Жінка яку я бачила
Двічі в житті мигцем
Безліч разів у снах
По сволоки захаращених
Скрипучими одвірками
Нявкучими котами
Половичками строкатими
Порічками попідвіконню
Збираними у фартух…

В тих вічно_не_віщих снах
Я брала з її рук
Кухоль гарячий
Із молоком
Пряженим тільки-но з печі
Древньої як печаль
І на столі проти сонця
Призахідного лінивого
Зблискував ніж над хлібиною
І краялось моє серце
Від лагідного: «Дитино…»

А відучора коти
Сидять на горищі і ловлять
Не мишей бо де їх узяти
А самі дрижаки та облизні
Бо повна хата чужих
І двері вигойдують спів і схлип
Плетуться розмови
Із вовни споминів
З чорного шовку плачу
А по кутках
Пасма печалі
Намотуються на кужіль
Ткати із них павукам
Вічний рушник пам’яті
Поки стоїть хата
Поки порічки розсипані
Котяться по стежині
В тумани за вами слідом

Я їх колись визбираю
І з пригорщею ягід
Прийду під небесну браму
Впізнайте свою не_невістку
Хоч там
Не_моя мамо
Маріє

Поламаною лялькою
Лежу на смітнику.
Розплющені очі повні снігу.
Іржаві кігті страху
Байдуже проклацали мимо
(що з мене тепер візьмеш?) –
А серце сахнулося звично.
Рефлекс…