я ховався від тебе як міг
знищуючи усі сліди свого перебування:
підривав мости, з’їдав конверти, спалював будинки, асфальтував ґрунтівки
як же ти мене знаходила? за запахом моєї любові? за звуками твого імені
які я мусив повторювати аби не забути власне?
за дотиками, якими я перетворював усе до чого торкався на твою шкіру,
бо саме до неї хотів би понад усе торкатися?
я ховався від тебе щоби ти завжди пам'ятала про мене, думала про мене
а не дивилася звикло, не помічаючи
як з часом тліє на мені одяг, як вицвітають очі, як пересихає слина
під час довгих поцілунків із часом
це була гра у схованки, тривалістю стільки діб
скільки би піщин помістилося в пісковому годиннику
доби падали униз, доби зсипалися, я ховався від тебе як міг, ти пам'ятала
і твоя пам'ять нарешті повністю мене увібрала
разом із будинками, із дорогами, із мостами і конвертами,
із запахами, зі звуками твого імені, з доторками до твоєї шкіри
отже ти мене нарешті знайшла?
та ні, це я втратив вагу, розчинився у часі, мов цукор
я програв, але звільнився, ти перемогла, але – де твій приз?
ти можеш безмежно і досконало пригадувати того
кого вже немає

я сам собі клітка, я всередину себе провалююсь, тягнучи навколишнє
хапаю близьких за руки, щоби втриматись,
але вони борсаються: “відпусти! без тебе спокійніше”
ти теж таке кажеш, першою, бо найближча

і — сенсу себе прив'язувати до простих буденних речей — вже немає
все злітає з поверхні мене, ніби пил, і — далі — поверхня злітає
наче покрівля з будинку під час урагану: з тріском відшарпуються шифер, рубероїд, дошки
все це безладно розносить на кілометри від мене

хто всередині мене переживе цю негоду? чи лишиться хто живий?
коли клітка під пресом стискається, ламаючи ребра себе —
хто перший скаже “він блефує”, хто перший кине в мене пташку?

ти розповідаєш незнайомцям про мене всю правду, ті кажуть:
“ти надто іще молода, відпусти його руку”…
а потім усе заспокоюється, небо світліє, а бездомні
збирають докупи ті дошки що від мене лишилися, прагнучи в них оселитися

ми - територія, на якій постійно іде війна, нас розриває снарядами
ми - земля, в яку пси люблять заривати кістки, відгризаючись від інших
на нас запікається кров, яку ми за якимось разом нарешті змиваємо в душі
одне з одного

ми обплутані телеграфними дротами, щоби внутрішні радисти могли передавати дані
дислокації військ, місцярозташування псів та закопаних ними кісток
коли ми гулятимемо в ботсаду, територію нас засипле останнім листям
воно догниватиме на землі-нас, і його ми також ледве змиємо в душі
одне з одного

але навіть після душу на нас лишаться бодай якісь сліди від війни: розгромлені церкви
житлові будинки із вивернутими кишковиками газопроводів та каналізацій
голодні пси, які докопуватимуть вже до наших із тобою - живих - ребер
і вигризатимуть їх із нас
нам буде боляче, ми обійматимемось від болю, одне одного заспокоюючи
і нам ставатиме легше

час вміє розквітати нашими зустрічами
час вміє загнивати нашими розлуками

коли ми ще не зналися
час був молодим як трава
над ним ходив садівник і дбайливо підстригав його газонокосаркою
ніби хотів сказати: «не дуже розганяйся у рості, часе
а то наробиш багато дурниць
встигнеш вирости доки вони зустрінуться
і тому вони будуть надто досвідченими, із надто вже грубою шкірою
так що він не зможе їй залишити красивого засоса під пупиком
а вона – подряпати його плече зовсім ненароком в екстазі злиття
коли особливо добре

часе, я маю на увазі, що вони будуть надто товстошкірими щоби навзаєм закохатися»

час слухався, ріс тихенько, аж доки ми зустрілися
тоді він став таким буйним, ніби рослинність чорнобильської зони
він ріс для нас так високо, так широко і так довго
що ми знаходили в ньому дупла, закапелки, а в них знаходили наше щастя

«часе! дупло у тобі вигниває за той час, доки вони у розлуці
але вони неодмінно зустрінуться і кохатимуться в цьому дуплі – коли гниття зупиниться»:
так говорив садівник

а потім – коли ми й дійсно зустрічалися – він дивився на нас усюди
і йому не набридало
не тому що він вуаєрист і збоченець
а тому що ми так світимось коли поряд
що від нас не відвести очей

тонучи
щасливим будь
і вдячним будь
за те що тебе
ніхто не рятує

гнися, звивайся, входь у світло зсередини води
в смуги світла, як у смуги тигрових рибин
випотрошених твоїми нігтями — рвучко, імпульсивно, агонійно
при нестачі кисню

йди до дна, приєднуйся до намулу
спів Льореляй замінить тобі повітря і хліб
води й без того буде предостатньо

залишай населений речами світ
твої тостери та кавоварки давно знікчемніли, зламавшись
їх не стало для тебе, вони товаришують на смітниках із гниллю та бляшанками,
відпусти їх
видихай, видихай останнє повітря з легенів —
останні ланцюжки пухирців до світу людей, яких уже забуваєш
уже забув

Льореляй стає тобі всіма людьми й істотами
дна пісок і намул — усіма речами
у вухах твоїх спів її звучить
а дві рибини їдять твої — такі несуттєві вже — очі

твоя відсутність — сильнодіюча психотропна речовина
я — ніби паралізований, дивлюся довкола — і нічого суттєвого не бачу

я — ніби коробка передач, маю декілька швидкостей,
декілька станів, ніби комп'ютер —
стан активності, стан сну,
стан безперервного думання про тебе — ніби живлення
від мережі нашої любові

з мене був би гарний робот-чорнороб, і навіть робот-топ-менеджер
якби мене постачали на ринок
укомплектованим тобою
але зараз я без тебе, тож моє ККД на найнижчому рівні
думаю — керівництво всерйоз планує розібрати мене на деталі
або й викинути на звалище спрацьованої техніки

твоя відсутність — як іржа, я накурився твоєї відсутності ніби сальвії
сиджу тепер у кріслі, і тіло ніб ватяне, нікуди йти, рухатись немає сенсу
думаю — якби я був моїм керівництвом — точно би себе викинув
адже навіщо я

2009

в голові як оси в кулевому паперовому гнізді
живуть лише думки про тебе
лоскочуть зсередини лапками і крильцями
не дають тебе забувати
нестерпно далеку тебе

хто шлях між нами виміряє, якщо він в глибини нас простягається?
хто цих ос випустить, якщо мед тебе так далеко, що вони повмерзають навічно
у це осіннє повітря а не долетять..?

був би я лікарем — вигадав би трансплантацію ос
зі своєї голови в твою
вигадав би хірургічне видалення відстані
шляхом кохання

а поки —
ти нестерпно, болюче відсутня
а оси — з голоду і розпачу — їдять одна одну
так що моя голова — легке паперова гніздо —
відлетить за вітром
із масивного дерева тіла зірвана

сподіваюсь вітер пронесе її поряд із далеким твоїм вікном
і бодай так я побачу тебе

зі всієї павутини часу що обкрутила нас нарізно — у відрізаних коконах міст -
можна було би сплести одіж кожній істоті — і китам, і комашкам, і нам з тобою
так би ми стрілися зовсім скоро десь на вокзалі під проникливим дощем
і злиплися би павутиною до павутини, попадали би смішно в калюжі, біля кинутих сумок

“лежати, не підводячись, цілувати усе твоє обличчя, волосся
незграбно виплутуватися з часу, що тане від води, мокнути
стискати тебе в обіймах, під лушпинням мокрого одягу знаходячи тепло”
саме так описане поняття “щастя” в наймудріших із древніх рукописів


2009