Він надзвичайний, бо грає на флейті…
Його ніжні пальці, наче гілочки прогинаються на стовбурі мелодії і в вуха проникає щось загадкове, космічне, не схоже на інші звукоструктури, преамбули та наслідування.
Хвилясте волосся, кольору чорного хвилі, невимушено спадає на делікатні плечі і ледь-ледь торкається кінчика інструменту. Містика. Але цей звук змушує усіх мовчати і періодично ридати в очікуванні наступної зустрічі.
Нема бажання їсти, пити, рухатись, а лише слухати. Слухати, як відлуння віків пластично переходять у нове століття, покрите металом. Період, в якому енергія палючої зброї могутніша за епохальні нотні грамоти. Період, де ніхто не знає, що таке звук флейти і його ніжні плечі. Період реконструкції та руйнації того, що було створене Великою Любов’ю та наснагою з надією на Вічність.
Хочу почути звук флейти, та не можу – заважає світ. Ехо пустих слів відволікає від кращого, що тут залишилось. Жодне «краще» не стане «гіршим», якщо я почую. Почую мелодію, а не свою порожнечу. Календар народження закінчується тоді, коли розпочинається нове життя. Чомусь порожнеча заважає… Наповнюю її «силою» пустощів і банальності, які дзеркально відбиваються на чомусь ще не відкритому у мізерній душі. Сумно і водночас безкомпромісно…
Проте смуток тимчасовий, мимоволі горе від ракурсу перейде у тимчасову радість. Знову буде життя, інстинкт, перехід. Знову сльози і втома…втома…втома…
Але все це згорає і залишається найкраще, бо мій Друг грає на флейті…

Головне не впасти…
Ця скала - небезпечна… Здається, що попереду обрив, який не залатати ні жуйкою, ні життєвим досвідом…
Страшно!
Десь внизу - джунглі, хащі, Амазонка… Яма з якимсь відрізком часу, що ще не прийшов. Не сказав, чи буде, чи піде назавжди…
Небезпека!
На ліанах і деревах – хитрі змії та пантери, біля ніг - каракурти, отруйна комашня. Гидотне провалля, якого боюся більше за смерть, а можливо й життя.
Там – небезпека, тут – ходіння по лезу ножа… Невідомо чи краще у країні світла…
Я дійду!
Ще трохи, скоро кінець… Декілька кроків і фінал, початок чогось абстрактного і неординарного, чогось такого, про ще не знаю…
Ні, знаю!
Це світло засліплює, легше йти біля скелі. Тоді джунглі непомітні, в дикому тумані алегорій, відчуваєш безпеку, відпочиваєш, наче вдома…
Буду щаслива!
Якщо ніхто не скине з небезпечної дороги у ілюзорні химери.
Якщо хтось зустріне на іншому боці, ніжно поцілує і скаже, що буду потрібна.
Якщо зможу дійти…
Головне не впасти….