Я люблю спати з тобою. Ти рятуєш мене від нічних кошмарів, бо ти – шматочок щастя в моїх безрадісних снах. Ти рятуєш мене від холоду. Взимку, коли мене не може зігріти навіть три пухові ковдри, ти обнімаєш мене і зігріваєш своєю любов’ю.
Я люблю прокидатися з тобою. Ти великий оригінал, і кожного разу ти будиш мене по-різному.
Одного разу ти збудив мене своїми поцілунками – ніжними і легкими, мов пурхання метелика. Іншого разу я прокинулася, бо ти лоскотав мене за п’яти. Часто ти просто відкидав ковдру, грубо зтягував мене з ліжка, і не встигала я прокинутися, як опинялася під холодним душем. Ти вдавано сердито бурчав:
- Яка ж ти соня!
А я мовчала. Зовсім не соня, думала я, просто мені подобається, коли ти будиш мене.
Одного ранку я розплющила очі через дивну тишу – ти не будив мене. Я злякалася і подумала, що ти пішов. Тоді я обернулася на другу половину ліжка, щоб побачити пусте місце.
Але побачила там тебе. Ти спав.

«Говори, що думаєш» - такий був мій девіз до того, як я закохалася в тебе.
«Думай, що говориш!» - все частіше картаю я себе після наших сварок.

Арістотель порівнював свідомість людини з покритою воском дощечкою для письма , на якій можна написати все, що завгодно.
Наприклад, зустрічаються двоє – він і вона. Ще секунду тому один про одного нічого не знали. Аж тут – кохання! З першого погляду. Стоять, як вкопані, дивляться одне на одного, і кожен при цьому для другого – tabula rasa – чистий листок.
Обережно, боязко пишуть вони одне на одному компліменти, ніжні слова, признання. На чистому листку дівчини з’являться такі записи: «Ти в мене найкраща», «Ти чудо!», і «Я тебе люблю!». Вона відповідає: «Ти – мій герой!», «Ти найдорожче, що в мене є» і «Я теж тебе люблю!»
Потім проходить якийсь час і десь посередині листка з’являться різке:
«Ти ж обіцяв, що ми разом підемо в кіно?! А я думала, що ти мене любиш…»
«Я і люблю. Просто в мого друга проблема виникла, я йому потрібен…»
«Ах, так?! А мені ти не потрібен?!»
«Сонечко, давай в інший раз підемо…»
«Ні! Раз твій друг тобі дорожчий, ніж я, то з ним і зустрічайся!»
Але такі непорозуміння швидко загладжуються, він і вона миряться і пишуть одне на одному слова ніжні виправдань і обіцянок:
«Більше ніколи?»
«Ніколи-ніколи!»
А ти мене все ще любиш?»
«Дуже-дуже!»
Але, не знаючи чому, згодом знову говоримо одне одному різні неприємні речі. Спочатку – якось ніби ненароком, навмання. Потім ми знаходимо больные місця і б’ємо в них спеціально. Це стає схоже на гру в морський бій:
«Д-6. Поцілив?»
«Е, ні. Промахнувся!.. Б-1!»
«Ой, поранила!»
«Що, боляче? Б-2!»
«Добила…»
Записи стають все лаконічніші:
«Курка общипана!»
«Йолоп!»
«Товстуха!»
«Тряпка!»
Вільних місць для записів стає все менше і менше. Звісно, якщо постаратися, то можна втиснути між «Ти ідіотка!» і «НЕ хочу тебе бачити!» тепле, лагідне «я тебе лю…»
Здається, Арістотель помилявся: ми не дощечки з м’яким воском, а камені, на яких залишаються рубці від образливих слів. Можна, звісно, спробувати затерти їх, зафарбувати, але сліди все одно будуть помітні. То чи не краще, перед тим, як щось казати, зупинитися і подумати: а чи варто?

Сиджу, дивлюся на телефон. Треба тобі зателефонувати, вибачитися. Тільки простягаю руку до телефону, аж раптом він починає дзвонити. Здригаюся. Відсмикую руку. Уявляю твій ледь хриплуватий насмішкуватий голос: «Що, мала, мир?». Боюся підняти трубку. А що, як це поруга дзвонить, щоб «витягти мене в світ»? А може, це все-таки ти? Хочеш зробити перший крок? Я теж вибачуся, ось тільки підніму трубку. Зараз я підніму трубку…

Вона часто вдавала, що слабка, а він – що сильний. Насправді все було навпаки.

Він любив дивитися на захід сонця, вона радісно зустрічала світанки. Він приходив перший. Вона постійно запізнювалася. В них ніколи не було побачень.

Вона пила гірку каву. Він любив солодкий чай. Вона ніколи не одягала масок. Він їх ніколи не скидав. Вона любила білий колір. Він – лише чорний. Їм обом не подобалося їхнє сіре життя.

Він казав, що Бог помер, вона – що помер Ніцше. Він ніколи не ходив у церкву, вона таємно молилася за нього. Він думав, що кінець уже скоро, а вона – що це лише початок. Він не вірив у рай, вона – у пекло. Вони обоє згорали від пристрасті.

Вона хотіла залишитися недогарком, він – згоріти до кінця. Вона записувала свої думки на листочках у клітинку, він – лише у форматі doc. Вона любила ловити метеликів і спостерігати за ними, а він неодмінно обрізав їм крила. Вона любила читати книги про людські обличчя, він – читати людські обличчя, як книги. Вона цікавилася вищою математикою. Він умів рахувати тільки хвилини. Вони обоє хотіли мати більше часу.

Він обожнював гуляти під дощем, а вона завжди носила з собою парасолю. Він тримався за неї, вона його не відпускала. Він лікував свої рани, вона їх просто вирізала. Він любив робити подарунки, вона вважала найкращим подарунком себе. Він любив гуляти вуличками великих міст, вона – бродити вуличками його мозку. Він обожнював слухати музику, а вона – слухати тишу. Вони обоє мовчали.

Вона знала, що помирає. Він тільки народжувався.

жовтень-листопад 2009р., Рівне