Він надзвичайний, бо грає на флейті…
Його ніжні пальці, наче гілочки прогинаються на стовбурі мелодії і в вуха проникає щось загадкове, космічне, не схоже на інші звукоструктури, преамбули та наслідування.
Хвилясте волосся, кольору чорного хвилі, невимушено спадає на делікатні плечі і ледь-ледь торкається кінчика інструменту. Містика. Але цей звук змушує усіх мовчати і періодично ридати в очікуванні наступної зустрічі.
Нема бажання їсти, пити, рухатись, а лише слухати. Слухати, як відлуння віків пластично переходять у нове століття, покрите металом. Період, в якому енергія палючої зброї могутніша за епохальні нотні грамоти. Період, де ніхто не знає, що таке звук флейти і його ніжні плечі. Період реконструкції та руйнації того, що було створене Великою Любов’ю та наснагою з надією на Вічність.
Хочу почути звук флейти, та не можу – заважає світ. Ехо пустих слів відволікає від кращого, що тут залишилось. Жодне «краще» не стане «гіршим», якщо я почую. Почую мелодію, а не свою порожнечу. Календар народження закінчується тоді, коли розпочинається нове життя. Чомусь порожнеча заважає… Наповнюю її «силою» пустощів і банальності, які дзеркально відбиваються на чомусь ще не відкритому у мізерній душі. Сумно і водночас безкомпромісно…
Проте смуток тимчасовий, мимоволі горе від ракурсу перейде у тимчасову радість. Знову буде життя, інстинкт, перехід. Знову сльози і втома…втома…втома…
Але все це згорає і залишається найкраще, бо мій Друг грає на флейті…