мовчали золочені пугачі
край тиші
дудлили воду з неба
Десна з перлівницями
ходила журавлеві за куму
розкішна
наче до Дону

а десь узліссями
зі мною
трава-тимофіївка шелестіла:
дочку-кульбабку
за чужого парубка віддавала
рушники ночі вишивала
…сон-травою…

2011

на рівнині
гойдається вівчарик
у гаю
вростає в дерево
скрипка
долиною голосить
бог коси
хто взяв його ноти?

2011

гармонія волосся –
як передісторія нашої землі;
неможливо пізнати
не побавившись
із дитиною…

волосся біля скроні –
ніби карамель
волосся за вушком –
розквітлий метелик
волосся
спадає на плечі –
срібне молоко
дикої білої корови неба
до землі
шепотом

пасмо
що вибилося зі жмутка
і вкрало трохи тіла
над бровою –
пахне
древлянськими білицями
(куди ж ти спровадила
красунь Іскоростеня,
Вольго?)

голубі очі:
десь на самій глибині –
сиві голубки
зіниця –
жертва князя Ігоря

дівчинко!
ти – полісянка

2011

білі тюльпани
як білі лебеді
плавають обережно
водою травня
із довгими шиями
із мокрими голосами
читають відображення
риби в небі

білі тюльпани
як білі лебеді
б'ють мою тишу
у плечі ...

та руки знають –
їх зачіпати не можна

серце музики –
апперцепція океану
серце скрипки –
наче скерцо світла

тиша – моя Іма Сумак –
дослухай

я – твоя Леді Блант;
буде потрібно
(щоби не жебракувати
очима дерева) –
продай

2011

знаю

так має бути
ліс іще дихає
цією планетою

адже
вийшла трава

вийшли
до шляху Муравського
кудлаті сонечка мати-й-мачухи
пухнасті квачики медунки
шерехаті спогади
мигдалевидні жалі

знаю
всесвіту потрібна
viola in the house

2011

ковила – жінка приречена
потрісканий степ
майструє Трипілля

нам уже й так – курай довкруги

кургани-дядьки – з люлькою
сонце – з медовухою

Чумацький шлях – важкий чоловік –
плаче росою
на вістрі світу

2010

голуби зимують
у гілках горобини
гілки горобини -
у тиші

тиша зимує
в кошиках із яблуками
а може
у самих яблуках

яблука пахнуть
твоїми руками

люблю голубів…

2011

серпанки придбала на три літа…
по-сестринськи шепочуться груші
або море цикорію синє – мені, Боже, дай
або хусточку неба: краї – мрії
фіалки в ньому скупалися дівчатами
напередодні рясного дощу

по світі так тихо вечоріє
що супокій іде навшпиньки до сусідів
дихає кішкою попід вікнами
і кольорами пирогів із древлянської печі

а коли мама співає про волю –
слова викочуються дукатами
течуть соком голубої берези-стрічки
тричі моляться до поля і зникають
у такому золоченому серпанку
який малюватиму три літа…

2011

скільки б я не ховалася
до вечірнього неба – наздоганяв
скільки би не мріяла кохати –
утомлювала собою правду
саме тому зробилася
солодко-квітковою відьмою
(мої пальці відшукали корені мандрагори
і запросили до шкіри
пахощі фіалкової землі)

тепер чи не кожної гіркої ночі
на довгій зеленій мітлі
перев’язаній метеликами
літаю до кучерявого міста Кия
зупиняюся на білому боці Місяця –
п’ю каву з цикорієм
розливаючи на спині вічності
лукаве молоко

космічні пси
вилизують збігані п’яти
бо в мене справді розкішні ноги
утішні стегна
і я вигойдую ними не дідька
(було би банально)
ні – високовольтні лінії світла
(знаю як топиться
шоколад у твоїх очах)

у мене під подушкою десять коханців
а під вікном одинадцять заздрісників
за столом – тринадцять друзів
під серцем – дев’ять місяців

це я пригубила Трою і взяла Єрусалим
змія спокусила яблуком
а яблукo персами Єви
і навіть вигнана з нашого раю
нагадуватиму
інкрустовану тишею яблуню

це століття влаштувало мені перфоменс:
а я у змові з мережкою
ношу плащі поверх дощу на голе тіло
фетешизую зелене плаття до червоних панчішок
улещую шию небесною хусточкою
облизую губи на показ мало не до півсвіту
і ламаю олівці чверть на вічність

а завтра приколю собі до комірця
черепашку
візьму на руки їжака-вуханя
у гаманець – розрив-траву
і прийду назавжди до тебе на побачення
з купель...

ти будеш відчувати стигмами зими
суглобами осені
яка медова
твоя непосидюча доросла дівчинка
як їй хочеться
бути милому терпкою свободою
і чужому
довіку солоною невідомістю
як неможливо сумно дивляться її очі
в темні чашолистики
твоїх онімілих зіниць

ти нічого не вдієш із нею з собою
з оповідачами – перебендями – юродивими
ця притчева казка триватиме вічно
(але ж якось я тебе
тихше тиші просила –
не слухай!..)

2011

у Могилеві дощ,
у Погребищі сніг…
німі кургани
під
синіми
прицілами стронцію

ми ніжні –
під
білими
поглядами
підсніжників …

але я не думаю
про
рефлекторність
твоєї зіниці
чи
дотику

думаю…
які сни сняться
вулканам
атомних електростанцій?..

2011

спасибі тобі сестро зимо за ночі
повні золотих рибок
срібних зірок і білих тюльпанів
за очі кольору талого льоду
за те що й сьогодні матиму
доволі снігу та свободи
за те що мені затишно
серед алмазного холоду

вір
я маю так багато любові й ненависті
що всі дотики-прощання-погляди… мої –
глибші за Маріанський жолоб
дивакуватіші за Фройда

я досі вважаю чорну кішку на білому
ніжною-чистою-панестетичною
і ніколи не перебігаю їй дорогу
(нікуди не поспішаю – ніяково
адже рукавички це не зрозуміють)

давно не розмінюю на дрібниці
ні ворогів ні друзів
(іноді думаю,
що вони мене собі таки вигадали,
бо насправді такої панянки нема,
а є зима,
солодка погань на високих підборах)

…і знаєш
відколи ми сестри
я дихаю

2011

кидаєш один камінь -
кидай і другий

знаю
ти кинеш і третій...

чому
не перетворююся
в гору каміння?..

таємниця
(для мене
для бога моїх портретів -
сумних і високих
портретів
серед каміння)

ти - дійсно глибина:
вперто
носиш
стільки гравію
за пазухою

і він мене жаліє
оцей
твій
гравій

падає...

в тишу...

в мовчання...

до ніг...

2011

якщо тобі
на світі
стане сумно -
запали сніг

якщо стане боляче -
розірви тишу

якщо занедужаєш -
мої пальчики
довго-довго
будуть солодшими
за мед

якщо місто
підстереже тебе
своїми вогнями -
поведу його
наче тать

якщо темна ніч
із однією зорею
прийде без мене -
щоби не боліла -
зрадь...

2011

колись
я стану білим тюльпаном -
і ти занесеш його коханій
(вона ж - русява)

колись
я стану білим небом -
і ти прихилиш його до ніг
маленького містечка
(такого, приміром, як
Стара Синява)

колись
я стану білим снігом -
у нього будуть падати діти
а ти ліпитимеш
снігову бабу
(вона ж - лукава)

колись
я стану
голодною білою левицею -
пам'ятай і стережися
уже відтепер
(у мисливських ножах
халява)

2011

ми зимуємо з тобою
наче маленькі п'явушники
довго та боязко -
прокидаємося - наче дріади

наші вінцеві судини
давно породичалися
підхопивши слова до серця
(бо кивнули що згодні!)

ми знаходимо сонце
у словниках
а воно - на дотик - ніби цинобра
(майже ніхто - з ним)

знаємо:
люди часто плакали за спогадами -
самі їх оддавали до колумбарію;
тепер - інші

майже рай
майже Еклезіаст:

наше небо ірраціональне
наші сади гранатові
наш одяг - прет-а-порте...
а ми?

а де ми? - насправжки - красиві -
за нами дивляться на піано
краєвиди з житами
...сиві...

2011

слова свідчать навіть тоді
коли немовлено намолені
коли голосні звуки задихаються
в червоному пеклі гортані

тиша голосить навіть тоді
коли лунає музика:
поміж акордів
супроти агонії клавіш
вона-таки
вибирає для себе fermata

зубри говорять
кармінними зіницями всесвіту
коли
в них розряджено рушницю

і тільки я
безбожно стискаю думку
за тонку (як у мене)
порцелянову шию
достоту печально топлю
ніби сиво-карооке цуценя...

а вона щемить... щемить...
ще мить - і ми...
як тиша...
тиша - як я:
дихає
падає - грає етюди
зізнається - рятує траву
болить

2011

молоді дубки
у сорочках навипуск
з вишивкою у маніжках
у вовняних свитах
плисом обшитих
як волиняки:
про мушкети мріють
і до Січі збираються

граби-подоляни
в сорочках із грубого полотна
заполоччю всіяні
у камізельках
кланяються сонцю
солом’яними капелюхами

один ясенок-полтавець
у куцому кожушку
(з короткими до ліктя
рукавами)
та в лейбику;
на нього посідали горобці
з купелі-пилюки –
немов аплікації сап’яну

од землі тягнуться
кольорові
вовняні нитки синочок:
очі – пацьорки
закликають у тінь до клена
дощик

а клен – джиґун;
несе своїй любці-ліщині
дивовижно холодні
росяні баламути
стає собі серед узлісся:
ніби з Опілля
у двоколірних
чоботях-чорнобривцях
кожух у нього жовтогарячий
червоним унизу вишитий

а скраю бук
зі Слобожанщини вернувши
розмову їхню підслуховує
вуса підкручує –
на ньому душогрійка
з кольорового ситцю
у плечах – із шовку
а ще тканий пояс
ніби черлений
штани вибійчані

стали дерева-парубки
з літа чубаті –
а довкола трави
ніби постоли
кайдани
та черевики

помолилися «Отче наш…» –
за ними тумани
потяглися солодко
волоками

2011

сосни стали схожі
до полотна Делакруа -
бідний хлівець
заприсягся покорою
до сонця

побачила тебе
серед волхвів
у поклоні -
ти був миттю?
словом?
поглядом?
(хіба можна
бажати більшого? -
ти і зараз є...)

горлом утекла молитва:
проріс у мої руки
бальзаміном
(а ця зима мене не вберегла)

спасибі Христові
що непотрібні тобі
золото
ладан
і смирна

2011

снігова баба
заповзає замовлянням
у біле вікно
(закручена
в дернову хустину вечора
ніби кумедна
баба-шептуха)

поріг у снігу де-де –
ніби репанець;
веселий
бокатий

а холод усе шемрає губами
до зорі
під іконами
на Святвечір

добігаю до ночі
ремінна й комірна:
морозець сокорить
за душею барвінку

дивлюся –
падає світло
до ташки землі

засніжений клен –
одинокий лебідь-шипун
як ти

2011

ти заховався
у моїх венах
і пахнеш сосною

дотикаєшся серця
жорсткою стеблиною
пачулі...

твій дивний код
убиває мене
як мамонта
регоче аборигеном
або дощем
обіймає снігом -

усе сподівається
що вибіжу
чиста й жаска
лише
у піжамі ночі...

а я
просто переможена
венами...

2011

прикладаю тебе до свого хреста -
і він стає осіннім
кладу тебе спати в серці -
воно стає сиглою
легені повторюють твоє дихання -
і дика тиша змовкає

немає сопілки на землі
яку б не переспівала любов

можливо минеться час і простір
але мене це не здивує
бо ж я сама встигла стати дивом
для осіннього хреста й сигли
для твого нерівного
калинового дихання

2010

ніколи не буду тобі
покірною -
хіба
вірності попроси

беру твої губи навіки
(сам оддаси!)
за чорні брови заплатою

вже
осінь зав'язала білі хустинки
дубовому листю -
вигнала в поле...

неподалік укоренився рай:
довгі стовбури
нгадали мольфарів
із маминого роду

вони просили мене
не любити гарного
не любити стрункого
не любити плечистого
не любити твої зап'ястя й горло
димку твого голосу
кров
твого тіла
шум пекла у твоїх очах

а я стояла
під руку з яблунею...
знаю
за що мене вигнали з раю...

2010

сади Семіраміди
сади Гесперид
сади Вавилону
згадую казку
про молодильні яблука -
та вже мені нічого не треба
окрім
балади від коханого

сідаю на краєчок світу -
скидаю черевички
підв'язую тишу
мережаною панчішкою

роздягаю втому -
цілую тобі пальці
персні

вдягаю слова -
вростаю в губи

світ пахне малиною:
стелю тобі його
разом із окрушиною серця
гаптую твої сади -
глибоко вдихаю
притуляю до себе крону

зранку прокидайся
і ні про що не запитуй:
коли ти спав
я
інкрустувала коханням
тишу
побіля вишень

2010

сонце
- ніби герцог
де Немур -
на гільйотині

Бог - метан -
юрба - мета

чи добре
розпечена зірко
відчувати себе гугенотом?

списи шипшини
знаходять і тебе

серце
на поділських оденьках -
не в Лотарингії

мороз - кат
молиться й опускає вії дня;
під сонцем у корсеті
вишня - королева Наварська -
я

2010

голодні зорі
їдять хліб
зі столу
ходять свічкою
до предків
у гості

я могла би
заколисати
комин
але навіщо?

дідух може
перетворити ніч
на шаль
Ізидори

на молоко
на рококо

жаль...

2010

осінь:
горлом біжить сосна
ялини
як альбіноси
на сонці

світ - старенький вікарій
падає
падолистом:

перст Божий
схожий на бір

хто
як не ти
дав
цей неймовірний дар?

чую -
бо розмовляє
соснова кора
на піцикато

2010

якось чоловік уперше вбив мою тишу:
вистрелив у рожевого фламінго
приніс мені накидку на плечі
й поцілував груди в рожевому сяєві

чоловік удруге вбив мою тишу:
устромив спис у тіло савани -
приніс мені бивні слона
тепер я маю розкішне намисто
браслети й персні
чоловік цілує мої руки аж до суму;
я й сама - ніби зі слонової кістки
чи порцеляни

чоловік утретє вбив мою тишу:
вирвав лілеї на ріці
білі лілеї з золотими коронами -
я не понесла їх додому
побачила на чашолистиках
душі ненароджених предків;
спинила човен і виклала лілеї на тілі
підставила тіло сонцю
та не рукам коханого
щоби побачили душі
куди сховане тепло світу
золото світу
пекло світу
(ліліеї зів'яли
а тіло залишилося неторканим -
ти більше не брав човна)

чоловік востаннє убив мою тишу
коли задушив соболину сім'ю
в рокитнику
залишивши соболеня
і тепер я вдягаю до тебе
коханий
дороге хутро на голе тіло

хтивий мисливче
зробив усе щоби я була лише тобі
але казки з мого серця належатимуть
рожевому фламінго
слонам савани
лілеям на ріці
та соболенятам

і тільки тіло в тиші - твоє
коханий...

2010

поле -
первісток світу
мальва біля тину -
звістка

ходімо
світе
за твого
рожденного Сина
тумани
ярами
пити

2010

ніч - полінезійка
з валізою

привели її до хати -
посадили коло;
преромантичне слово
чекати

тим часом
пальчиками
збираємо срібну каву:

нам не буде соромно
фарбувати лоно
одне одному
ложечкою
рано-рано

дивися нічко:
ось я дозволяю йому
цілувати стулки долонь

відчуваю
ніби вотчину
стриножену вигадку -
чоловічу жилку;

кішка ласки - як я;
чорна - червона - біла
схилися нижче
над світом
над білим тілом -
на світло
(ти й сама - біла)

ліжко дістає до обруса:
русло зветься тобою

дивлюся на дихання -
прикладаю до нього серце -
пацьорки кави

як буде війна
зверху буду
царем-подорожником
рани твої гойдати

ніч запам'ятовує:
то зіниці
стратили морок -
люблю
торкаюся
роздягаю

петриківський розпис
сумує тобі на щоці
за калиновими дітками -
листочки бальзаміну бгає...

але по тому
шовково знову
тебе - мене - липкі зорі-мачинки -
солодкі навички
вбирає

2010

літо минає
лагідно -
як біле полотно
із рук Богородиці

сонце
Голготою
втирається

каже:
а дайте мені
сорочечку
де білим на білому
тумани - адаманти - коні!

тільки криваві сліди
на обрії:
гілки гінкої
- по бідне небо -
хруст
ніби поганська треба
до міст -
до вавилонських уст

(секвої - орії
давно поміж нас
надвоє)

літо - дольник
осінь - ніби нестулиуст

2010

шипшина
до глоду пошепки -
скучила

бавиться осінь
картинами Клімта
пручається
в лапках
маленького звіра

соняшники в еполетах:
поле чорнильне
стоїть
за мольбертом

діва трави
докучила світу
Отче!
верни її
в літо

2010

відверто синьо
веду сум
за рученьку білу -
скраю
літо заболіло

тіло малини -
поміж скельця туману -
знову червоне тіло

мамина малина - мала - я
опісля літа
лину

дощі-діти
бавляться на спориші;
сонце глибоко
в долоні стерте

синьо
відверта

2010

гаряча свічка –
пізня Офелія
сходить
жовтим цинком

ніхто не рятує
від написання портретів –
знає
синій
напівпрозорий
кобальт

свічка хвора
ніби Лізі Сіддал

насправді
полум’я – крап
сутінки –
оксид хрому
природа –
розкішний
каталог фарб;
продається

любий Гамлете
ти-бо
мусиш знати:
захоплення дітей
правдою
(як і коханням)
викликає занепокоєння

2010

очі
кольору Гогена
ранок – аберація міфу
скільки сіток
наставлено
в лісі
на тишу?

усі світи –
тільки мости
понад
подорожником

я – по дорозі до світла;
несу вітрам
три сорочки
одна з них гамівна

ніч застала її
під зорями сонну –
а вона
ніби біла мальва
ніби біла левиця
ніби Либідь-біла
привітна

2010

пальці волошки
моляться

губи маків
криваво розтулені

розчулені

серпик місяця -
весільний староста
оперезаний
червоною межею
небокраю

роса -
втомлене намисто
нареченої

тиша
зачепилася
за обруси
трави

ой
молодої

тільки
голівки грициків -
біляві дітки
з полотен
Дональда Золана

2010

як давно я тебе люблю…
по ранній Кирилиці
криниця заглядає в мою душу:

холодна карпатська криниця
кидає мені за пазуху зорі

в частинці хліба – твоя

хіба втечу з небокраю?

знаю:
це ти був хлопцями
котрі носили мені холодні ружі
схиляли свої гіркі голови
на коліна
і присвячували печаль…

потім
стояли натще у снах
і пили з ковша
Чумацького Шляху…

я думала…

це ж ти
ходив світами
котрими розписано
кімоно
спеки

тепер жінки
притуляються
й до стьожки…
вони – матері…
(хай навіть чоловіки
подарували їм
тільки квіти) -
знають
наче карпатські криниці
як холодно всесвіту
чекати на зорі

як раптово планети
спадають на коси жінці –
як ніжно
(щоби це були коси матері)…

як ти
і де ти?

як давно я тебе люблю…

глечики
втекли
з картини Марчука -
стали грушами
посеред саду

потім
скинули сорочки
підбігли до річки;

час
купається довго -
нам не дочекатися
тієї води

2010