Міські квартали печеним асфальтом
вкладались спати. Змучені таксі
роями “ланосів” спотворювали місто.
Сховавшись вдвох, хотілося присісти
та в душу глипали зрадливі ліхтарі.

Відлуння дня лапатої планети
відчуло тіло. Кава на столі
нічного закладу генделичного типу.
Таке шалене видалося літо
та липень віддано чекав їх у дворі.
2013р.

Класса брюхоногих
Скользкие улитки.
У природы строгой
Счастье таки зыбко.

Жизнь у брюхоногих
Спрятана в спирали
(У моллюсков боги
Время не теряли).

Не драконов* роли
Исполнять улиткам,
Но, в вопросе воли
Все улитки прытки.
***
Помасштабней крыша
И с двумя ногами,
Только к цели высшей
Мы ползем годами.

* Казахский 12-летний календарь отличается от китайского 12-летнего животного цикла наличием улитки вместо дракона.
2012

Почему тебе, детка, не спится?
Вязнут звезды в окошке пустом,
Ты листаешь забвенно страницы
Книги детства, где пишут о том,

Как спокойно в то время дышалось,
И как много потом не сбылось,
И о том, что осталась лишь малость:
Понадеяться вновь на авось.

Натянув легкий пух одеяла,
В сотый раз досчитавши до ста,
Позабудь, как когда-то бывало,
Посмотри: ты давно уж не та.

Улыбнись сонным звездам открыто,
Попроси нежной их теплоты,
Слишком мало тобою прожито,
Чтобы прятать от ночи мечты.

2011

Хвиля на каміння
Накидає пута.
Сонячне творіння-
Дівчинка розкута.
Соляні потоки
На щоках - не вада,
Це не перші кроки,
Це, скоріше, влада.
Знову сум вчорашній
Протіка в сьогодні.
Хто б повідав: нащо?-
Совісті голодній.
2011

Серый день ворвался в лето
Призрачным дождем.
Потрепал он ветви где-то,
Туче нипочем.

Насорил отменным градом,
Будто не со зла,
Стал для солнца сущим адом,
Плакала гроза.

День устал, прилег с дороги,
Храпом грянул гром.
День поспит еще немного,
Смаянный трудом.

2011

Темні окуляри,
Втому через сито,
Думкою за хмари
Хочу полетіти.

Ніжно телефони
Об підлогу варто?
Хто від гри боронить
З долею у карти?

Ноутбук втопити?
Поплювати в стелю?
Під Rammstein попити
Музику веселу?

Сон вночі пророчий?
Ритуали вуду?
Треба та не хочу,
Можу та не буду.

Прошу сили в Бога:
Духу, волі, тіла...
В темнім склі тривога,
Начебто, зітліла.

2011

У зебри щезли білі смуги.
Горня додолу. Звісно, вщент.
І кран на кухні недолугий
В невчасно вибраний момент
Залив сусідів. Матір Божа!
Закрити б вікна й очі теж,
Щоб ця картина непогожа
Не довела ще й до пожеж.
Згадати варто тут про Цоя,
Його підступний бутерброд,
Надія й віра краща зброя,
Давно довів біблійський Лот
Й усі пророки. Віру в маси!
Запросим ЖЕК і страхову
І будем вірити, що каси
Достатньо буде на нову
Підлогу в кухні і на крани
І, може, трохи на спиртне
В душі омити нові рани,
Й везіння більше не мине...

О, як насправді хочеться весни,
Щоб у душі, думках і трохи в тілі
Надій відвертих спогади зімлілі
Відкрили пелюстки.
О, як негайно треба на Мальдіви,
Щоб океан з кокосом. Ці картини
Не залишили б навіть половини
З депресії зими...

Така мала перерва для обіду,
Схолола кава. Вже без аромату.
І знов немає часу сумувати,
До праці треба йти.

2011

Сонце зрадливо втекло зимуватоньки,
Липа усе ще стоїть біля хатоньки,
Вкутана вітром перлинами сніжними,
Гріється спогадів хвилями ніжними.

В спогадах в’ються стежини заходженні,
В снах - покоління у хаті народжені,
Гомін родини відлунням по віточках,
Погляд давно не спинявся на діточках.

Роде, мій роде, по світу розвіяний,
Дивними буднями тяжко замріяний,
В краї чужім знов лягаєш ти спатоньки,
Липа ж, як завше, стоїть біля хатоньки.

2010

Цветов осенних терпкий аромат
Питает обонянье клеток тела,
Природа окончательно созрела,
Ты каждому лучу и каждой капле рад.
Ты хочешь в этой осени остаться,
Хандрить, творить и свято верить,
Свою тоску любовью мерить,
И этим всем безмерно наслаждаться.

2009-2010

Театр осені

Зів’ялі, жовті, дивні мрії,
Осінні сонця - хризантеми,
Лаштунки личать ностальгії,
Питанням вічним: хто ми? де ми?

Щасливий сміх? Роса на на вії?
Нам не уникнути дилеми...
І епізод в останній дії:
Такі земні дурні проблеми.

2010

Тихо бредем лабиринтами судеб,
Свято блюдем свое личное кредо.
Если признаем - от нас не убудет:
Все мы по жизни немножечко недо-.

Недолюбили и недогуляли,
Недорезвились и недомечтали,
Недомолили, недобежали,
Недотянулись, недострадали.

Очень хотели, старались, но все же,
Часа иль года всегда не хватало…
Лик отраженья не станет моложе,
Главное в том, чтобы пере- не стало.

2010

Зболені очі. Зламана воля.
Доля.
Жах у повітрі. Руки до неба
Треба.
Жити-радіти (може, це жарти?)
Варто.
Мозок в тумані. Вічна надія…
Мрія?
Хаос у серці. Віра у чудо:
Буду!


2010

Позабыть бы о прошлом,
Снова взять себя в руки,
И не думать о пошлом,
И не вязнуть от скуки.
Отпустить бы обиды,
Воскресить в одночасье
На себе только виды,
Разве это не счастье?
Запустить силу в вены,
И в мечте искупаться,
И не биться о стены,
И с врагами не драться.
Излечится от маний,
И до дури влюбится.
Боже, сколько желаний,
Когда ночью не спится.

2010

Опять занесет на крутом вираже.
И снова никто не поймает.
Не важно «вот-вот» или даже «уже»,
Зимой это будет иль в мае.
Какие заботы? Дорога светла,
Проблемы вернутся с рассветом…
Ведь главное чтобы надежда вела
Метлу за желанным ответом.

Чудес не бывает. Голодная совесть.
Падения вкус так горчит по утрам
И это, наверное, даже не повесть,
А лишь послевкусие драм.

2010

Коли собі ти не належиш,
Так, іноді, стискає в грудях,
На мізки тиснуть псевдо-межі,
Яких тримаєшся на людях.

Немає «хочу», є «повинен»,
Мигають кадри на екрані.
А, може, сам у тому винен?-
Не дав боліти першій рані.

Укотре позабувши втому,
За рухом думки пильно стежиш.
А, може, щастя саме в тому,
Що ти собі вже не належиш…

2010

У нас як завжди - знову лиє…
Стіною котиться вода,
Душі асфальт краплина миє,
З мирських умів біжить біда.

У нас як завжди - знову лиє…
Старезні храми в бахромі,
Жива душа ледь чутно ниє,
Дощем вколисана, у сні.

У нас як завжди - знову лиє…
Десятки сотень парасоль,
Життя чаклунством тихо віє,
Де кожен грає свою роль.

2010

Лабіринти сну – тимчасове спасіння.
На сніданок – кави гіркуватий сум,
Тягучий щем, як ковток прозріння,
До обіду - комплекс зі зболілих дум.

Час зриває із рани бинти зашкарублі,
Мастить маззю веселих (напевно) подій,
Витирає із мозку набридливі дублі,
І солону росу ніжно стріпує з вій.

А, якщо, не було того жаху прощання?
І немає, насправді, ніяких небес…
Вони поряд, а ми їм – уперте страждання.
Відхрестились живі від відвертих чудес.
2010

Її сплели з трави і змін,
І з пелюсток . І трохи з неба.
Розшили бісером краплин.
Тримай весну. Тобі так треба.

Її відверто ніжно обійми,
Іди до сонця босими ногами,
З думок зітри злу тінь війни,
Яка блукає вічність поміж нами.

Весну уперто сили попроси,
Оновлення, шаленства і удачі.
Тепло добра у серці воскреси
Й побачиш: ти щасливий… наче…
2010

Окно в миры рисую по старинке я свое,
(А может, рамы заменить на модный пластик?)
Но изнутри съедает странное чутье…
Вот взять бы в руки мне волшебный ластик,

Стереть людей коварных, глупых, злых,
Забыть всю боль, предательства, обиды,
Чтобы остался только ценный жмых
Без масла зла. Я на добро имею виды.

В окно смотрю. Там сущность бытия?
Стою я, ластик свой потрепанный терзая.
А панорама жизни разноцветная моя
Варьирует от края лжи до правды края.
2010

Снег и слякоть? Не беда,
В марте смоет все вода.
На работе вновь аврал?
Ты еще не генерал?
Это тоже не беда,
Для ума ведь есть еда.
Друг ушел, прорвало трубы?
Поджимать не надо губы.
Это тоже не беда,
Друг ушел не навсегда.
Трубы можно починить
И спокойно дальше жить.
В общем, я к чему веду,
Не накликать бы беду.
Позитив, улыбка, смех-
Гарантирован успех!
2010

Так всесильна я,
лишь, в бессилии,
В нитях серых дней
я запуталась,
Позабыв совсем
об идилии,
Лишь в надежду я
робко кутаюсь.

У амбиций всех
я на привязи
Дней четыреста,
как уже служу.
В жутком поиске
верной той стези,
Ночью каждой я
рьяно ворожу.

Я жила тогда
так неистово,
Время двигалось
по моим часам.
И казалось мне:
точно выстою,
Всем врагам своим
фору дам.

Если кажется –
люди крестятся,
Если на коне –
оглядись,
В голове твоей
мысли бесятся?
Силой обуздать
спесь ту не ленись.

Мне урок дала
жизнь-парабола,
Я цену ему
не сложу.
Хоть и в прошлом том,
я одна была,
Всем поведаю,
расскажу.
2009

Із далеких доріг
Він ішов, навіть біг,
Сніг.
Не його то вина,
Що чужа сторона
Сумна.
Так хотілось весни,
Щоб зелені лани.
Сни.
Та тепла ще нема,
Пуху білого тьма.
Зима.
2010

Не образи тілесні
Просякнуті життям,
А тіні безсловесні
Дають натхнення нам.

Вони літати вміють,
Коли тіла малі,
Вони завжди зігріють,
Коли всі стрічні - злі.

Так високо кружляють,
Коли на рани сіль.
Душі дві поєднають
За сотні тисяч миль.

Їх мати не шкідливо,
Шкідливо навпаки.
Закохано й мрійливо
Йдемо ми крізь роки.
2010

Киев, Львов, Хотын, Карпаты,
Припять, Днепр, и белы хаты,
Храмы, замки, Крым, Десна,
В сердце здесь всегда весна.

Лорак, Кароль, Лобода,
Не одна зажглась звезда.
Два Кличко, прыгучий Бубка,
А с экрана смотрит Ступка.

Черны брови, очи кари,
Казаки всегда в ударе.
Соловьи, гопак, бандура,
Колоритная фактура.

Чернозем, пшеница, маки,
В водоемах - рыба, раки.
Вышиванки, рушныки,
Ленты, бусы и венки.

Борщ, вареники, галушки,
Сало, мед, чеснок, пампушки.
Рожь, калина, полотно,
Закарпатское вино.

Чем богаты, тем и рады,
В общем, это видеть надо.
Забываем Кипр. Отныне
Отпуск только в Украине!!!)))
2010

Край дороги притулилась стара рідна хата,
В ній навчалося ходити поколінь багато.
Біля хати стоїть липа старезна й висока,
Мов прекрасна чарівниця світло-синьоока.
Очі ясні то є небо, руки сильні – віти.
Треба липі-берегині встояти зуміти.
Перед сильними вітрами, сонцем, снігом… лихом,
Щоб було завжди тут мирно, радісно і тихо.
1994

Завжди я буду пам’ятати
Отой садочок біля хати.
Любисток той і хризантеми,
Ялинку ту завжди зелену.
І кущ калини невеличкий,
І молоденькі яблуні-сестрички.
Як я була зовсім маленька,
Завжди стояла тут гарненька
З пухкого снігу баба снігова.
І колії від санок тут виднілись,
Ще не засохлі трави грілись,
Сховавши стебла в сніг,
Та ще виднілись
сліди маленьких ніг.
1992

Краплини - з неба.
Парасоля - в руці.
Любові треба
Заховати рубці.

Краплини – з річки,
Думки – в самоті.
Надії - стрічки
Заплести у бутті.

З очей краплини -
То ліки такі.
А віра плине,
Бо плинуть роки.
2010

Я лепила день,
Тихо, не спеша.
Отгоняла лень,
Робко, чуть дыша.

Я лепила ночь,
Свету вопреки.
Но просить помочь
Было не с руки.

Я лепила нас.
Верила: «Смогу!
В предрассветный час
От беды сбегу».

Жизнь слепила я,
Так вот, невзначай.
Пьет судьба моя
Вкусный… горький чай.
2010

Птахів прийняти за свою
Душа просила. Більш нічого.
Вона, розбещена в раю,
Жила убого.

Вона питала кожен день:
«Де взяти крила?
І як навчитися пісень?»
І знов німіла.

Вона б померла від нудьги,
Так все - не мило.
Прийняли рішення боги:
Забрати тіло.
2010

У кожній людині сонце,
тільки дайте йому світити.
Сократ.

Дівчинка-сонце на світі жила,
Світ той любила, щаслива була.
Гріла очима і серцем приємно,
Частку себе віддавала щоденно.
І не просила натомість нічого,
Хоч і жила досить бідно та строго.
Підлість вона пробачати уміла,
Злих же людей дуже щиро жаліла.
Сталося так, що солярій-хлопчина,
Раптом з’явився в усіх магазинах.
Пам’ять про сонце великі й малі
Без обговорень сховали в землі.
Так і живемо, бо штучність у моді,
Часу нема поклонитись природі.
Часу нема навіть шану віддати
Тим, хто лишився ще нас зігрівати.
2010

Февраль. Тепло и слякоть.
А крыши – сразу плакать.
Наверно, так, капелью,
Прощаются с метелью.

Зима твердит им: «Рано.
Мечтать о красках рьяно.
Весне еще не время
Мороза скинуть бремя».

Но солнце, улыбаясь,
От скуки долго маясь,
Тихонько прошептало:
«Зиме осталось мало!»
2010

Мы давно уже забыли
Страхи детские и сказки,
Мы забыли, кем мы были,
Потускнели наши глазки.

Не боимся мы Кощея,
Нас Яга не испугает,
И теперь нас, будто фея,
Лишь Минздрав предупреждает…

Новый Год. Ура! Свершилось!
Воскрешенный шанс из детства.
Чтобы все «не то» забылось,
В ход идут любые средства.

Кто оденется снежинкой
(Тети весом в девяносто),
Кто прикидывается свинкой
(Под столом уснуть не просто).

Кто-то рыбу заливную
Заедает сладким тоффи.
Кто-то кошку, как родную,
Угощает черным кофе.

Звон бокалов, запах елки.
Мы чуть-чуть добрее стали.
Взгляд Снегурки из-под челки:
«Может, Вы бы, все же, спали?»

Из последних сил станцуем
Танец бешенных улиток.
Видно долго мы балуем,
Тел сплетенье - словно ниток.

Наконец устали глазки,
Обо всем мы позабыли.
Позабыты детства сказки,
Но вчера мы удивили…)))
2009

«Ти їдеш в дитинство»
- шепочуть поля.
«Сховай свою втому»
- їм вторить земля, -
«Ти їдеш туди,
де коріння твоє,
Там спогадів сонце
для тебе встає».

«Я їду додому» -
кажу я полям, -
«Забути про втому,
вклонитись батькам,
Вклонитись корінню
і шану віддати
Всім тим, кого вже
не вдалося застати…»
2006

Дитині не страшно ні чорта, ні Бога,
Яка не була би в малечі дорога,
Зіниці дитинства в шаленства полоні.
Лоскочуть ідеї маленькі долоні.

Та з кожним наступним дорослішим роком
Життя все сильніше пронизує током.
І ми обросли, ніби мохом, страхами,
І вже не спитати поради у мами.

Хоч всякі «якщо» нас лякають натхненно,
Та знати повинні одне достеменно:
Не зможемо більше у снах ми літати,
Та гріх свою душу саджати за грати…
2010

Очередная ночь.
И, как всегда, без сна.
Уйди скорее прочь,
Налей себе вина.

А, захмелев, вернись.
Ведь знаешь, буду ждать.
Со мной ты помолись,
Мы посидим опять.

Подумаем, как жить,
Зачем и для кого.
Попробуем забыть
Вдвоем с тобой его.

Ты даришь звезды мне,
И небо, и луну.
Наверное, не все,
Но чуточку возьму.

Но время вновь ушло,
Прощаемся опять,
Да, ночь, твое крыло
Не повернуть мне вспять.

Ты завтра приходи.
Ведь знаешь, буду ждать…
Ну, что же ты? Иди.
Тебе ведь надо спать.
1999

Я хочу остаться во сне.
Шесть утра, не хочется мне
Уходить. Сон реальности внятней.
Там все проще и даже понятней.
Объяснений безумства не надо
Там искать. И так явственно радо
Улыбаться врагу и невеже
Разрешается несколько реже.
Даже силы когда на исходе
А дела хуже некуда, вроде,
Выход есть. Есть возможность проснуться,
И дурацкому сну улыбнуться …

***

Пятый раз протризвонил будильник.
В полусне ты ползешь в холодильник.
Кофе черный. Все так, как обычно.
Гардероб. Макияжа прилично.
Мысли. Планы. Подробные схемы.
Незакрыты вчерашние темы…
В общем, быстро улыбку одела
И за хлебом своим полетела.
2009

Ранковий Львів – життя вирує,
Усі спішать невідомо куди.
Либонь туди, де вітер долі дує,
Де ллється правда чистої води.
Куди не глянь – усюди люди.
Вони так хочуть встигнути кудись.
Біжать, біжать…дорогою в нікуди…
Так буде завтра, зараз є, й було колись.

У Львові день – життя невпинно
Дарує радощі, проблеми і думки.
І всі ми часто, майже щохвилинно,
На хрест невдач жалобні вішаєм вінки.
Та одночасно ми себе вінчаєм
Лавровими вінками перемог,
Втішаємось секундним нашим раєм,
Де кожен сам для себе в мить цю Бог.

Вечірній Львів – життя не в змозі
На свій вівтар покласти плин надій.
Бо день новий вже майже на порозі,
Який відкриє двері нових мрій.
Що зроблено, що треба ще зробити?
Думки сплелись в затійливе панно…
Як завтра день найкраще би прожити
Й знайти нарешті «золоте руно»?
2000

Он явился так нежданно.
Белый-белый снег.
И, кокетливо-жеманно,
Попросил ночлег.

Он укрыл собой всю подлость,
Грех и суету.
Он ловил улыбки солнца
Прямо на лету.

И по-детски так, наивно,
Вроде как шутя,
Превратил он старый город
В малое дитя.

Только завтра, к сожаленью,
След растает снега.
Вновь проступят пятна грязи
И исчезнет нега.
2000

Купальська літня ніч.
І знову я сама.
Та вже не в тому річ.
Були разом? Дарма.
Побачила тебе.
Розмова, та не та.
Та все це вщент змете
Купальська ніч моя.
Вона моя і все.
Нікому не віддам.
Лиш вітер рознесе
Неспокій тут і там.
Я вірю: чуєш ти
Думки мої…Мабуть
Втекти від самоти -
Ось в чому зараз суть.
1996

Вона любила. Він любив,
Любили кожен, як умів.
Як місяць зірку, сад весну,
Що просинається зі сну.
Як трави росяні тепло.
Прекрасно все у них було.
Шкільні роки пройшли, злетіли.
Вони ж кохали як уміли.
Його два роки не було,
А почуття все ж так цвіло.
Вона чекала, мріяв він,
Коли почує голос-дзвін
Єдиний бажаний у світі,
Мов спів пташок у верховітті.
І дочекалася. Прийшов.
Своє він щастя знов знайшов.
Вже вдома сукня білосніжна,
Немов усмішка щастя ніжна
Чекала часу. Ще три дні
Чекать залишилось мені, -
Так думав кожен. Сонце сіло…
Вона оплакувала тіло,
Яке дістали із води.
Не треба більшої біди.
На другий день вона прощалась.
Тепер вона сама лишалась.
Вона любила. Він любив,
Любили кожен, як умів.
Як місяць зірку, сад весну,
Що не проснеться вже зі сну…
1995

Осінній Львів – жовтіє листя.
Мабуть, немає в світі місця,
Де осінь швидко так
В права свої вступає.
І лиш вона, лиш тільки осінь знає
Світань похмурих смак.

Осінній Львів – дощі й тумани.
Це осінь заживляє рани
В чужих скалічених серцях,
Які сховалися в тумані,
Які пізнали справжній крах,
Коли купалися в обмані.

Осінній Львів – останні квіти.
Вони так хочуть нас зігріти,
Віддати радість і тепло.
Життя кипить завжди і всюди,
І тільки ми, лиш тільки люди,
Живем. Бо так завжди було.
2000