Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Микола Руденко (1920 - 2004)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Мій простір
    Хоч із життям стосунки в тебе прості,
    В його ногах не можна воркувать.
  •   Дощ липневий, примруживши вії...
    Дощ липневий, примруживши вії,
    З лісу виглянув - і пішов...
  •   Коли туман дерева облягає...
    Коли туман дерева облягає
    І губляться в траві протоптані стежки,
  •   Вже сивіє у сонця голова...
    Вже сивіє у сонця голова
    І падає в снігів подушку сіру.
  •   Не дай розлитись гнівові, коли..
    Не дай розлитись гнівові, коли
    Блукає він по жилах підсвідомо.
  •   Брати
    Спливе іще одна зима,
    А там і смерть не за горою.
  •   Ходімо в райдугу, кохана...
    Ходімо в райдугу, кохана,
    Якщо зуміємо пройти.
  •   У зимовому лисі
    Я йшов зимовим лісом. Поміж тіней
    Мій зір до зблисків на снігу звикав.
  •   Слово
    Ані хвали, ні пишних нагород,
    Ні ювілейних величань не треба, -
  •   В розгоні днів моїх...
    В розгоні днів моїх
    Є відпочинок серця:
  •   Сонцепоклонник
    Я - сонцепоклонник.
    Я - словопоклонник...
  •   Весна
    Листя в проталинах - як мідяки.
    Сонце кублиться у хмарах.
  •   Океан
    Увесь до дна повитий таїною,
    Неначе ковдру, скинувши туман,
  •   Думає сонце житом-пшеницею...
    Думає сонце житом-пшеницею,
    Думає туча рясними дощами,
  •   Зійшла вода з дніпрових берегів...
    Зійшла вода з дніпрових берегів.
    Збудивши в лозах челядь комарину.
  •   Не раз я малював стрімчасті скелі...
    Не раз я малював стрімчасті скелі,
    Розгойдані, запінені моря,
  •   Українське небо
    Над Україною небо, коване в кузні громів,
    Бурями переоране, мов штормовий океан.
  •   Із космосу
    Сіре небо сірої землі
    За шибками нашими стоїть.
  •   В дорогу тільки тінь свою візьму...
    В дорогу тільки тінь свою візьму -
    Удвох із нею рушимо ланами.
  •   Лілея
    Де небо зажурилось над землею,
    Де голос пташки завмирає в кленах,
  •   Зоря-полонянка
    Раніш мороз нагнав на птаство страху,
    А нині дощ берези полива.
  •   Нічний гість
    На змореній, незатишній планеті,
    В казармі серед смороду й хропіння,
  •   Пам’ять душі
    Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
    Яке прийшло з людської глибини.
  •   Очеретина
    Чи колюча табірна дротина
    Вітрові встромляє шпичака,
  •   Нейтрино
    Я в могильну пітьму не порину —
    У глинозему цвинтарний клаптик.
  •   Я тікав від людей...
    Я тікав від людей,
    Щоб з деревами поговорити —
  •   Останній журавлиний крик...
    Останній журавлиний крик,
    Останнє золото берези.
  •   Стрес
    Я все пройшов. І серед темних літ
    Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
  •   Як гірко пересвідчитись раптово...
    Як гірко пересвідчитись раптово,
    Що ти свою значимість помилково
  •   Поетові-лауреатові
    Як ми втішалися малі,
    Коли в роки давноминулі
  •   Мати (триптих)
    Клумаки випадають з натруджених рук.
    Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
  •   Мурашник
    Мене він кликав таїною світу —
    Мурашник в лоні лісових висот,
  •   В природі наші виміри відсутні...
    В природі наші виміри відсутні -
    Вона не ходить з метром у руці.
  •   В моїм краю
    В моїм краю живуть кряжисті сили,
    Що рід ведуть із глибини віків.
  •   Знов насувається зима...
    Знов насувається зима,
    Лягає паморозь на луки.
  •   Самовидець
    …Нашим напівом по церквах і монастирах отправовати приказал і одежу московскую отмінево, але понашому носити позволил.

  • Огляди

    1. Мій простір
      Хоч із життям стосунки в тебе прості,
      В його ногах не можна воркувать.
      Прокинься, душе! Є у світі простір.
      Який належить нам завоювать.

      Є попід небом вибалки й долини.
      Де спить чекання в травах негустих.
      Сідлай мене, пришпорюй щохвилини,
      Щоб я той простір хоч оглянуть встиг.

      Хай каже карта - бойова двоверстка. -
      Що він ніяк не більший від наперстка.
      Не в тому справа. І не в тому суть,-
      Там мудрі сили караул несуть.

      Що перша сила - то весни дихання.
      Вона пускає в листя солов'я.
      А друга - неоспіване кохання,
      Давно пригасла молодість моя.

      Не більший від наперстка...
      Тільки сниться,

      Що я до нього серцем приросту.
      Хіба в держави цілить блискавиця?
      Вона бере стебельце за мету.

      І солов'ї, сполохані грозою,
      Змовкають понад смутками трави.
      І океан тоді тече сльозою
      По шибці задеснянської вдови.

      І там, де громовиця прокотила,
      Де зорі й клени прагнули злиття,
      Дві постаті, неначе два світила,
      Обмінюються струмами життя.

      Коли ж два сонця, досягнувши згоди,
      Рука в руці стоять біля стога,-
      Скресає вся Гармонія Природи.
      Вся мудрість світу.
      Вся його жага.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Дощ липневий, примруживши вії...
      Дощ липневий, примруживши вії,
      З лісу виглянув - і пішов...
      Зав'юнились рухливі змії
      З-під іскристих його підошов.

      За плечима у нього не злидні,
      Не повчання нудні, неживі -
      Блискавиці горять кулевидні:
      Гульк - і котяться по траві.

      Вибухають у гіллі рясному
      І гримлять в заозерній імлі, -
      І ураз дідуганчики-гноми
      Виростають із-під землі.

      Ген біжать, і трясуть горбами,
      І танцюють обабіч тропи,
      І лишаються в лісі грибами...
      ...Доню, кошика прихопи.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Коли туман дерева облягає...
      Коли туман дерева облягає
      І губляться в траві протоптані стежки,
      І світ кінчається отут за гаєм
      На відстані простертої руки;

      І ні хатини в світі, ні людини,
      Бо хаосом первинним все тече, -
      Тоді приходиш ти, моя єдина,
      І опускаєш руку на плече.

      І я поволі здобуваю вміння.
      Щоб вирізьбить тебе між явищ і людей.
      Різьблю як вузлик, вузлик із проміння.
      Зав'язаний у глибині грудей.

      І все просте, одвіку людям дане.
      Відтоді, як Адам упав до милих ніг,
      Сприймається, мов щось таке неждане,
      Чого ніхто завбачити не міг.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Вже сивіє у сонця голова...
      Вже сивіє у сонця голова
      І падає в снігів подушку сіру.
      Я виминаю в просторі слова,
      Мов кожум'яка виминає шкіру.

      І простір той до мене гомонить,
      Іскринками торкає серце чуле,
      Де тихо плаче світанкова нить,
      Єднаючи майбутнє і минуле.

      Все кволе й темне, прагнучи кінця,
      Летить, як попіл, в полум'я безкрає.
      А вітер той, що створює сонця,
      У грудях сторінки перегортає.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Не дай розлитись гнівові, коли..
      Не дай розлитись гнівові, коли
      Блукає він по жилах підсвідомо.
      Що збурює тебе - ще не відомо,
      Та грають в серці штормові вали.

      В клубок згорнувши сто палючих крил,
      В душі кублиться чорна блискавиця.
      І ти кипиш, немов гірська криниця,
      Заряджена картечею світил.

      Не поспішай... Наснаженість твоя
      Або нищівні вибухи породить,
      Або усе в житті облагородить,
      Коли цвітінням тихим забуя.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Брати
      Спливе іще одна зима,
      А там і смерть не за горою.
      Був цілий рід -
      І вже нема.
      Лишились тільки ми з сестрою.

      Іване, де ти є тепер -
      Величний, наче бог поганський?
      Під дротом з голоду помер
      В концтаборі
      Коваль луганський.

      Коли мені для перших рим
      У мові слів було замало,
      Ти видавався вже старим.
      А в сорок, бач, тебе не стало.

      То був концтабір на війні,
      Де мерли воїни голодні.
      Яким же молодим мені
      Ти уявляєшся сьогодні!..

      А брат Григорій, що зумів
      Ще й наших таборів зазнати,
      Не пережив їдких димів
      Алчевського хімкомбінату.

      Він не цуравсь ніяких спроб:
      Від шила-швайки до зубила.
      Та був насправді хлібороб -
      Свята земля його любила.

      Земля - мета його турбот.
      Він перед нею мав провину:
      Втік із колгоспу на завод,
      І зрештою -
      У домовину.

      Брати мої! Було нас три.
      Ловлю повітря спраглим ротом:
      О, як нестерпно для сестри
      Усіх нас бачити за дротом!

      Чи, може, ти, двадцятий вік,
      Йдеш по слідах бісівських ратиць,
      Що мусить чесний чоловік
      Отак усе життя каратись?

      Того, хто втратив цілий рід,
      Лукаве слово не привабить.
      Той самий світ...
      Той самий дріт...
      І тільки ми
      Не ті вже, мабуть.

      Мордовія



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Ходімо в райдугу, кохана...
      Ходімо в райдугу, кохана,
      Якщо зуміємо пройти.
      Відкриє далечінь незнана
      Для нас небачені світи.

      Озвучивши німотні далі,
      В чотири здружені руки
      На обрії, мов на роялі,
      Програємо живі казки.

      І забринять у небі звуки
      Відлунням на твою ходу.
      А я твої дитячі руки
      Візьму - й на сонце покладу.

      І оживе краплина кожна,
      І заспіває кожен птах,
      І затріпоче переможна
      Усмішка на твоїх вустах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. У зимовому лисі
      Я йшов зимовим лісом. Поміж тіней
      Мій зір до зблисків на снігу звикав.
      Сюрреаліст грудневий - мудрий іней
      В моїх очах ранкову казку ткав.

      У грудях серце билось до нестями, -
      Воно від мене вимагало звіт:
      Чи повністю своїми відчуттями
      Дано людині охопити світ?..

      Ти - тільки промінь, що, згустившись в соти.
      Відчув себе у творенні краси.
      То де ж ти взяв, що не живуть істоти,
      Для котрих ти невидимий єси?

      Природа марить світловими снами.
      І те, чого не бачиш нині ти, -
      В твоїм єстві, над нами й попід нами, -
      Тобою нерозгадані світи...

      Отак я думав...
      Лісова стежинка

      Вела туди, де іній казку ткав.
      Повільно опустилася сніжинка
      І трепетно лягла на мій рукав.

      І я до неї обізвався: хто ти?
      Куди прямуєш свій захмарний лет?..
      Ти є кістяк незримої істоти,
      Яку формує Ультрафіолет.

      У нього є свої таємні змови.
      Для нього зорі - намистин разок...
      Нехай тебе сюрреаліст зимовий
      Кладе на гілку, як живий мазок.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Слово
      Ані хвали, ні пишних нагород,
      Ні ювілейних величань не треба, -
      Даруй мені, природо, клаптик неба,
      Де владне Слово поселив народ.

      Там чесні душі обминає тлін,
      Там вічність пломеніє малиново...
      Дозволь мені ввійти у тебе, Слово,
      Отак, як входить било в мідний дзвін.

      Чи боляче - ніколи не питай.
      Не дай згадати про біду та хворість.
      Ти мною бий об ковану прозорість
      І мною над землею калатай.

      Дай прорости у ярих зернах рим
      І знов посіятись у землю Словом,
      Щоб стати пастушком білоголовим
      Десь у лугах над річищем старим.

      Нехай шукають кам'яні лоби
      В нещирих лестощах примарну втіху.
      В торбинці повно сліз і повно сміху, -
      І заздрить Сонце на мої скарби.

      І, відшмагавши батіжком зорю,
      Чесноти замісивши із гріхами,
      Обліплений рудими реп'яхами,
      Я заново цю землю сотворю...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    10. В розгоні днів моїх...
      В розгоні днів моїх
      Є відпочинок серця:
      Малечі світлий сміх
      Над дзеркалом озерця,
      І коники в траві,
      І в листі жолуді,
      І краплі дощові
      На трепетній воді.

      І заповітний щем
      У серці риболова...
      Написане дощем
      Переливаю в слово.
      І хочу, щоб слова
      Своїм життям жили,
      Як лугова трава,
      Як пасма ковили.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Сонцепоклонник
      Я - сонцепоклонник.
      Я - словопоклонник...
      Та з мертвих колод не майструю богів.
      Нехай дорікає філософ-законник,
      Що вийшов я геть із його берегів.

      Я вчусь у річок, що підважують кригу,
      Ідіть критикуйте весняні річки!..
      Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, -
      І зорі, як букви, стають у рядки.

      Слівце помірковане,
      Кволе,
      Обачне
      Мені не годилося там, у бою.
      Об Сонце, неначе об коло наждачне,
      Я вичистив совість і душу свою.

      І слово - назовні,
      І серце - назовні:
      Дивіться, читайте, -
      я вийшов на суд.

      Стоїть моя доля, як місяць уповні.
      Не знаючи збочень і темних облуд.

      Поезія - це не лампадна олива:
      Я в неї впускаю космічну добу.
      Та тільки почуєте слово зрадливе.
      Беріть і карайте...
      На смерть.
      На ганьбу.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Весна
      Листя в проталинах - як мідяки.
      Сонце кублиться у хмарах.
      Ковдру зими продають граки
      На лісових базарах.

      Де покупці?..
      Покупців нема.
      Де бариші?..
      Баришів не густо.
      Піде з базару горбата зима
      Без іскрометного хрусту.

      Не відповість на жодне з питань -
      Просто весна, та й годі.
      Кленам насниться клекіт повстань
      В їхній зеленій породі.

      Хтось там когось переміг, поборов.
      Будуть і ліві, і праві.
      Буде пролита зелена кров...
      Справді чи тільки в уяві?

      Просто весна, - як у всі віки,
      (В когось, можливо, остання).
      Пнеться трава, вибухають бруньки.
      Просто звичайне зростання.

      Вічності крутолобий віл
      Крутить світила імлисті.
      Може, ми також лише хлорофіл
      У галактичному листі?

      І течемо,
      течемо, як струмки,

      У неосяжних чарах...
      ...Ковдру зими продають граки
      На позахмарних базарах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Океан
      Увесь до дна повитий таїною,
      Неначе ковдру, скинувши туман,
      В ранковій млі постав переді мною
      Його величність красень Океан.
      Чужих світил черпнувши пеленою,
      Він б'є у небо, наче в барабан.

      І що б про себе ми не говорили,
      Ударом хвиль він пиху розвінча.
      Мов із пращі, метає сірі брили.
      Все людство перед ним - як дитинча.
      Хіба не в нім світила сотворили
      Ту плоть, де сяє розуму свіча?
      Стрясалися у хмарах небовиди,
      Немов гриміла велетнів хода.
      Над храмами старої Атлантиди
      Ревіла в грозах здиблена вода.
      Століття прокидались, мов сновиди:
      Чому і як прийшла ота біда?..
      Увесь до дна насичений промінням,
      Що входить в мудру глибочінь згори,
      Він закликає споконвічним вмінням:
      Приходь до мене, і живи, й твори.
      Вростай у береги цупким корінням,
      Плодами, ніби зорями, гори.
      В людині він собі шукає брата,
      Бо людство - це молодший океан.
      А хто із нього вміє тільки брати,
      Того чекає небуття туман.
      Не звідає ні осуду, ні страти
      Лиш той, хто творить чесно, без оман.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Думає сонце житом-пшеницею...
      Думає сонце житом-пшеницею,
      Думає туча рясними дощами,
      Думає скеля живою криницею,
      Що жебонить ручаєм між кущами.

      Думає осінь кленовим золотом,
      Думають весни вербовим пухом,
      Думає кузня ковадлом і молотом,
      Думає колесо вічним рухом...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Зійшла вода з дніпрових берегів...
      Зійшла вода з дніпрових берегів.
      Збудивши в лозах челядь комарину.
      У різнотрав'ї займищ і лугів
      З-під хмар нахлюпано ультрамарину.

      І проситься запитання святе.
      Хоч, може, і звичайне до смішного:
      Чим ти подякував землі за те,
      Що цю красу тобі поклала в ноги?..

      Та ти, напевно, дякувать відвик,
      Бо це для тебе завелика жертва.
      Зімне красу байдужий черевик, -
      Земля, говорять, не жива, а мертва.

      Ти вмієш скласти паперовий звіт.
      Його приймають кабінетні маги.
      Ти спорудив собі ляльковий світ,
      А справжній - тільки місце для розваги.

      Але скажи: в якім з тисячоліть
      Десь народила сина мертва мати?..
      Благаю, люди: землю не гнівіть -
      Вона уміє кликать до розплати.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Не раз я малював стрімчасті скелі...
      Не раз я малював стрімчасті скелі,
      Розгойдані, запінені моря,
      Коли в шахтарській глиняній оселі
      Вивчав прозорі вірші з букваря.

      Мій олівець повільно, неслухняно
      Наносив сірі плями на папір.
      В бензинці полум'я мигтіло тьмяно,
      Аж доки день не заглядав у двір.

      А потім у калюжах котловану
      Я шикував очеретяний флот
      І вперто марив штормом океану
      Над дзеркалом зеленуватих вод.

      Але, пройшовши ріки й суходоли,
      Я моря все ж побачити не міг.
      Та мрію давню не втрачав ніколи
      В тяжкім безсонні фронтових доріг.

      Аж ось, коли, поранений, з постелі
      В вікно вагона виглянув на мить, -
      Почув я і побачив, як на скелі
      Прибій гривастий піниться й шумить.

      І, розбиваючись об темну сушу,
      В незнану далеч заклика мене...
      І щось велике осягнуло душу, -
      Те, що довіку в грудях не засне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Українське небо
      Над Україною небо, коване в кузні громів,
      Бурями переоране, мов штормовий океан.
      Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
      І на козацькі плавні падає чорний туман.

      Не застогну від того, що перерита земля —
      Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
      Тут іще є вербиця та на лужку теля,
      І до старого тину хиляться явори.

      Може, для відпочинку нам їх доба залиша —
      Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…
      Над Україною небо, наче скорботна душа,
      Що предковічну втому в череві хмар несе.

      А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?
      Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля
      Через важкі сувої газових хмар курних
      Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

      Ген придивіться: з неба по деревині старій,
      Що журавлем називають, на лугову сіножать
      Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—
      Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть,
      біжать.


      Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі
      кораблі?..

      Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
      І відчування дивні ширяться по землі —
      Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

      Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,
      Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
      З душ і очей спливає та вікова каламуть,
      Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

      В запічках щось героїчне згадують сонні діди.
      Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.
      Брязкають відра в криницях — і виринає
      з води

      Місяць, мов гола дитина, звільнена
      від пелюшок.


      Над Україною небо, як материнська душа,
      Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
      Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
      Тихо зітхають плавні — душами козаків.

      23.ІІ.74



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Із космосу
      Сіре небо сірої землі
      За шибками нашими стоїть.
      Десь летять космічні кораблі —
      До яких причалів і століть?

      Космонавт на Землю погляда,
      Материк далекий впізнає.
      Земле, хто твій поступ розгада
      І майбутнє визначить твоє?

      Ні дахів, ні вулиць, ні шибок
      Не помітно на тобі здаля.
      Як бабусин вовняний клубок,
      По орбіті котиться земля.

      І вібрує нитка у руці,
      Котру Сонце стомлено трима…
      Де ви, люди, мавпи, горобці?
      Що там — літо зараз чи зима?

      Хмари чи в’язання голубе
      Пропливає над тремтінням віт?..
      Як же дивно бачити тебе
      Отаким маленьким, рідний світ!

      Ти — мов рукавичка, що лежить
      Між зернят на зорянім току.
      Як же просто ми повинні жить,
      Щирість в серці берегти яку!..

      Раптом душу смуток обпече,
      На обличчя ляже сіра тінь:
      Унизу під хмарами іще
      Є кордонів хижа павутинь.

      Світе, світе!
      Де в тобі кордон?..
      То навіщо ж люди наплели
      Тих дротів і сотні мегатонн
      Загатили в атомні стволи?..

      Тут, крім влади Сонця і зірок,
      Ані меж, ні повелінь нема.
      Там за слово чи за вільний крок—
      Куля в спину, табір чи тюрма.

      Загрібають золото скупі,
      Сниться кров убивцям і катам.
      Тужаться диктатори тупі
      Власну велич виказать світам.

      Їм, убогим, навіть невтямки,
      Що не знає Космос жодних пут.
      Дихають безмежністю зірки…
      Де ти, справжній світе, —
      Там чи тут?..

      3.ІІІ.1974



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. В дорогу тільки тінь свою візьму...
      В дорогу тільки тінь свою візьму -
      Удвох із нею рушимо ланами.
      І, може, ми живем лише тому,
      Що наші тіні ходять поза нами.
      Хто втратив тінь, той падає в пітьму
      Із мертвими надіями і снами.

      Іди неквапно і служи мені.
      Звалю на тебе всі мої поклажі.
      Вбирай оці світанки запашні,
      Столітні сосни, що стоять, мов стражі.
      Неси тихенько в присмеркові дні,
      Де смертне тіло в домовину ляже.

      Всі радощі та болі забери,
      Мої тривоги та недремну тугу.
      А я згорю - зі мною ти згори:
      Ховайте поруч тінь - мою подругу...
      І все, що ти несла, пролий згори,
      Дощем віддай землі в її напругу.

      Тоді на землю прийде інша тінь
      І піде, як жона, за іншим тілом.
      У мареві пустельних мерехтінь
      Я відгукнусь їй голосом змертвілим.
      Надію та жагу моїх болінь
      Ми зважимо і нарівно поділим.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Лілея
      Де небо зажурилось над землею,
      Де голос пташки завмирає в кленах,
      Серед латаття водяна лілея —
      Мов білий Сіріус між хмар зелених.

      Але щоб дух людський у неспокої
      Дістав наснагу від її цвітіння —
      Серед намулу й гнилизни слизької
      Повинно в муках корчитись коріння.

      Раніш далеко від людського ока
      Вона з коріння візьме лушу білу —
      Лише відтак її мета висока
      Підійме на поверхню, вже дозрілу.

      Тож хай отам, де вільне сонце гріє,
      Де люди звикли до безкарних творень,
      Моя духовна квітка заяскріє —
      Бо родить нині
      Тільки чорний корінь.

      25.X.80. Мордовія



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Зоря-полонянка
      Раніш мороз нагнав на птаство страху,
      А нині дощ берези полива.
      У бочку із казармового даху
      Накапала водиця дощова.

      Чому ж оця деталь упала в очі —
      Навіщо я про неї говорю?..
      Схиляючись до бочки серед ночі,
      Я там знайому упізнав зорю.

      І начебто з мого дитинства птиця
      Понад душею тихо пропливла.
      І це уже не бочка, а криниця
      Десь на околиці мого села.

      Та мушу визнати собі на горе:
      Не довго тішивсь чарами води.
      О зоре-сестро, полонянко-зоре,
      За що тебе закинуто сюди?

      Для тебе небо стало дном дубовим,
      Солдат оберігає нас обох.
      Мо’, й ти себе не захистила Словом —
      Отим, котре є одночасно Бог?

      Десь, мабуть, людям це навдивовижки.
      Я розігнув зболілий поперек.
      Допоки ж бовванітимуть ці вишки,
      Коли й зоря —
      І та вже нині зек?

      4.XI.80, Мордовія



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Нічний гість
      На змореній, незатишній планеті,
      В казармі серед смороду й хропіння,
      Мене відвідало нічне видіння —
      Вусатий горець в маршальськім кашкеті.

      Зіскакую з постелі серед ночі,
      Кричу налякано:
      — Товариш Сталін!..
      Довкола мене зеки в струнку стали
      І мовчки протирають сонні очі.

      А він сопів і горбився з віддишки.
      — Здорово, плем’я молоде-зелене!
      Як славно: тридцять років після мене,
      А не змінились ні дроти, ні вишки.

      Запрошую в підземні володіння.
      Я там будую… —
      І замовк на слові.
      З’явились постаті песиголові —
      І я збагнув таємний зміст видіння.

      22.X.80, Мордовія



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Пам’ять душі
      Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
      Яке прийшло з людської глибини.
      Душі в віках не пізнане бродіння,
      Що з дійсності виготовляє сни.
      Гніді чи, мо’, червоно-золотаві
      (Як полум’я, що виникло з грози)
      Летять кудись — у славі чи неславі? —
      Козацькі коні, впряжені в вози.
      їх сотні, тисячі. Мужичі спини
      Гойдаються у ритмі торохтінь.
      Іде народ — ніхто його не спинить.
      А сам я хто —
      Живий козак чи тінь?..
      То мить була: душа впізнала гони,
      Де кров’ю сходили товариші.
      Можливо, то Хмельницького загони
      У споминах безсмертної душі?
      Проте нехай оце видіння скаже
      Раніше, ніж порине в забуття,
      Що кожне «я» — жива духовна пряжа
      Із споминів колишнього життя;
      Що, може, не далеко і не близько
      (За прірвою із простору й часу)
      Народиться колись руде хлопчисько,
      Прийнявши те, що я тепер несу.
      І на відзнаку наших дум та звершень
      Йому, хто совість чистою зберіг,
      Насниться тридцять третій, сорок перший
      І в тінях від дротів мордовський сніг.
      Він вхопиться за голову руками —
      І в муках наше пригадає все.
      Не вороними вже, а «воронками»
      Давно забуте душу потрясе…
      Це ніби й сон. Але ж не сон — це, мабуть,
      Щось пережите, не якась мара…
      Якщо мене життя хоч трохи вабить,
      То лиш тому, що «я» не помира.

      17.X.80, Мордовія



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Очеретина
      Чи колюча табірна дротина
      Вітрові встромляє шпичака,
      А чи дуденить очеретина —
      Не збагну лиш: звідки і яка?

      Може, з неіснуючої хати —
      Та, що вже зотліла у землі;
      Та, яку в болоті зжала мати,
      Коли ми були іше малі.

      Чи, можливо, на далекій Віті,
      Де витає в споминах душа,
      Мій онук у росяному світі
      Дудочку майструє з комиша…

      Плач у серці, плач, очеретино,
      Понад мукою тюремних літ —
      Дай забути про лиху дротину,
      Що від мене краде білий світ.

      І коли у ніч холодну, сіру
      Здавлять груди передсмертні сни
      Розбуди в мені пригаслу віру,
      Материнський голос поверни.

      IX.80, Мордовія



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Нейтрино
      Я в могильну пітьму не порину —
      У глинозему цвинтарний клаптик.
      Знаю: смерті нема —
      Є нейтрино,
      Що летить через товщу галактик.

      Протинаючи сутність єдину,
      Що вібрує між зорями туго,
      Воно каже світам:
      — Я - людина.
      Я несу в собі радість і тугу.

      Мого духу щоденну роботу,
      Мого втілення тисячну спробу —
      Все це згущено в зоряну ноту,
      В променеве Зернятко-Особу.

      Хмари пилу — як велетнів спини;
      Жар галактик — мов бурхання креві.
      Та ніщо мого лету, не спинить —
      Поспішаю на поклик Любові.

      У теплі, в материнському лоні,
      Мене прийме далека планета —
      Хай готують жіночі долоні
      Пелюшкового царства тенета.

      Син Людський, я ростиму нестримно.
      Я світи і віки поєднаю.
      І відкривши химерне нейтрино,
      В нім нарешті себе упізнаю.

      12.X.80. Мордовія



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Я тікав від людей...
      Я тікав від людей,
      Щоб з деревами поговорити —
      Добрий спомин мене
      Й поза ґратами не полиша.
      Задивлялись у воду
      Гіллясті мої фаворити —
      І світилась над ними
      Зеленого сонця душа.

      Я їм вірші читав,
      Таємницю звіряв
      Чи образу —
      Тільки горлиця чула
      Та хмарка,
      Та тиха ріка.
      І ніхто з них
      Довіру мою
      Не потьмарив ні разу.
      І лягала мені на плече
      Росяниста рука.

      Ми були — мов сім’я.
      Нас докупи в’язали незримі
      Струни Логосу —
      Дух,
      Що тримає земне й неземне.
      І відомо лиш їм,
      Що кажу я оце не для рими:
      Нині тільки вони
      Пам’ятають живого мене.

      21.X.80. Мордовія



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Останній журавлиний крик...
      Останній журавлиний крик,
      Останнє золото берези.
      Їдкий туман в кістки проник,
      Мов заборонок хижі леза.

      За лазнею рясний будяк
      Сприймаю, мов живу принаду.
      І жуючи важкий глевтяк,
      Вертаюсь думкою в блокаду.

      Навіщо, Господи, зберіг
      Мене у людопаді тому?..
      І на захарканий поріг
      Несу гірку дідівську втому.

      Та впавши між пітних речей,
      Знесилений, у мить відчаю
      Незриму для лихих очей
      Господню руку помічаю.

      Щось чисте з вітром степовим
      Осяє душу в знак привіту
      То сном пророчим, то живим
      Обличчям Неньки — з того світу.

      Вона понад моїм життям
      Нависне зоряною тінню —
      І знову я зроблюсь дитям,
      І знову вчитимусь терпінню.

      А голос Матері-вдови
      Втішає сина-оборонця;
      — Перетерпи, переживи —
      Я жду тебе по той бік Сонця.

      18.X.80. Мордовія



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Стрес
      Я все пройшов. І серед темних літ
      Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
      Коли в мені валився звичний світ,
      Бо я побачив: весь він на підпорах.

      Підпори впали — і моя душа
      Порвала враз облудну пересічність.
      Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша
      Щось незатьмарене —
      Просте, як вічність.

      А в мене впало все. Товариші,
      Дружина, діти —
      Все немов згоріло.
      Неначе тіло позбулось душі
      Або душа десь загубила тіло.

      Когось я шарпав: глянь, того ж нема,
      Про що нам казано —
      Нема та й годі!
      Є тільки в людях потайна тюрма —
      Зате брехня гуляє на свободі.

      А психіатр, немов премудрий змій:
      — Це перевтома. Це ознаки стресу…
      Ох, лікарю! Рецепт простіший мій:
      Щоб менше стресу —
      Дайте вільну пресу.

      Та марно! Я лишився між людей
      Ані живий, ні мертвий.
      Наче мушу
      На волю з власних видертись грудей,
      Щоб в руки Богові віддати душу.

      Мов хтось мене зсередини обпік,
      На попіл обернулося волосся.
      Блокадні ночі, тридцять третій рік —
      Усе це легшим в мить оту здалося.

      Яка ж Земля незатишна й страшна!
      А гасла завчені — чого ви варті?..
      Тюрма і табір — заважка ціна.
      Проте ні стресів тут,
      Ані інфарктів.

      Що не кажіть, а це таки причал
      Для розуму й душі в земному світі.
      Летять мої літа, летять учвал
      Через колючі металеві сіті.

      Нехай земля вогнем для підошов —
      Я знаю: виживуть рядки ці щирі.
      І я щасливий, що себе знайшов,
      Що не сконав у бездуховнім вирі.

      6.XI.80, Мордовія



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Як гірко пересвідчитись раптово...
      Як гірко пересвідчитись раптово,
      Що ти свою значимість помилково
      Сам приписав собі - її нема!..
      А за дверима старості зима.

      Ти жив з великими, а був безликим.
      Ти тільки сам вважав себе великим.
      Так, мабуть, блазень, увійшовши в роль,
      Повірить згодом: він і сам - король.

      Ти іменитих друзів добру славу
      Поширював на себе не по праву,
      І від твоїх настирливих повчань
      Пашіло духом самозвеличань.

      Було колись - ти подавав надії.
      Говориш, заважали лиходії.
      Але згадай: взяли твої роки
      Розваги, лінощі, слизькі жінки.

      Що жде тебе? Лише сама могила...
      Та, може, десь іще дрімає сила,
      І ти, згадавши молоді літа,
      Розквітнеш, як агава розквіта?

      Вона живе непишно, непомітно.
      А потім вибухом одним розквітне -
      І незабаром гордо помира...
      Якщо є соки, починай...
      Пора!



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Поетові-лауреатові
      Як ми втішалися малі,
      Коли в роки давноминулі
      Борець заїжджий брав з землі
      І рвав угору мідні кулі!

      Що той борець вдававсь до гри,
      Не помічав ніхто в народі —
      Бо на плечах росли бугри,
      Неначе гарбузи в городі.

      Та згодом взнали: кулі ті
      (Ми вдень продерлись за лаштунки)
      Були всередині пусті
      І навіть дзеленчали лунко…

      Поет! Помазано перстом
      Тебе в палацах урядових.
      Та я продерся в грубий том —
      Поза лаштунки рим чудових.

      Є слів холодні блискітки
      І є метафоричні м’язи;
      Є припасовані рядки,
      Де фраза тулиться до фрази.

      І є ціна твого вінця:
      Творіння на сторінці кожній —
      Мов кулі клоуна-борця,
      Які всередині порожні.

      23.X.80, Мордовія



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Мати (триптих)
      1.

      Клумаки випадають з натруджених рук.
      Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
      Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
      Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

      За ворота виходять дебелі сини,—
      І сліди замітає за ними пороша.
      Материнської мови забудуть вони:
      Вже та мова для них — нехороша...

      Бригадири щоранку обходять двори.
      Лиш в неділю є воля городець скопати.
      Трактори...
      Управління...
      Директори...
      А годуються люди з твоєї лопати.

      Десь вимахують крани високих споруд,
      Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
      І стотисячний хор оспіває твій труд,—
      Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

      2.

      Вам треба пісню про колгоспні руки?..
      Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
      А там. дивись, уже ідуть онуки
      Виховувати совість у бабусь.

      Вони ростуть, мов лісова травиця,
      Немов пирій у житньому рядку:
      Сто обліковців на твою правицю,
      На кожен палець —
      по керівнику.

      І кожен щедрі обіцянки стеле,
      І оплески не знають жодних доз...
      І канцелярський млин повітря меле,
      Розмахуючи крилами відозв.

      А ти викашлюєш старечі груди
      І кажеш в ніч невидимим синам:
      — От бач, виходять наші дітки в люди.
      Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

      На них тепер нейлони й чорнобурки,
      І возять їх машини —
      не вози...
      Всі трудодні твої — лише для курки.
      А бур'янець під тином —
      для кози.

      І часом очі робляться сумними,
      І сумніви тяжкі в полон беруть:
      — О боже праведний! Що буде з ними,
      Коли сільські бабусі перемруть?..

      3.

      Наливається вірою серце моє,
      І вдивляється думка в невидимий корінь:
      Ген селянка мадонною в небі встає —
      Господинею вічних земних перетворень.

      Все, що мусить померти — помре на віки
      І народиться День із новим неспокоєм.
      Україно !..
      З твоєї легкої руки
      Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
      Хай вростають у череп шорсткі корінці,
      Вибираючи з мене земне і небесне.

      Прийде віщий туман,
      і в його молоці
      Невгасима зоря над землею воскресне.

      Сонце зніме утому з натруджених рук,
      Всесвіт кине на плечі блакитну кирею...
      Кизякова,
      солом'яна,
      чорна від мук,—
      Станеш ти, Україно, тією зорею.

      1963



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    13. Мурашник
      Мене він кликав таїною світу —
      Мурашник в лоні лісових висот,
      Як небо кличе на чужу орбіту,
      В казкове коло неземних істот.

      В похід рушали полчища незлічні,
      Несли на спинах іскорки роси,
      Неначе справді воїни космічні,
      Що прилетіли з Марса в ці ліси.

      Руді зненацька атакують чорних,
      Ворожі трупи віддадуть струмкам.
      І велич цих походів неповторних
      Історик їхній передасть вікам.

      Відзначить він, що добрий був ужинок:
      У надрах пнів і в затінку грибів
      Руді забрали тисячі личинок,
      Щоб виростить із них своїх рабів.

      Удій медовий весь як є, без втрати,
      Від них крилата власниця прийма.
      Бо тут крилаті лиш аристократи —
      Рабам на крила жодних прав нема.

      Їх рабовласники чотирикрилі
      Навчать вмирати в безумі атак.
      Та прийде час: в кривавому горнилі
      З рабів отих народиться Спартак.

      І вчинить бунт у яблуневім листі,
      Поділить між рабами сіру тлю.
      Та вже вечірні сутінки імлисті
      Готують шлях новому королю.

      Він вийде із безкрилих…
      Богорівні
      В громади викраде собі права,
      Щоб освятить в’язниці та катівні.
      В серцях загасне іскорка жива.

      Бунтар для них тепер не однокашник.
      Не треба їм ані свобод, ні прав…
      І сам я запалю отой мурашник,—
      Хай кажуть там, що Бог їх покарав.

      1966



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. В природі наші виміри відсутні...
      В природі наші виміри відсутні -
      Вона не ходить з метром у руці.
      Ламають скелю квітів корінці,
      Корали творять острови могутні.

      Тож неминуче скоро день настане,
      Коли світи побачать з торжеством,
      Як змореним, скарлюченим єством
      У карликах ворушаться титани.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    15. В моїм краю
      В моїм краю живуть кряжисті сили,
      Що рід ведуть із глибини віків.
      В моїм краю ще збереглись могили,
      Насипані шапками козаків.

      В моїм краю в руках підкови гнути
      Діди навчали босоногих нас.
      ( - Ну як тим воликом гарбу тягнути,
      Коли її не зрушить і Панас?..)

      Тут матері з такою добротою,
      Якої ви не знайдете ніде.
      Тут велетні з довірою святою -
      Їх циганча круг пальця обведе.

      Під стріхами красуні чорноброві,
      Що мають серце чуле і просте.
      В моїм краю чорноземи метрові:
      Голоблю посади - і та росте.

      А день, мов лицар, підійма забрало,
      Склика тополі на старі вали...
      В моїм краю вмирали, як орали:
      На бій, неначе на роботу йшли.

      Земля вертає хлібом сльози бранок,
      І жде чогось коріння у гаю...
      В моїм краю півні співають ранок.
      Півні співають у моїм краю.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    16. Знов насувається зима...
      Знов насувається зима,
      Лягає паморозь на луки.
      Давно мені листів нема —
      Мовчать сини, мовчать онуки.

      Як видно, рід мій нетривкий:
      Все рідшає круг мене парість.
      За що життя — за гріх який
      Мене оголює на старість?

      Відірве друга, відбере —
      І вже назад не повертає.
      Я — ніби дерево старе,
      Яке на вітрі облітає.

      Лишилась тільки ти одна,
      Немов берізка на галяві.
      Нас віхола не обмина —
      Чи ми у славі, чи в неславі.

      Як нам не схибити в житті?
      Як вберегти надійну руку,
      Де навіть рідні душі — й ті
      Одне одному чинять муку?

      20.X.80, Мордовія



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    17. Самовидець
      …Нашим напівом по церквах і монастирах отправовати приказал і одежу московскую отмінево, але понашому носити позволил.

      Літопис Самовидця

      Гінка, не закощавлена постом,
      Попівська постать виглядає справно.
      Рука до шаблі звикла — із хрестом
      Отець Роман зріднився нещодавно.

      Попогойдав його, попоносив
      Хисткої долі ненадійний човник.
      Не раз чорнозем кров’ю оросив
      Старий Ракушка, ніжинський полковник.

      Тепер він панотець. Діла свої
      З господніми єднає без рахуби.
      Та вдруге вже плюндрують палії
      Парафію — козацькі Стародуби.

      Хто це — підляшки чи свої людці,
      Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
      Хоч тліє ряса, та з відром в руці
      Роман сусідську заливає стріху.

      В підвалах Гершка хтось понищив крам,
      У Прокопенка погоріли коні.
      Пожежа котиться на Божий Храм —
      Рятуй, не довіряючись іконі.

      Це, мо’, поганські ідоли-боги
      Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
      Коли пригасло трохи навкруги —
      Обпечений, він повернувсь до церкви.

      Ще ніч, та ніби вранішня зоря
      На стінах днину провіща погожу.
      І вражений схиливсь до вівтаря:
      Пожежа освітила Матір Божу.

      Він бачить на щоці сльозу скупу —
      І сам уже не здатний сліз тримати.
      Здавалося, по спаленім степу
      Іде стражденна Україна-мати.

      Скорботно стиснувсь материнський рот,
      В очах — небесні і людські жадання.
      То не дитина на руках — народ…
      За що нам випали оці страждання?

      Ми ж, Нене, від природи орачі,
      А живемо від битви і до битви…
      Козацькі плечі затряслись в плачі —
      І він схилив коліна до молитви.

      Небесний Отче! Чи насправді ти
      Вкраїні зичив щастя, а не кари,
      Коли творив народи і світи
      І землю статком осипав з-за хмари?

      Нехай би скелі дав або піски,
      І разом з тим, щоб сила зловорожа
      Нас обминала — хай лишень зірки
      Світали б тихо, мов нічна сторожа.

      Ти ж дав нам лановиська навзамін —
      Предивне диво. Лиш встигай орати.
      Та ходить вітер з чотирьох сторін —
      І з чотирьох сторін ворожі раті.

      Кому до шаблі братися звелиш,
      Якщо у дядька Божа запорука:
      Із того, що вродило, чверть залиш —
      І все одно він житиме, мов дука.

      О-о, він не вміє гаяти часу:
      Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
      Він вхопиться за шаблю чи косу,
      Коли вже на подвір’я вдерся ворог.

      Вкраїнець власний рід землі звіря
      Та сонцю, що пливе над берегами.
      Не треба ні держави, ні царя —
      Його держава в полі, під ногами.

      Русине-князю! Зодягай шолом —
      Веди нас, грішних воїв, за пороги.
      Багатство наше стало нашим злом:
      Як не своїм — чужим упали в ноги.

      Цар Федір не утискує в правах,
      Тож скарги є до кого виливати:
      Дозволив одяг наш і по церквах
      Напівом нашим велено співати.

      Яке воно не є, а все ж добро:
      Хоч зможемо наплакатись уклінно.
      Та підростає брат його Петро —
      Що він тобі готує, Україно?

      О Господи! Прости свого раба,
      Якщо не зможу впоратись на слові.
      Мій грішний дух опосіда журба:
      В літах найближчих бачу ріки крові.

      А далі, за лаштунками століть,
      В болячках замордованого тіла
      То Україна скривджена стоїть
      Чи бранка, що в полоні посивіла?

      Уже твої, господарю, лани
      Не є твої — ти раб на них довічний.
      І діти вже не знають, хто вони —
      Вгасає розум, гине дух калічний.

      Зника в народі життєдайна хіть
      До мислення, до відкриттів і творень.
      І мова, що прийшла з тисячоліть,
      В серцях дітей втрачає власний корінь.

      Ні! Годі жить, води набравши в рот, —
      Кричати треба, щоб згадали люди:
      Була Вкраїна-військо і народ.
      Була…
      Та я запитую: чи буде?..

      Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
      Криничної — ця ніч мене стомила.
      Відтак у гуски видеріть перо
      І наваріть із бузини чорнила.

      9—10.X.80. Мордовія



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --