно шуміло у голові, наче хтось оскаженіло бив сталевими паличками по барабанній перетинці. Він замружився. Лівою рукою, розчепіривши пальці, міцно стиснув скроні.
Стугоніння трохи вщухло. Він розплющив очі й ноги його підітнулись. Крізь темряву, осяяні блідавим світлом, що заливало кімнатний простір, на нього дивилися діти. Багато дитячих очей пильнували за кожним його рухом. Білі піжамки почали гойдатися, діти піднімали рученята, змахували ними навсібіч, біліли, тьмянішали, поринаючи у темряву й одразу повертаючись, наче сіре світло місяця проявляло їхні тіла, мов відбитки на фотоплівці. Хтось з них почав рухатися, дрібно тупцюючи ніжками, взутими у пухнасті капці. Діти відштовхували одне одного, падали на підлогу, але мовчки підводилися й насувалися на нього. Поза ними стіни почали мерехтіти, і на них стали вимальовуватися якісь картинки - декотрі він впізнавав, декотрі ніколи не бачив, але неочікувано для себе знав, що вони означають. Наче хтось проектував на стіну фільм кольору сепії. Спочатку проступили обриси церкви святого Стефана, що височіла над маленьким містом, вулицями якого повільно пересувалися чоловіки й жінки з маленькими візочками, в яких спали немовлята. Вони проходили повз крамниць і кав'ярень з німецькими надписами, але не заходили всередину і рухались далі вулицями, дивлячись прямо осклілими очима. Раптом серпанок насунувся на зображення і виникли гори, а на них давня фортеця Горісцихе, що під нею текла ріка, по якій пливли човни, а в них лежали маленькі діти та дивилися спокійно на бурхливі хвилі річки, яка от-от годна була їх поглинути. Гори щезли, небо затьмарилося і з-поза дражливої лінії небосхилу з’явилися бані Ісакіївського собору і гримнув дзвін, і почулося темне гомоніння, і важкий, чорний як провалля спів наповнив повітря «Боже, царя храни».
Потім дзвін вибухнув, небо розкололося і бані собору забарвилися червоним, хмари огорнули гори чорним саваном, вкриваючи фортецю, а дзвіниця святого Стефана почала танути, стікаючи на місто, як оплавлений сир.
Він почав кричати, і крик роздирав горло, і лише діти навколо завмерли, дивилися на його корчі й мовчали. Почервонілий місяць зіщулився до п'ятака. Дзвін шаленів, захлинаючись слиною гімну.
Ядуче залізо розжарилося, але рука стала такою легкою, майже невідчутною, і мимоволі почала підніматися, наближаючись до скроні.
***
Він різко смикнувся і розплющив очі, хапаючи повітря ротом наче від задухи. Дриґоти повзли під шкірою, наче дрібні комахи проривали там свої нори. Дихати було важко, гаряча шкіра правої долоні палала. Він стиснув її до хрусту. Жахливий сон ще поколював обважнілі віки, але вже почав утрачати обриси, розчиняючись у темряві забуття.
Вона спала спокійно, лише щось пробурмотіла, реагуючи уві сні на його раптове пробудження.
Стримуючи дрижання рук він став з ліжка і босоніж пройшов на кухню. Випив води.
Дихати стало легше. З хвилину він стояв біля кухонного столу з заплющеними очима. Потім тихесенько, навшпиньки, пройшов до дитячої кімнати, прочинив двері й зазирнув усередину.
Малюк спав... Кімната дихала спокоєм.
Боячись впустити туди залишки щойно побаченого кошмару, він не зайшов усередину.
Він повернувся у ліжко. Тепер руки не дрижали. Вона знов щось пробурмотіла уві сні, повернулася, а він пригорнув її до себе, від чого тілом розлився спокій і полегшення. Її губи тремтіли, наче вона розмовляла з кимось. Він торкнувся своїми губами її щоки та почав провалюватися у біле ніщо, наздоганяючи її уві сні.
***
У вікно дитячої кімнати зазирнув теплий місяць; його аморфне крихке світло просочилося крізь фіранки, утворюючи бліду калюжу на підлозі. Хлопчик спав, лише іноді тремтіли повіки – малюку щось снилося.
Тим часом місячна калюжа розливалася й от вже дісталася протилежної стіни. І коли світло торкнулось поверхні шпалер, по стіні вверх поповзла пряма смужка, наче хтось з того боку розрізав бетон місячним ножем. Коли смужка торкнулася стелі, всередині стіни щось ледь чутно загуділо, а стіна засяяла від білих спалахів.
Місячна калюжа вкрилася рябизною і хисткими брижами, відбиваючи білу смугу світла, яка розширювалася на стіні напроти вікна.
І прочинилися двері…
2014
Коментарі (2)
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-