В таку погоду можна тільки пити вітер,
Його мелодію в душі нести
І колисати мокру й не зігріту,
І додавати світлим фоном у листи.

В таку погоду можна тільки пити осінь
З долонь кленових, щирозолотих,
Сумну, самотню й незбагненну досі
За всіх загублених і втрачених отих.

В таку погоду можна пити тільки зорі
З холодного, чумацького шляху,
Як сни мої примарні і прозорі
Топити пам'ять черству, сіру і лиху.

В таку погоду можна тільки пити небо
Із келихів замріяних озер,
За всіх кому тебе уже не треба
За всіх, тобі іще потрібних до тепер

В таку погоду можна тільки бути пилом
Обдертим з крил приречених надій,
Молитися аби достало сили,
Не дати осені зостатися одній.

Я п’ю тебе, я дихаю тобою, - твоїм теплом, вогнем твоїх очей,
З колін підводжусь, мчусь, і розбиваюсь знову,
Як вода, як хвиля,
Що грудьми б’ється в брилу мармурову,
В мелодію обличчя, рук, плечей,
Я обійму тебе як вітер, сонце, як блискавка впаду в твої уста -
Гарячу і п’янку, бентежну, неможливу,
Як небо, як вогонь,
Шалену, нездоланну, грізну зливу -
Кохання, що крізь мене пророста.

Сіроока скаже осінь,
Прядучи літа, як кужіль,
Заспівай мені, голубко,
Заспівай.
Сніг розтане, сонце зійде -
Зустрічай.

Сіроокою весною
Пролетить голубка біла,
Посміхнеться загадково -
Розгадай,
Промовчить, розтане в небі -
Не шукай.

2010

Мою весну засуджено до страти,
Я вирок виніс, я її і вб’ю.
Не допоможуть більше адвокати,
Це не солдат, захоплений в бою.
Моя весна напала віроломно,
Мені між ребер всунула ножа,
Тому був свідком хмурий місяць повний,
І щастя геть розбитого іржа.

На спомин квітку із труни беру,
Мою весну розстріляно в яру.

2010 р.

Впаде у осінь ясеневий лист,
До краю неба, до самого краю.
Знайде кого шукає? Я не знаю,
Який вже в нього, в цьому ділі хист.

На скронях лісу зблисне сивина,
Дощів намисто висохне сльозою.
І хмари потечуть до водопою,
То так - зима, то вже не дивина.

Напне і скине сніговий намет,
Щось ніжне, молоде, в зеленім брилі,
Збіжать смарагдові на пагорб хвилі,
Зазолотиться перший дикий мед.

Край стежки зійдуть маки-кумачі,
Ліси за літом плачуть зозулями.
Розкине сонце поли над полями,
Спече солодких яблук калачі.

І знову осінь, знов як перший раз,
А я сиджу на камені край річки.
Потік її стрімкий стрункі смерічки,
В туман закутав, та біжить повз нас.

Хто так із мене насміявся,
Свої заплутавши сліди?
По вінця, по вуста, по серце -
Біди.

Кому несу свою подяку?
Під ноги кину – забирай!
За що мені? А він німує…
Тай край.

Віддам, зречуся, з серця вирву,
Зніму з опущених плечей,
Вину таких, вже непотрібних
Ночей.

Піду, пустий і окрилений,
За неба край, за холод злий,
Німий, не званий, не доречний -
Нічий.

Тон в тон,
Не білений льон,
Парфуми, помада…
Це щастя, чи зрада?
Дінь-дон,
Знайомий ринг тон.
Щасливі, чи бранці?
- Зустрінемось вранці.
Дзвінок, СМС,
Зустрінемось десь
За рогом, без чверті.
Чекаю-чи-смерті?

Шукаю-чи-може...
Поможи тобі Боже.

2010 р.

Ти не побачиш сліз
Докорів не почуєш
Лиш може серця біль
Та смутку тінь в очах
А небо скаже "глянь"
А сонце скаже "чуєш"
Як плаче німота
На замкнених вустах

Ні ревнощів вогню
Ні зради попелища
Лиш зрідка уві сні
Щось тихо защемить
А небо скаже "ні"
А сонце "ну навіщо"
Сон тихо промайне
Ніч далі полетить

Не буде пут і стін
І ланцюгів не буде
Лиш серця мого тінь
У тебе за плечем
А небо скаже "стій"
А сонце не забуде
Як крила опадуть
Обпалені вогнем

Все ближче осені задумливе чоло,
Хоч за вікном геть розімлілий червень,
Та з давніх літ заведено було -
Зміняти золотом недовговічну зелень.

Іще ледь-ледь проклюнувся листок,
А вже його майбутнє на долоні.
Ось одягає дівчина вінок -
Та незабаром – побіліють скроні.

Та ще не час, ще сонце молоде,
А я чекаю вже осінню прохолоду,
Як перший лист на землю упаде,
Чи на вколисану озерну тиху воду.

Піду у ліс в осінній тихий храм,
Послухаю його молитви й літургії
Землі і Сонцю, кленам і птахам,
Вдихну вино і біль його надії.

Візьму з собою золотий листок,
Як пам'ять, як реліквію із церкви.
Від осені до осені місток -
Останній поклик від живих до мертвих.