Збірка лірики Світлани Антонишин «Закон самозбереження душі» справді має вигляд чітко структурованого закону, радше – ліричного канону. Вочевидь, не випадково епіграф до книги саме з віршів Лесі Українки:
        Як крицею зроблюсь у тім вогні,
        Скажіть: «Нова людина народилась!» [1, c.3]
  Щиро вражена кольоровим світоладом вірша. Дозволю собі декілька читацьких та літературно-критичних міркувань. Удало римовані, ритмізовані й неритмізовані композиції, що ввійшли до книги, як намистини до намиста (нема жодної зайвої!), потверджують гуманістичний світогляд авторки, засвідчують неповторне бачення світу й гармонії, разом із тим дають нове бачення образів і символів, до яких ми звикли у повсякденні, вони справді здатні опоетизувати побутове мислення сучасного українця [2, c.60].
  Перед нами у дохристиянській (українській, а також і в античній) та християнській (яке вдале, майже повсюдне переплетення!) інтерпретації постають образи «колиски горіхової», а також «обпатрані дні», «хворі хроніки», «червоні гори», і час, у якому «ячать ключі». Уявляємо «скибку весни», «життя равлика», «годинника-нездару», «ткача - восьмилапого, з крапкою на спині», бачимо, як «чмихнув клен, обтрусивши дощинки».
  У текстах поетки вражають саме образи, не виплекана традиційна строфіка чи майстерність неримованих версифікацій медитаційного характеру [2]. І вже майже неможливо буде уявити собі сучасну українську лірику без світлої, сказати б, мудрої печалі ліричної героїні Світлани Антонишин:
      Дзвенить пташине горло в небесах.
      Така печаль, що й ангели не плачуть.
      На тині павутина зависа…
      Вже літо в баби?.. Павучок незряче
      вчепився за надію і мовчить:
      а раптом порятується від долі?
      …На пальці в Парки золотіє нить.
    На полотні тремтять дерева голі… [1, c.16]
  Не циклічність вірша, не ряснота асонансів, не прозора фоніка й використання екзотичних форм (зокрема, мова про рубаї), не багата національна лексика приваблюють читача у віршах чергової книги Світлани Антонишин (а я сподіваюся прочитати ще не одну), а щирість і позірна експресивність викладу; не менторство, не декларативність, а чиста прозорість, народна мудрість, насичена внутрішнім міфом:
      І наснилось: в небі квітка сива,
      наче відьма із чаклунського свічада.
      Квітка в небі ридма голосила
      щось про зляканих людей і мертву правду [1, c.19]
  Як не погодитися з наскрізною риторичністю її рядків у поезії «Палала сосна…» із циклу «Тіні з узбіччя»:
      Я довго росла,
      доки сонце мене полюбило [1, c.55]
  Як не помітити тимчасовість і минущість усього, що по-філософськи осмислено в поезії «На ірреальних берегах»:
      Бо душа… Вона і так у ризах.
      Золотих чи темних…
      Хто як бачить…
  В мертвих днів сльоза - і та ледача… [1, c.54]
  Та найбільше, на мою думку, подивує поезія «Тій, що озирається…». Скільки в ній тонкого, обережного розуміння світу, що властиве винятковій кількості митців-медіумів епохи! Авторка веде діалог зі світом на паритетних засадах, намагаючись зробити його майже межовим, а то і просто нечутним для людей, доступним лише втаємниченим. Але ліричній героїні медитативної, філософської лірики Світлани Антонишин, вочевидь, бажається, аби втаємниченим був чи не кожний на землі. Тому так багато ідіоматичної риторики у текстах, що приємно дивує, змушує замислитися, як от у згаданій поезії «Тій, що озирається…»: "І кому та сльоза / на березових клаптиках світла?" [1, c.73]