Кохаючи - я отримала крила. Я літала в безкрайому небі, в сяйві жаркого сонця, в білизні пухових хмар...
І нічог навколо мене не існувало, тільки я і моя любов. Він - той сильний орел, прекрасний сокіл, вірна собака, пестливий кіт і підступний хижак водночас.Проте лише він єдиний приносив мені радість, зявлялась посмішка, і ямочки на щоках ставали виразнішими.Очі сіяли від щастя, серце билося від кохання а кров бігала мов скажена від страху...від страху, що все це закінчится. Мої крила згорять в полумї нелюбові, зради, горя. І я паду, втрачаючи висоту свого польоту, бачу як горять мої крила, як завмирає серце і холоне кров...Я - одна!Я і темрява, пустота, сльози.Я метрва..без кохання...

Вони-це Сем і Ханна!Вони зустрічалися вьсого два місяці, проте вона любила його до нестями.А він свого кохання не показував, хіба що добрим ставленням до неї і розумінням.Проходили хвилини, години, дні,тижні. Серце Ханни при кожній зустрічі билось все сильніше і сильніше, подихи були все трепетливішими, а поцілунки бажанішими.І як звичайна дівчина, Ханна ні на що не надіялась, просто жила одним днем, однією зустріччю, і мріяла...мріяла про те, що все життя попереду пройде разом з Ним, коханим Семом!
Ханна чекала лише одного, що він, заможний хлопець покохає її так сильно,що не дивитиметься на її матерільні блага, які були не зовсім втішними. Вона думала..думала..переживала...
І таки Сем зрозумів, що не має кращої для нього на світі ніх прекрасна Ханна, добра, мила, чуйна, яка завжди його розуміла, підтримувала, жила ним! Несподівано, Сем відчув крик своє душі, відчув прискорений стукіт свого серця, шалений темп дихання при при погляді милої Ханни! І подивившись у її безкраї карі очі, доторкнувшись до шовковистого каштанового волосся, відчувши приємний запах її шкіри, все-таки сказав: "Я ЛЮБЛЮ...ЛЮБЛЮ...тільки тебе!".Вони зійшлись поглядами, серця билися в одному ритмі, і , кришталева сльоза виринула з очей Ханни...І в ту мить, полив літній теплий дощ, під яким стояли два закохані серця, що зливалися в одне...2010рік.

Зима.Холод.Мороз...
Прокинувшись ранком, в голові лиш одна думка:"Хочу стати ведменем, щоб отак заснути на всю зиму, а прокинувшись, вдихнути свіже повітря, вібрати в себе енергію золотавого сонця, і виплеснути з себе всю страшну енергію криком..."Але...жахлива правда нашої сутності, такої змоги не дає.І так, зо дня в день, встаєш, морозишся, терпиш...терпиш...терпиш...
"Ні!!!Не хочу!!"-виривається із середини тебе.І тиша..Бо ж ніхто не зрозумів до чого той крик, і що він означає. "Хто допоможе?"...Відповіть проста:"Живи мерзнучи, витримуй, чекай..."

Коли я прокидаюсь-відчуваю силу.Коли я засинаю-відчуваю втому.Коли виходжу в люди-відчуваю радість.
І так відчувати можна безкінечно,відчувати все.
А що, коли я втрачу силу відчувати?Що буде у моїй душі?Як витримаю ці стражданя, страждання від втрати найпрекраснішого!Задумовуюсь:"Чи варто жартувати із життям?Чи варто переходити дорогу на червоне світло, спішучи;чи варто через рейки перебігати перед поїздом!Чи варто, взагалі робити помилки? Але гірка це правда життя.Ми робимо ті страшні вчинки...Погані...Темні...Злі..."....А так хочеться відчувати.....2010рік