Ти прийшла у цей світ не для подиву, не для захоплень
Непізнавана й горда, а отже достоту свобідна
Ти не Єва, що рано чи пізно, а скоїть
Непоправне, струївши усі сподівання на радість
Чи на рай, сад Едемський,
Ти зовсім на це неспроможна.
Згірклим медом твоя затамована туга-усмішка
Обпікає чийсь погляд, який випадково хтось зронить
Між гіллям твого світу -
мов мушля закритого світу -
ти кричиш собі: Годі!
Не хочу зникати, не хочу…
Та, одначе, вже знаєш, що все це не є випадковість...

Ритуал у чотири кути твого дому пустого!
І картонного трішки
Тебе з головою вбирає,
Дім всотав твою душу, ти навіть
не зважишся вголос
відстояти її, відболіти чи-то відкричати…


Ось кімната, ось стіл. Ось полички книжкові
І очі,
Що утомою з’їдені, блідо-блакитні
Прозорі.
Ти так марила дивом, так снила і вірила
Згодом
Розчинилась, розтанула…
Це не була випадковість…

Жінку море поглинуло, заколисавши у мушлі….
Жінка марила морем…
Вона не прокинулась досі…

В ці дні усе мовчало очевидно,
Заціпенівши в лапах самосуду.
Й слова так безшелесно облітали
При згадці розтривоженого літа.
І сонце – кінь багряний – гарцювало
На небосхилі, плавлячи дерева
Вони вмирали стоячи. Деревам
Так притаманно стоячи вмирати…
Й така прозорість проливалась світом
Що навіть руки були непомітні
І навіть очі в дзеркалі старому
Були очима вічності.
І втома…
Одвічна втома, наготою вкрита,
Мов птах побитий, падала безкрило
До ніг Природи. Плакала беззвучно
за нами.
Поминально…

Самый грустный вид спорта — это женское одиночное фигурное катание! Сколько бы эта молодая и красивая женщина ни каталась по льду, сколько бы страстно ни вытягивала вперед руки, сколько бы ни выгибалась, ни крутилась бы… всё равно никто к ней не выскочит, не обнимет! Так она и останется одна на льду.
Е. Гришковец



Ця дивакувата дівчинка любила ліхтарі
Вона вибігала щовечора до заспаних жовтооких циклопів
І підставляла своє обличчя їхньому світлу
Чи ж грілася?
Чи з розуму тихо сходила?
Банально і перше і друге.
Це точно – банально.
Й бананова туга її обнімала півмісяцем….
Гойдалися зорі у небі
Очей її сірих…
І так це прекрасно було!
Так щемливо, тривожно,
Неначе
Це зовсім не дівчинка з поглядом трішки наївним,
а хмарка сніжинок,
яка струменить у потоці ліхтарного світла…

І вірилось дівчинці – танець мережить для Нього.

Та світло це – для випадкових,
Чужих перехожих.
Понурені голови, зігнуті втомою плечі..
Ще сірі обличчя, поїджені буднями.
Прикро:
Вони не оцінять, вони не помітять цей танець,
І так й не дізнаються, мабуть, - та точно! - ніколи
Як світло із світлом обнявшись розтоплює ночі…
Як холод зникає,
Як очі дівчачі сміються,
І як ліхтарі розм’якають,
Даруючи власну присутність
Щовечора тій,
Що танцює душею для Нього….

А у нашого Дажбога багато дверей відчинено
Він світиться великою вогняною кулею
над землею наших очікувань.
У ньому кватирки – навстіж
І кожному у свій час казати йому: «Добридень»,
Несміливо зазираючи всередину Бога
Як у велику хату, сповнену веселим здогадом,
Що ось він і знайшовся, цей шуканий-перешуканий дім…