ЛИСТ ДО ВСІХ АБО ЧОТИРИ БЕТХОВЕНСЬКІ УДАРИ (С.О.)
На „Поетичних Майстернях” я відносно недавно. І до певного часу вважав цей ресурс мало не зразком літературного сайту – зручна навігація, приємний для ока дизайн, можливість публікуватися та обмінюватися думками. Чим не рай для автора, який хоче бути почутим? І в перші дні я, що там приховувати, просто насолоджувався спілкуванням, намагався бути корисним, відгукуючись на твори інших авторів...
Перше прозріння, чи то розчарування прийшло на другий день Різдва – 8 січня, коли я, випадково набрівши на сторінку Б.-І. Антонича, побачив, що великий поет також має рейтинг, і то – нижчий за мій власний. Реакція Головного редактора на моє прохання позбавити класика оцінок мала певну еволюцію: спершу шановний Володимир Ляшкевич говорив, що на ресурсі ще дуже мало творів Антонича, а отже надати йому найвищий статус поки що неможливо. Потім високоповажний Редактор намагався пояснити мені, що він несе якусь відповідальність: „перед вічноживими авторами, і перед усім, що являє собою явище Україна, а в моральному аспекті усі ми відповідальні й перед Богом”, і нарешті повідомив, що зовсім невдовзі він докладе всіх зусиль, аби „вивести” Антонича з-під оцінювання. Власне, саме цього я й просив, і можна було зупинитися. Але, як на зло, я прочитав іще одну цікаву думку – про те, що, формуючи майбутній список класиків за алфавітним принципом, Т.Г.Шевченка слід поставити першим. Чесно кажучи, це й був мій перший „тупик” на „ПМ”, бо мій глузд раптом навідріз відмовився адекватно сприймати цю інформацію. Після певного „заціпеніння” я все ж продовжив суперечку, в якій на той час уже з’явився цікавий термін “кваліфіковане оцінювання”. На моє запитання – хто, кому і коли саме надав „кваліфікацію” ставити оцінки Антоничу за семибальною шкалою і переносити прізвище Шевченка на початок українського алфавіту, я отримав приголомшливу відповідь Головного Редактора, в якій говорилося, що це якесь „суто моє бачення” проблеми. Було в тій розмові й багато інших цікавих для мене відкриттів. Наприклад про те, що „Певне нахабство, я думаю, Сергію, обов'язковий атрибут творця” (це щодо того ж оцінювання Антонича), про те, що „уміння оцінювати - фундаментальне в нашому мистецькому розвитку” (це про оцінки Антоничу - від 2 до 7). Стан, у якому перебував мій глузд під час цієї суперечки, найправильніше буде назвати критичним. Бо, власне, я тоді стояв перед дилемою: або зараз же піти з сайту, назавжди забувши, що я тут бачив, або – намагатися прийняти позицію Головного Редактора. Першого кроку робити мені дуже не хотілося, бо загалом на „ПМ” мені подобалось, а другий варіант міг завдати непоправної шкоди моєму психічному здоров’ю. Довелося знайти компроміс, зацитькати трохи свої принципи, і залишитися. Одначе, з тієї суперечки я виніс найважливіший для себе урок. Його дав той же шановний пан Ляшкевич: „А консенсусу і не вимагається, адміністрація прислуховується до порад і робить технічні й ідеологічні висновки, за які вона ж, адміністрація і відповідає.”. Після цього залишалося тільки закрити рота, бо хіба з позицією імператора посперечаєшся? Власне, це я й зробив. І продовжував далі публікуватись, слухати і відгукуватись... До слова – пан Ляшкевич обіцяв змінити ситуацію щодо Антонича „з понеділка”. Пройшло три тижні. „Віз” і досі там.
Другий „удар” не змусив себе довго чекати. Це сталося тоді, коли пан Ляшкевич „зреагував” на оцінку Ніки Новікової Чорнявій Жінці. Ніка поставила „6”. Головний Редактор своєрідно відреагував на це: „Я, взагалі би не ставив, Любо, вам оцінок за такі твори - вони цілком симпатичні, але "6", які вам останнім часом ставить, наприклад, Ніка Новікова, вимагають корекції, або діянь Ніки, або оцінки під твором. Наразі усереднюємо оцінку під твором”. Мені стало водночас і цікаво й неприємно (корекція діянь Ніки – звучить як!), і я вирішив додати дещо й від себе. Власне, я запитав у шановного Редактора, які ж саме критерії дозволили йому „усереднити” оцінку під твором. Відповідь я отримав надзвичайно багату на висновки. По-перше, я ще раз почув, що на „ПМ” демократії не було і не буде (ну це вже, власне, не дивувало). По-друге, що життя трохи складніше, ніж мені „бачиться” (я знову витріщив очі у щирому подиві). І по-третє, що „просто присвяти” не повинні оцінюватися в „6”. Мій глузд знову принишк і зачаївся десь на дні черепної коробки, йому було важко. Я ще раз повторив запитання про критерії. Головний Редактор відіслав мене читати правила оцінювання. Я знайшов їх і прочитав. Мій глузд кричав „Пробі!” Ось деякі цитати з правил оцінювання: „Ставлячи такі оцінки ("1" та "2"), потрібно обов'язково їх прокоментувати, - якщо ваші коментарі і часте таке оцінювання будуть редакцією сприйняті, як постійно грубо неадекватні, то вам можуть відмовити в подальшій реєстрації.”. „Розберіться зі своїми смаками і совістю, перед тим, як ставити ці злощасні "3" і "4". „Найбільш ходова оцінка (про 5 – Сергій Осока), що адекватно може використовуватись щодо авторів різних рівнів. За "5,25" вам ніколи не буде соромно, хіба що в разі невдалого віртуального кохання. "5,5" - вимагає твердої вашої впевненості, що у творі достатньо гарний звукопис і дуже гарні образни.” Особливо сподобались терміни „достатньо гарний” і „дуже гарні” – чим не вищий пілотаж у літературознавстві? І хоч мій глузд уже просто нестримно волав про порятунок і корчився, я розмову продовжив. Головний Редактор не забарився черговий раз мене обрадувати. Виявляється, я просто не помітив, що в цих правилах оцінювання десь дуже глибоко заховане „мистецтвознавство” і „багатошарові стандарти у вирішенні схожих на перший погляд питань”. Двадцять валеріанових крапель і пігулка валідолу дозволили мені продовжити „дискусію”. Власне, до ліків довелося звернутися після сентенції Головного Редактора „Отже, або ми забираємо у Ніки можливість виступати від імені кваліфікованих поціновувачів, які формують рейтинг "Майстерень", або припиняємо гратися в словеса.”. Я нарешті збагнув, що справу маємо навіть не з імператором. Асоціації миттю вихопили з глибин пам’яті атмосферу роману Дж.Орвелла “1984”... Суперечку я продовжив. Знову почув, що „народовладдя тут немає”, що я, напевно підсвідомо, хочу звести тутешню складну структуру до примітивної, і нарешті – люб’язну пропозицію розмову припинити. Довелося погодитися. Знаки питання нікуди не поділися, отже знову довелося піти на компроміс із собою. Зізнатися, робити це вдруге було навіть легше.
Третій акорд був учора. Коли Чорнява Жінка мала „підлість і нахабство” опублікувати вже всім відому статтю. Мене довго не було на сайті. Але коли зайшов, то побачив... щось схоже на... А втім про все по порядку. Я не буду наразі ні про статтю, ні про її авторку, ні про героїню. Про це вже й так багато сказано іншими, і мені просто нічого додати. Я – лише про реакцію Редактора на власне критичну статтю. „Образа, отрута, провокативність, омана, чорнуха” – ось лише кілька епітетів від Головного Редактора щодо статті. Дивно, але я не здивувався, і мене це навіть ніяк не схвилювало. Але далі я побачив... прізвища - викарбувані жирним шрифтом, кожне – окремим абзацом. І поряд з ними звинувачення: соромно, підлість, добро, зло, найбрудніше, болото, зграя, совість, ганебні, багно, кров...!!! Власне на крові мене й пересмикнуло. І прийшла асоціація: це був частокіл, а на ньому густо нанизані черепи, а десь з туману, з морозу долинав низький хриплуватий голос царя Івана Грозного... Глузд вимкнуло, із сайту я пішов. Повернувся вже сьогодні. І знайшов викарбувані жирним шрифтом слова про змову, про „групу вибраних авторів”, які всередині „великого колективу” і які повинні нести відповідальність за „вчинки”. Цього разу асоціація була найстрашніша: людина в погонах зачитує вирок злочинній групі ворогів народу. СРСР. Мороз. Пар з рота. Кремлівська зоря...
Люди добрі, я не знаю, як правильно реагувати на це. Само собою, я приєднуюся до „брудних” і готовий до будь-яких репресій. Зазначу принагідно, що неабияк зігрів мені душу мудрий відгук Сергія Татчина про те, яким саме має бути літературний ресурс. Підписуюся одразу під усіма його словами – найжирнішим шрифтом. А щодо Головного Редактора, то пораджу йому зайти, приміром, на сайт „Літакцент”, головним девізом якого є постулат про те, що „Істина така ж гірка, як і солодка.” Там же, серед інших, є й стаття професора „Могилянки”, науковця з великої літери Володимира Панченка про роман Софії Андрухович. І назва цієї статті „Генітальна література, або Дурдом Софії Андрухович”. Ця назва не провокативна? До речі, про зміст. Критик просто висміює роман, разом з доречністю його написання. І має на це всі права. Так от, у порівнянні зі статтею Панченка, стаття Чорнявої Жінки – просто „еверест м’якої толерантності”. Ось деякі цитати зі статті Панченка:
„В одному з інтерв’ю С.Андрухович не без гордощів заявляла, що їй хотілося звільнити інших від фобій (цікаво – кого: братів і сестер по перу? читачів, засмиканих гінекологічними одкровеннями наших екзальтованих письменниць?). Тим часом, виглядає так, що самовдоволена авторка й сама не помітила, що її «роман» – то купа комплексів, така собі его-література, покликання якої зовсім банальне: тільки б про мене говорили!” „Таланту обмаль? Ну то й що: пустимо в хід останній – генітальний – резерв. А раптом комусь він таки видасться геніальним?„ (http://litakcent.com/2008/01/10/volodymyr-panchenko-henitalna-literatura-abo-durdom-sofiji-andruhovych.html)
І що б не думав про критику пан Ляшкевич, які б „гарно” і „дуже гарно” не возводив у ранг мистецтвознавства, критика не повинна бути ні доброзичливою, ні тим більше – компліментарною. Вона має бути щирою, конкретною і максимально відвертою, без підлабузництва і брехні. А автори мають бути готовими почути про свою творчість як схвальні, так і різко негативні відгуки. Бо це є нормальним явищем для літератури, як процесу. Бо суцільні компліменти неодмінно призведуть тільки до гальмування творчого поступу автора, а отже – до дефіциту літератури взагалі.
Повернуся до назви свого листа. Чотири бетховенські удари. А я говорив тільки про три. Сподіваюся, що четвертий не забариться. Принагідно зауважу, що я ще не знаю, як мені з цим усім бути, як мені - залишитися на сайті, чи піти з нього. Цілком можливо, що Головний Редактор вирішить це за мене, так само як і долю цього листа. Що ж, у такому разі мені доведеться шукати для нього інші місця публікації.
Мій глузд майже очуняв і шле вам усім вітання. Залишаюся з вами.
Коментарі (78)
Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --