Крапля дощу лише частина моря,
Дощ – мокра сторінка мого життя,
Алкоголь мене не врятує від горя,
Лише на вечір зітре печаль з лиця.

В калюжах не втоплю поганих думок,
Небесна вода не очистить від бруду,
Я так не люблю радянський совок,
Що заклинаю його фатальним вуду.

Я так й не навчився любити себе,
Постійно в дощах шукаю причини,
І мозок ніколи подій не розгребе,
Які без мого бажання вчинились.

Дощовими вечорами повертаючись
З невідомих закутків робочої свідомості,
Я насправді просто в цім світі тиняюсь,
Живу наче в стані постійної невагомості.

Дотримуюсь принципів суспільного існування,
Обжерливого безперервного життя проїдання,
Тримаюсь за слизькі холодні стіні примар законів,
Подавляючи тиск дії теплих природних гормонів.

Так хочеться сиганути в темну невідомість,
Закутавшись у шинель теплої непомітності,
Й там відновити життя дитячу невгамовність,
Та більше розмовами не плямувати цінності.