скільки б я не ховалася
до вечірнього неба – наздоганяв
скільки би не мріяла кохати –
утомлювала собою правду
саме тому зробилася
солодко-квітковою відьмою
(мої пальці відшукали корені мандрагори
і запросили до шкіри
пахощі фіалкової землі)

тепер чи не кожної гіркої ночі
на довгій зеленій мітлі
перев’язаній метеликами
літаю до кучерявого міста Кия
зупиняюся на білому боці Місяця –
п’ю каву з цикорієм
розливаючи на спині вічності
лукаве молоко

космічні пси
вилизують збігані п’яти
бо в мене справді розкішні ноги
утішні стегна
і я вигойдую ними не дідька
(було би банально)
ні – високовольтні лінії світла
(знаю як топиться
шоколад у твоїх очах)

у мене під подушкою десять коханців
а під вікном одинадцять заздрісників
за столом – тринадцять друзів
під серцем – дев’ять місяців

це я пригубила Трою і взяла Єрусалим
змія спокусила яблуком
а яблукo персами Єви
і навіть вигнана з нашого раю
нагадуватиму
інкрустовану тишею яблуню

це століття влаштувало мені перфоменс:
а я у змові з мережкою
ношу плащі поверх дощу на голе тіло
фетешизую зелене плаття до червоних панчішок
улещую шию небесною хусточкою
облизую губи на показ мало не до півсвіту
і ламаю олівці чверть на вічність

а завтра приколю собі до комірця
черепашку
візьму на руки їжака-вуханя
у гаманець – розрив-траву
і прийду назавжди до тебе на побачення
з купель...

ти будеш відчувати стигмами зими
суглобами осені
яка медова
твоя непосидюча доросла дівчинка
як їй хочеться
бути милому терпкою свободою
і чужому
довіку солоною невідомістю
як неможливо сумно дивляться її очі
в темні чашолистики
твоїх онімілих зіниць

ти нічого не вдієш із нею з собою
з оповідачами – перебендями – юродивими
ця притчева казка триватиме вічно
(але ж якось я тебе
тихше тиші просила –
не слухай!..)

2011