«Говори, що думаєш» - такий був мій девіз до того, як я закохалася в тебе.
«Думай, що говориш!» - все частіше картаю я себе після наших сварок.

Арістотель порівнював свідомість людини з покритою воском дощечкою для письма , на якій можна написати все, що завгодно.
Наприклад, зустрічаються двоє – він і вона. Ще секунду тому один про одного нічого не знали. Аж тут – кохання! З першого погляду. Стоять, як вкопані, дивляться одне на одного, і кожен при цьому для другого – tabula rasa – чистий листок.
Обережно, боязко пишуть вони одне на одному компліменти, ніжні слова, признання. На чистому листку дівчини з’являться такі записи: «Ти в мене найкраща», «Ти чудо!», і «Я тебе люблю!». Вона відповідає: «Ти – мій герой!», «Ти найдорожче, що в мене є» і «Я теж тебе люблю!»
Потім проходить якийсь час і десь посередині листка з’являться різке:
«Ти ж обіцяв, що ми разом підемо в кіно?! А я думала, що ти мене любиш…»
«Я і люблю. Просто в мого друга проблема виникла, я йому потрібен…»
«Ах, так?! А мені ти не потрібен?!»
«Сонечко, давай в інший раз підемо…»
«Ні! Раз твій друг тобі дорожчий, ніж я, то з ним і зустрічайся!»
Але такі непорозуміння швидко загладжуються, він і вона миряться і пишуть одне на одному слова ніжні виправдань і обіцянок:
«Більше ніколи?»
«Ніколи-ніколи!»
А ти мене все ще любиш?»
«Дуже-дуже!»
Але, не знаючи чому, згодом знову говоримо одне одному різні неприємні речі. Спочатку – якось ніби ненароком, навмання. Потім ми знаходимо больные місця і б’ємо в них спеціально. Це стає схоже на гру в морський бій:
«Д-6. Поцілив?»
«Е, ні. Промахнувся!.. Б-1!»
«Ой, поранила!»
«Що, боляче? Б-2!»
«Добила…»
Записи стають все лаконічніші:
«Курка общипана!»
«Йолоп!»
«Товстуха!»
«Тряпка!»
Вільних місць для записів стає все менше і менше. Звісно, якщо постаратися, то можна втиснути між «Ти ідіотка!» і «НЕ хочу тебе бачити!» тепле, лагідне «я тебе лю…»
Здається, Арістотель помилявся: ми не дощечки з м’яким воском, а камені, на яких залишаються рубці від образливих слів. Можна, звісно, спробувати затерти їх, зафарбувати, але сліди все одно будуть помітні. То чи не краще, перед тим, як щось казати, зупинитися і подумати: а чи варто?

Сиджу, дивлюся на телефон. Треба тобі зателефонувати, вибачитися. Тільки простягаю руку до телефону, аж раптом він починає дзвонити. Здригаюся. Відсмикую руку. Уявляю твій ледь хриплуватий насмішкуватий голос: «Що, мала, мир?». Боюся підняти трубку. А що, як це поруга дзвонить, щоб «витягти мене в світ»? А може, це все-таки ти? Хочеш зробити перший крок? Я теж вибачуся, ось тільки підніму трубку. Зараз я підніму трубку…