Завіса димових покривал,
Сховала сонце від людства,
Хоч в тілі є тепла канал –
Його забило від нехлюйства.

Пригнічені позитивні емоції
Від цинічного повсякдення,
Періодичні наші аб’юрації,
Не додають душі натхнення.

Пошук справжньої міцної віри
Вбивають гострі логічні питання,
Ходжу мов по лезу гострої сокири,
По горло ситий самопоїданням

Ранішнє сонце привітало,
Твоєю посмішкою в ліжку,
Все погане в мені розірвало,
Коли узяв тебе вколиску.

Скуйовдили нічні перини,
Наче вітер обшарпав хмари,
В душі зросли позитивні пухлини,
Та днем, мов скальпелем їх зняли.

З тобою мушу бути поруч,
Бо ти моя надія віри,
Готов скувати палець в обруч,
Як коло, що дарує сили.

Стояти на бездоріжжі та чекати випадкового знаку,
Боже, коли забуду запах дорожнього пилу й смак маку,
Вічність подорожувати по нетрях нерозбірливих думок,
Розв’язувати відносини, для того щоб ти відчула шок.

Забувати мову твого тіла, і вчити її заново кожної ночі,
Іти до просвітлення душі приємно, обійнявши твої плечі,
На дорогах міста малювати лише нам зрозумілу мапу,
Велика ведмедиця на Дніпрі показує свою медову лапу.

Секрети розповідати наодинці у твому м’якому ліжку,
Й не шукати в темній кімнаті чорну й брехливу кішку,
Повільно усвідомлювати кохання до світу наших фантазій,
І втілювати під ковдрою процеси любовних абразій.

Маленька дитина, що пробігає поряд,
Вказує на твоє бачення світу,
Тоді у мозку може спалахнути снаряд,
Та навкруги виростуть квіти.
*********************************
Маленькі дива трапляються кожен день,
Впусти їх до свого серця,
Навкруги багато зір, сто тисяч сотень,
Ти бачиш їх з мого віконця
*********************************
Прокинувся бо мені таке страшне здалося,
Що я сто років не був на землі,
Так я злякався, що страшне закляття збулося,
Гаряча кров зупинилась в мені.
**********************************
Люди топчуть землю, але вони схожі на зомбі,
В них не видно зовсім душі,
Навкруги нас розкидані ж нами злі бомби,
На вигляд дуже добрі й м’які.
**********************************
Я вірю у людство надзвичайно сильною вірою,
Добрі Люди є серед нас,
Так завтра ми визначимось прийнятною мірою,
Й залишимо внукам Землі палас.

Коли вже ти не знаєш, хто ти -
Йди далі по старій тропі
І зупинися біля хати
Що сил дає тобі в житті.
* * * * * * * * * * * * * * *
В віконце чисте подивися
І ти впізнаєш там себе
Назад в минуле озирнися
І слід розкаже про усе
* * * * * * * * * * * * * * *
На стежці, що пройшов за вчора
Поставлять новий чорний слід
І зірка запитає в моря
Коли воно очистить світ

Осінь надворі,
Сумно на душі
Падає листя
Та у серці ти
* * * * * * * * *
Запал погаснув –
Сонце вже не те,
Грім десь там ляснув
Річка не тече
* * * * * * * * *
Лист такий теплий
В сонця з’їв любов,
Може я мертвий -
Щось не чути кров.
* * * * * * * * *
Капає дощик,
Гасить той листок
Згадую дотик
Ніжних пелюсток.
* * * * * * * * *
Листик кружляє
Спогади живі,
Серце вмовляє
Далі відпусти.

Кохати, кохати –
Мудрості вчитися,
Від себе тікати –
В тобі опинитися.
****************
Блукати в тім світі
Нема там кордонів,
Відчути ті миті
Відносних покоїв.
****************
Шукати на осліп
Твій запах звабливий,
Відчути на помац
Твій стан полохливий.
****************
Кохати, кохатись
До восьмого поту,
Без втоми любитись,
Й забути турботу.

Плакав дощ у пустій темноті,
Всі зірки засипали в калюжах,
Знову сам залишився у сні,
Я любов твою не подужав.
***********************
Дощ не змиє нудьги з голови,
Не задушить у серці печалі,
Принесе лише запах весни,
Та не скаже куди іти далі.
************************
Не очистить гріховних думок,
Не зведе мене з розуму тиша,
Не згасити водою свічок,
Не згорить під словами ця ніша.
***************************
П’яний дощ розтікався по склі,
Забирав мої спогади й сили,
Засинав на своєму вікні,
Так хотів, щоб душу помили.

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Світла ніч розпиляється в сні,
Алкоголь розчиняється в тілі
Сьогодні хотів би бути в тобі,
Та ти бажання загубила.
***************************
Повільно йти до твоїх мрій,
Де ти ховаєш таємниці,
Усе життя тебе волів –
Так, опинився у в’язниці.
***************************
Ти пестиш поглядом наскрізь,
Мов міна розриваєш тіло,
Тебе візьму я силоміць –
Це небо так мені звеліло
***************************
Кохатись в поті та без слів,
На мові тіла гомоніти,
До неба я тебе відвів
Щоб краще мрії розуміти.

Як не вистачає наркотику – дорожнього пилу,
Кущів та крон, що втікають від вікон поїздів,
Згубився в хащах мозку, втратив життя силу
Химерне царство мрій й думок на волю відпустив.
*******************************************
Заплющив очі… Колосся лоскоче долоні,
В маках бачу лиця друзів, що лишились вдома,
Мій мозок в безмежно приємному полоні,
Адже відходить до хмар моя тижнева втома.
******************************************
Дихаю на повні груди, вдихаючи свободу,
Що має смак польових квітів та веселки,
Та розмитий вигляд картин Моне по крайнебу,
Іду до гнізда життя, яке сплели лелеки.
******************************************
Неприємно повертатись до частоколів міста,
Яке разить дурною славою та похі^ттю,
Та з наступної п’ятниці житиму з нового листа,
З надзвичайним відчуттям, що зветься любов’ю.

Зливаюсь з холодним зимовим дощем,
Це допомагає на мить забути про тебе,
В калюжах краплі води віщать лицем,
Яке давно хотів очистити з себе.
*********************************
Упавши вниз у воду, на коліна ниць,
Я закричу до сонця: «годі тліти, годі,
Мене сліпити та кохати силоміць,
Така любов на відстані уже не в моді.»
*********************************
Холодом небесної води очищаюсь,
Від тарганів в думках захищаюсь,
Повільно іду додому - роздягаюсь,
Від мрій любовних в думках зігріваюсь.

Чому ти не можеш просто сказати йому
Як ти його нестримно до щастя кохаєш,
Так, він – гуру, він – вчитель, танців митець,
Хоч сил не стає, та все одно в собі тримаєш.
Безглузді норми повсякденного існування
Завадили мільйонам бути просто разом
Найбільший гріх – це правилам слідування
Прошу не ставай іще одним садомазохістом.
Несказані слова, як ненароджена дитина,
Заважають рухатися вперед до цілісності,
Промов щире слово, і уже ніщо не спИне,
Казати правду до кінця, як молитву до слів про вічність.
Уміння кохати наразі є справжньою привілегією,
Я щасливий за те, що любов для тебе – магія,
Ти порівнюєш ці відчуття з найкращою поезією,
Тож упевнений - попереду закінчена патом партія.

Крапля дощу лише частина моря,
Дощ – мокра сторінка мого життя,
Алкоголь мене не врятує від горя,
Лише на вечір зітре печаль з лиця.

В калюжах не втоплю поганих думок,
Небесна вода не очистить від бруду,
Я так не люблю радянський совок,
Що заклинаю його фатальним вуду.

Я так й не навчився любити себе,
Постійно в дощах шукаю причини,
І мозок ніколи подій не розгребе,
Які без мого бажання вчинились.

Дощовими вечорами повертаючись
З невідомих закутків робочої свідомості,
Я насправді просто в цім світі тиняюсь,
Живу наче в стані постійної невагомості.

Дотримуюсь принципів суспільного існування,
Обжерливого безперервного життя проїдання,
Тримаюсь за слизькі холодні стіні примар законів,
Подавляючи тиск дії теплих природних гормонів.

Так хочеться сиганути в темну невідомість,
Закутавшись у шинель теплої непомітності,
Й там відновити життя дитячу невгамовність,
Та більше розмовами не плямувати цінності.