О молоде нестримне покоління,
Іще нестямне, як мале курча...
В ріку життя ввійшовши по коліно,
Своїх батьків, як плавати, повча.

Життя від Бога взявши, як належне,
Не знає ні молитви,
ні псалми —
Сповідує чуже і протилежне...
Замість «Дай Боже!»
каже: «Чорт візьми!»

Дають — бери... і чорт — бере поволі
І розум їх, і пам'ять відбира.
Затягує їх сітями неволі
І труїть зіллям пагони добра.

Разить в чоло і убива коріння —
Так мозок опромінює уран.
І вжее штормує — виверта каміння
Незрілих душ бурхливий океан.

Мені вже треба поводир,
Бо мій припав на ліву ногу.
І слід його, немов пунктир,
Лягає сумно на дорогу.

Мені суцільний треба плуг,
Аби не сіяти — орати,
Щоб не хвалити, а карати
Чужий і свій словесний блуд.

Мені ще треба поводир —
Чумацький шлях, пророчий посох,
Щоб по стежках Сковороди
Ішов поет, бунтар, філософ...

Мені ще треба до щодня
Та воля ніжна і крицева...
Підкуйте нею моє серце
Так, як підковують коня.

Мені вже треба поводир,
Щоб тихих слів моїх отари
Десь не погнали у ясир
Нові підступні яничари.

Україно ти моя єдина,
Аби вірить в тебе і любить,
Я несу несплачену провину,
Яку батько може лиш сплатить.
Не змогла пісенна кров калини
Зупинити вседержавне зло.
Освятив стило я кров'ю сина,
Щоб воно безжалісне було.
Стало так стило моє багнетом
(Непідкупне лезо і свинець),
Бо не президентам, а поетам
Відкриває силу слів Творець,
Аби знать, де правда, а де кривда.
Слово — найточніші терези.
Лиш поетам Бог дарує крила
Із горнила бурі і грози.
Тому саме у лиху негоду
Слово правди є орієнтир.
А поет — слуга свого народу,
У скрутну годину — поводир.
Так чи ні — історія розсудить...
Та проте, впродовж усіх епох,
Президентів обирають люди,
А поетів обирає Бог.

Коли очі мої
Опалив білий біль,
Я надовго утратив
Життя свого ціль.
Я ішов білим полем,
Сіяв борозни слів
З своїм горем і болем,
Доки в Слові прозрів, —
Так, мов глянув углиб:
О мій світе ясний!
Як несолений хліб,
Ти без болю пісний.
Я пізнав свою долю
У сльозі і крові.
Ми складаємось з болю,
Допоки живі.
Ми — співці людських дум.
Нам рідня весь народ.
З ним зростає наш дух
До незнаних висот.
I допоки творю,
І живу, і болю —
Як високу зорю
Я народ свій люблю.

Усе тополі і тополі,
Мов знаки оклику, ростуть
Понад дорогами у полі,
Застерігають: пильним будь!

Бо ці поля — оці площини —
Нові скупили хазяї,
Забравши в тебе й Батьківщину,
Плювали на права твої.

Вони приносять тільки горе.
Ти їх лісами не ходи.
Їх друзі — владні прокурори,
На їхній кошт живуть суди.

Неволя. Нікуди тікати.
Удома — як на чужині.
І що ті вила і лопати
Супроти їхньої броні.

Такої сутужної долі
Ще від Шевченка не було.
Все ті ж Шевченкові тополі,
Все те ж Шевченкове село.

Та ж сама панщина й трутизна.
Чи, може, хтось не зрозумів,
Що знищила його Вітчизну
Орда підпанків і панів,

Що ми давно вже босі й голі,
Як у чужій картярській грі?..
Тому й волають ці тополі...
В підпанки йдуть поети кволі,
А сильні духом — в кобзарі.

Міста лежать простерті ниць.
Порожні чорні їх зіниці.
Кружляють зграї хижих птиць,
Злетівши з неба роговиці.

Ворожі крила підніма
Над ами доля братовбивча.
У мозок нам ввійшла пітьма.
І раз у раз до помсти кличе.

Надії наші і жалі
І Прометеєві страждання
Укотре тонуть ув імлі
Народного розчарування.

Пекельне око не дріма
І нас тримає в полі зору
В тенетах вічного ярма
Ще від початку світотвору.

Летить орел на полювання,
А слідом стільки вороння...
Поете, думка твоя рання
Орла схід сонця доганя.

І заздрять всі і проклинають —
Така мізерна людська суть.
Та думки власної не мають —
Отож недоїдки клюють.

Не люди — а підступні круки.
Їх стільки розвелось в житті.
Вони не знають творчі муки,
Бо в думки — ноги є і руки,
А в них — культі.

Вітчизнонько, тепер я знаю
Через покликання своє:
Там, де кружляє чорна зграя —
Там і орел у небі є.

Перо Гомера і Софокла,
Те, що грізніше палаша,
Чому в руці моїй ти змовкло,
Тремтиш, як піймане пташа?

Я не завдам пташині болю,
А як заснуть думки-волхви —
Я випущу тебе на волю.
Лети де хочеш і живи.

А коли виростеш — покличу
Тебе в замріяний політ,
В якому правду возвеличу,
Що жебрає біля воріт.

Люблю глибоку я орню.
Вона виорює брехню,
Вона винищує бур'ян...
Люблю глибокий океан.

З дитячих літ максималіст —
Я ненавиджу скритий зміст,
Підленький натяк, Другий план...
Люблю відвертий океан.

У мене в серці Гнів і біль,
А в океані — йод і сіль.
Він орган мій,
І мій орган...
Люблю бурхливий океан.

Ніколи я про землю рідну
Брутальне слово не сказав.
Плювком принизливим огидно
В її обличчя не плював.

Ніколи не штовхав у спину,
Коли від часу відставав,
Коли, збиваючи коліна,
Дитячі сльози витирав.

Я так любив її уклінно,
Ходив по ній, немов літав.
Весною — журавлиним клином
Її до серця пригортав.

Та поповзли лихі тумани —
Посунули, як мамлюки,
Без роду-племені івани:
Манкурти, зайди, байстрюки...

I ці потвори жалюгідні
Її товаром нарекли,
I обплювали землю рідну,
I, мов Христа, розіп'яли.

Дивуються старенькі люди:
«А де народ? А правда де?»
Народ мій був. I є. I буде.
Він заблукав... та вже гряде.

Він взяв на плечі гніву гори
I сліз бідняцьких взяв моря,
I на чолі його суворім
Палає праведна зоря.

О земле ніжна і сувора,
Я низько кланяюсь тобі!
Будь непохитна, як опора
Мені в священій боротьбі.

Моя сучасна Аріадно,
Що винайшла спасенну нить,
Тепер ти тчеш з тих ниток рядна,
Не задля слави — щоб прожить.

У мінотаврів інша ера.
I ти законів їх не руш.
Переселились людожери
У лабіринти людських душ.

Обличчя в них, як вхід парадний,
А за парадним — задній двір.
Там проживає, Аріадно,
Отой страшний людинозвір.

Він аністільки не змінився,
До речі, як сама душа.
Він лише глибше зачаївся —
Так, щоб поближче до коша.

У нього свій літак, і вілла,
I «недоторканий» мандат.
I є Тризуб — державні вила,
Бо він — «народний депутат»,
Є виборці — закланні жертви.
Він хижо дивиться в їх бік.
Він міг би їх за мить пожерти —
Старих довірливих калік.

Але він жде —
не від любові...
I я, мов ранений Тезей,
До нього йду по нитці крові
В його приватний Колізей.

У того звіра — сила владна,
У мене — правдонька свята
Та твоя віра, Аріадно,
Що світ врятує доброта.

Він до народу був байдужий —
Зухвалий молодий орел,
Та спрагу тамував з калюжі
І рідних не шукав джерел.
Зухвалість крила підкосила,
Байдужість дух йому втяла,
Та втрутилась нечиста сила
І пару крил своїх дала.
І ось, вдоволений собою,
Кривавий месник, лиходій,
Летить цей орл на поле бою
Та не кидається у бій.
Летить туди, де гори трупів
Та де легка пожива є.
Не свіжу кров — смердючі струпи
На трупах ратників клює.
Так тінь байдужості і зла
Зробила вороном орла...
Поетом мало народитись —
Поет до смерті мусить битись.

Якщо не маєш ти позиції,
Тебе, як річ, поставлять в кут.
Овіють славою, як фікцію,
І не втечеш із їхніх пут.
Коли ж ти станеш їм в загрозу,
Тебе поманять калачем.
Вони тебе поставлять в «позу»
Чи, може, зроблять «стукачем».
На кожну їхню пропозицію
Відповідати будеш: «Так».
Якщо не маєш ти позиції,
Ти не людина, ти — слимак.
Бо так було і є повсюди —
В усіх народах всі віки —
Державу творять чесні люди,
А слиз розводять слимаки.

Хіба важливо це?
Важливо — неважливе,
Що диким баранцем
Цвіте по краю прірви.
Важливо тільки те,
Нічого що не значить, —
Як папороть, цвіте,
А цвіт ніхто не бачить.
Важливо те просте,
Яке ніхто не чує,
Як слово трисвяте,
Яке не мовлять всує.
Життя — то суєта —
Олжа неутолима.
Лиш істина — проста,
Тому — неопалима.
А заздрісні й скупі,
Хоч ситі, та без віри,
Немов сліпих сліпі
Ведуть до краю прірви.
Вівцею до вівці —
Народи йдуть до кручі...
I сходять баранці
По їх слідах колючі.

Ще по-березневому колючі
Клекотять яругами вітри,
А по кручах заспані калюжі
Піднімають люстра догори,
Ніби найчутливіші радари
Ловлять перших променів тепло.
Не витримують зимові хмари
Сонце, що крізь "вікна" протекло.
Он дивись — іще одне віконце
Утворила в небі березіль.
Сердиться стара хмарище: "Хто це
Смиче та скубе мою куділь?"
Вже гасають сонця колісниці
В небі серед мороку і мли,
Аби люди, діти їх і птиці
В ріднім небі вільними жили.
Заглядає глибочінь прозора
До весняних вікон і калюж,
До ікон в обкладинах суворих,
До молочних первісткових душ.
Будь же чистим, небо Батьківщини,
Всім — хто чесно працею живуть,
А злодюгам — хай твої хмарини
Битим склом під ноги упадуть.

Грядуть поети головні,
Всі, мов кіннота, на коні.
А я іду — де інші,
Всі, як піхота, — піші.
А вірші в мене, як орли.
А руки в мене, як воли.
Моя стежина — борозна.
Іду й ніхто мене не зна.
А то підкинули б коня,
Що промінь сонця доганя.
З таким не впоратись мені
У цім степу — на цій стерні.
Орати тут — а не писати
Та на Пегасові гасати.
Я — віл. Я — плуг. Я — Волопас.
Мені не треба той Пегас.
Не треба навіть його крила,
Коли я сам — воляча жила
Ота, що тягне і трима
Життя без ясел і ярма,
Коли від серця і до серця
Стернею йде, немов пасеться,
Не бита і не об'їзна,
Моя дорога — борозна.

Відчинив вікно — і людний гамір
Закрутився, загудів, як вир.
Ніби збитий догори ногами,
Десь із неба нахилився двір.
Пінявим, нестримним водоспадом,
Бризок розсипаючи пшоно,
По дахах, балконах — по каскадах —
Людний гамір лився у вікно.
Він заповнив шафи всі і ніші,
Антресолі, темні закутки —
Мертве царство пліснявої тиші,
Де снували миші й павуки.
І повітря співом зазвучало.
Ніби розірвавши комірець,
Стіни розступились. Стін не стало.
Віковій нудьгі настав кінець.
Звідти, де затихли її корчі,
Розірвавши з нею заповіт,
У вікно дивились спраглі очі
На шалений цей, прекрасний світ.

Хто мене вбиває просто неба —
Римлянин, що в грудях спис зламав?
Длань свою вклади мені між ребер,
Світе — недовірливий Хома.

Я воскрес — хіба оце не диво?
Але світ не вірить у дива:
Крутить жорна — мелить час на мливо
Та згори на землю посіва

І вкриває рівними шарами
Трою, Сіракузи, Херсонес.
їх руїни на землі, як шрами —
Як між ребер в Бога, що воскрес...

Я воскрес із Божого насіння,
Що запало в душу — в глибині.
Те зерно надії і спасіння
Рідним Словом проросло в мені.

Життя своє річка долає уплав.
Лежить на толоках трава поруділа, —
То серпень багаття осіннє розклав,
То осінь лежанку старечу нагріла.

Упала у руслі за літо вода.
Самотньо стоять берегів крутосхили...
Отак і життя за водою спада,
Втрачаючи сили.

I гусне у венах не кров, а свинець.
Як ріки, ми небу підставили спини,
Несем мозолясті долоні сердець,
Що цідять із вічності часу краплини.

Мені хоч трохи тиші дайте.
Я ж у вас хліба не прошу.
Лиш думати не заважайте,
Коли пишу.
Коли творю світи із слова,
Потрібна думки твердь міцна.
Тверда матерія дубова,
Та дух міцніший, ніж вона.
І я конструкції духовні
Вкладаю в створені світи,
Аби, невидимі іззовні,
Людей єднали їх мости.
Та і чи є така опора,
Що слово здатна замінить?
Воно, то ніжне, то суворе,
Спроможне все життя змінить.
Хоч трохи дайте мені тиші!
Як хліб — усьому голова,
Чернечий хліб мій — мої вірші,
Натхнення — то мої жнива.

На службу всенічну у дзвони
Ударили в монастирі.
Співає братія канони,
Горять свічки на вівтарі.
їх почуття в живій покорі,
Незнаній світом і людьми,
Злилися у єдинім хорі,
Творцю співаючи псалми.
Ховають довгі і смиренні
Хвилини самозабуття
Суворі і благословенні
Труди чернечого життя.
І ти — чернець. Твій труд — молитва,
Якій огидні бариші
І передвиборча гонитва.
А вірші — сповіді душі.
Часом нещадні і суворі,
Бо кривди не сприйма Творець,
Вони являють в спільнім хорі
Терновий Господа вінець.

Ну хто такий поет у цьому світі —
Рибалка, що діждавшись темноти,
У небо закидає свої сіті
У тридалекі зоряні світи,
А сам, немов дитя, у сні літає,
Щасливий від зорі і до зорі.
А вранці знов Романтика латає
Свої порожні сіті-ятері.
Глузують бракон'єри з того влову,
Позводили маєтки довкруги
І похапцем прибрали й шир Дніпрову,
Кордонами укривши береги.
Поет не может так.
Поет гордує.
У нього совість — всенародний біль.
А Слово — звісна річ — не прогодує.
Добро, як на столі є хліб та сіль.
Ніяк не можуть зрозуміти ситі,
Що істинне багатство — не в грошах...
Поет — володар всіх скарбів на світі,
Надійно заримованих в словах.

Не бийте поетів рожеві вітрила,
Бурхливі незгоди ламають їм крила.
Їх трощить і крутить
сильніш від торнадо
То натовп людський,
то лихий Торквемада.
Їм пальці дроблять
і заламують руки.
Ведуть їх крізь стрій
на страждання і муки:
Терновий вінець і кривава спина.
Та ще й розпина бузувір Бузина... —
Із чистого серця вмирають поети
Судити не вам їх падіння і злети.
І смерть — то початок їх, а не кінець.
Як пропуск у вічність —
терновий вінець.

В тихім сквері біля психдиспансера
Рано сутініє восени.
У шоломи мідні і панцери
Осінь одягає ясени.

Ґрати вікон, мури стін фортечні,
Грізні тополині корогви...
Мимо йдуть поважні і статечні,
Боячись звихнути голови.

З того боку вікон, мов крізь лінзи
Видно, як холоне світ в брехні.
Може, тому в голову і лізуть
Думи нерозумні і сумні.

Може, в світі пліснявому цьому,
Де, як моль, поїла душі лінь,
Не хватає музики і грому
Справжніх почуттів і потрясінь.

Може, тому серцем кострубатих,
Хто від кривди духом сатанів,
Світ поважний посадив за ґрати
Під суворий нагляд ясенів.

Час моїх журавликів —
Мрії і сподівань,
Прилети із Африки,
Й біля серця стань.

Прилети із вирію
Із юначих літ,
Повернися вірою
В цей жорстокий світ.

О, далека Африко —
Молодість моя,
Намалюй на клаптику
В небі журавля,

Квітку журавлинку
В крапельках роси,
Й віри соломинку
В клюві принеси.

Від станції Мінус
До станції Плюс
З зими і до літа
Крові ешелони виштовхує пульс
У простір відкритий.

Не вправлюся пішки,
І не добіжу —
Червоним тільцем в ешелоні
Дістанусь до скроні
І їй розкажу,
Що справи — солоні...

І тіпнеться жилка на скроні німа,
Неначе вагон на пероні...
Далеко позаду здіймає зима
Сніги паперові.

Я там народився — і вже не вернусь
Вокзалами аеропорту...
Від станції Мінус до станції Плюс
Ідуть поїзди крізь аорту.

Я не поет —
Я просто дід
У постолах апостола
Несу сім доль своїх —
Сім бід
До станції Апостолово.

На проекційній площині
У провінційнім Фастові
Я граю ролі несмішні:
То Гамлета, то Фауста...

Як той пішак непрохідний
На шахівниці принципів,
Я — дисидент невиїзний
Із власної провінції.

Дарма, що лівий черевик
Давно вже просить каші
На поїзд Пришиб — Чортомлик
Не треба візи ваші.

Я словом сплачую борги,
Але в душі — по вінця:
Сага Дніпрової снаги,
І Хортиці провінція.

Моєму тренерові Леоніду Жаботинському

І знову вічний бій.
О славний Дон Кіхоте,
Жить в пам'яті людській
Тепер — твоя робота.

З тобою у бою —
Твій вірний Санчо Панса...
Чи в рідному краю
На пам'ять маю шанс я?

І я олімпи брав
З вінцем на п'єдесталі
І дух свій гартував,
Щоб став міцніший сталі.

І я був чемпіон
Краси залізних грацій,
І потурав закон
Всесвітніх гравітацій.

І тим, що досягав
Через фізичні вправи —
Я дух свій готував
До вічності і слави.

Хто дорікне мені
Зухвалі зазіхання?
Я бачу і вві сні
Феєрію змагання.

Там кличе гук фанфар
Болільників у гості. Т
ам переможний чар
На ринзі і помості...

Та час земний сплива,
І міць, що мали м'язи,
Вкладаю я в слова,
У образи і фрази.

Стило в руці моїй
Замре в присмертнім трансі,
Як спис в руці твоїй,
Не упустивши шансу.

Свою долю колись різбив ти
Долотом по дубовій корі,
Десь твій човен лежить розбитий,
Мов ковчег на святій горі.

Божий Дух був ковчегом Ноя,
А свята гора — Арарат..
Я спитав би у Ноя: «Хто я?
Смертний раб із часів застоя?
Чи богів олімпійських брат?»

Чому долі моєї човен,
З дуба різьбленого ребра,
Підняло колись море Чорне
До крутих берегів Дніпра?

Чом діставшись аж за Пороги,
Ліг він Хортиці на поріг,
Де, святкуючи перемоги,
Боги лили вино у ріг?

Та й ловили, немов зненацька,
Прудконогих дніпровських дів.
Й народилася Січ козацька
Від безсмертних отих богів.

Міць Геракла і дух Ахілла
Увібрав запорізький дуб.
І ота непоборна сила
Піднімала козацький дух.

Козаки, мов Котигорошки,
Виростали із жолудів,
Малюки відкидали ложки —
Брали крицю із рук дідів.

Міць Геракла узяв Піддубний,
Меч Ахілла —Іван Сірко...
Здрастуй, роде мій волелюбний!
З цього роду і ти, Юрко...

То ж помірямось на силі
Та повернем старі борги...
Налітай, воріженькі милі,
Щоб потішилися боги!

Час — це грим. Полотна, рими
I мелодія оця —
Все це атрибути гриму
Невідомого митця.

Його успіх непостійний.
День весінньої води
Змиє лик хрестоматійний
Разом з гримом назавжди.

Тільки генію, нечасто,
Відкривається на мить
Невловимий профіль часу,
Аби дійсність відтворить.

Ах як просто і настільки
Геній справу цю зробив:
Непомітно часу стрілки
На епоху перевів.

Винахідник геніальний
Людям дав життя нове.
Його профіль епохальний
Сто віків переживе...

З першим подихом легенів
В немовляті бачить світ:
Чи Месія це, чи геній,
Чи великий дурисвіт.

Бо приходять дурисвіти
Різних напрямків, ідей,
Щоб на час заволодіти
Меркантильністю людей.

Стільки в нас проблем глобальних
В наших генах, зокрема...
Як в нас мало геніальних
Архітекторів ума.

Стільки нам чекати, стільки?
Дорогий марнуєм час.
Хто ж переведе ті стрілки
У свідомості у нас?

Вітчизна нам дається, як ім'я,
Тому вона у кожного своя.
Держава нам, як прізвище дається.
Не кожному в ній затишно
Живеться.
Закінчення у прізвищ, мов кордони,
Де різні нації і звичаї, й закони...
Ми будемо дружити іменами,
Щоб не було кордонів
Поміж нами.

Мені в житті не повезло:
В моїй душі — добро і зло,
А поміж них Хистка межа —
Вузька, мов лезо у ножа.

Вона, як по воді ножем,
По звивах вен
Повзе вужем
І ділить серце, мов кубло,
На шлунки два:
Добро і зло.

Шлях до зірок лежить крізь терни
Ілюзій власних і химер.
Чому цей шлях обрали древні?
Тому, що був сліпий Гомер?
Пройшли віки, епохи, ери —
Та путь, яким пройшов пророк,
Відтворюють нові гомери
За кроком крок.
Оракули сліпої долі:
Співці, поети, кобзарі —
Тернистим шляхом йдуть до волі,
Держав своїх поводирі.
А шлях, який обрали зрячі:
Асфальт, бруківку і бетон —
Відтворюють раби ледачі,
Що будували Вавілон.

В народній пісні — наша горда суть.
Із неї наші корені ростуть.
Із неї б'ють джерела ключові,
Із котрих п'ють і мертві, і живі.

Та лиш від старших
Пісню рідну чуть,
А юні — РЕПом голови товчуть.

О юносте — життя солодкий гріх —
Не переймайся мудрістю старих,
Очима спраглими
Строкатий світ вбирай,
Та в зрілості — у себе споглядай.

В культурі РЕПовій
Не знайдеш глибини,
У душах репаних
Воюють бур'яни.

І в ріднім небі поростуть кущі
Без пісні — української душі.

Як копав козак криницю —
Любу земленьку копав,
Наче стіни під дзвіницю
Під козацьку мурував.

Не просту знайшов він воду —
Били тут живі ключі.
Тут святились до походу
Грізні шаблі та мечі.

А опівночі — нелюбий,
Як на раду йшов сюди.
І відчай козацьким чубом
Нахилявся до води...

Де тепер оті криниці?
Нам вода тече із труб.
Нам, нащадкам, тільки сниться
Дзвін криниць та сивий зруб.

Перед дзвоном благовію.
Не скорблю про ті часи.
Чую іноді: мілію
Без криничної роси.

Хоч на хвильку б прикипіти
До святого джерела,
Щоб у дітях розбудити
Пам'ять серця і чола.

Проста цеглина — дивна річ! —
Сама у полум'ї горіла,
А потім з цегли склали піч,
Щоб годувала всіх і гріла.

Вона будиночок звела
I підняла державні стіни,
I від набігів берегла
Малу сім'ю
I всю країну.

Вона — і захист, і тепло.
Вона — сім'я, вона — держава...
Таке у цегли ремесло,
Її обов'язок і право...

Нехай в крові твоїй горить
Любов і гнів, вогонь і глина,
Щоб захистить в сувору мить
Свою сім'ю і Батьківщину!

1
Чи спала, чи вагалась довго,
Та ось прокинулась вона —
Через Дніпро, через пороги
Прийшла на Хортицю весна.

Вже кожне дерево на схилі
Стоїть в зеленому вінку.
Біжать стежиночки стожилі,
Немов прожилки на листку.

I Хортиця — то лист дубовий,
Що від Десни та від Сули
Сюди з правічної діброви
Дніпрові хвилі принесли...

В Порогах розбивались хвилі,
А той дубовий відчайдух
Пустив тут корені стосилі
I укорінив волі дух.

Роздвоїв навпіл плин дніпровий,
Розрісся і закам'янів...
I шум зеленої діброви
З високих лине берегів.

2
За співочим журавлиним клином
Йшов Дніпро до моря, мов козак,
Став перед тобою на коліно
I в німому захваті закляк.

Тут часи зійшлися неминучі
Ніжної й жорстокої доби.
І сповиті скелі ці і кручі
Духом непокори й боротьби.

Тут не раз в смертельний час облоги
Зустрічали ворога грудьми
Непідступні ревуни пороги
І свинцеві хвилі-буруни,

Ще й кусюча отаманська куля —
Ляхові цибатому під хвіст,
Гостра шабля, та козацька дуля —
Туркові щербатому під ніс...

А тепер вимірює нащадок
На вагу туристських п'ятаків
Невмирущу славу козаків,
Що йому дісталася у спадок.

Таврида. Таврія. Тавро...
Тавро. Таврида. Таври...
Таврований тече Дніпро —
I рідний степ і хмари...

Не чути бойових литавр
I вимерли буй-тури.
Перекував лукавий тавр
Литаври на тортури.

I ось дорогою ганьби,
Віддавши все задарма,
Несуть тавровані раби
Тисячолітні ярма.

Ходить степом вітер-ненаситець.
Сонця дотліває каганець.
Крізь імли тонкий прозорий ситець
Пролітає зоряний свинець.

За крутими горами терпіння,
3-під кори земної, з темноти
Вибухає зоряне горіння,
Неземні народжує світи.

Спраглі очі, наче повні чари,
П'ють далекі сполохи зірниць —
Печеніги, половці, хозари —
Всі, хто ліг до неба горілиць...

Салютують зоряні гармати.
I під канонади світові
Оживають скіфи і сармати
У моїй землі в моїй крові.

I отак щоліта і щоночі:
Скачуть коні, пружать стремена,
Дивляться у світ крізь мої очі
Пращурів далеких племена,

Оживають наче мої гени —
Ті, що спали десять тисяч літ.
I летять з віків вони крізь мене,
Наче стріли, пущені в політ...

Переходять пращури у небо
Із земного плину
в вічний плин,
Тільки б чути рідний гомін степу
Між туманних зоряних глибин.

В груди степу, наче у залізо,
Б'ють копитьми сонця табуни.
Тільки море пари грає знизу,
Тільки тупіт чути з далини.

Батьківщина волі і відваги.
Десь за часом голоси ячать
Та курганів древніх саркофаги
Полинами вічними димлять...

Із Миколай-Поля у Солоне,
Як чабан, в небесній вишині
Дикий степ овечі хмари гоне,
Бо уже охляв на дичині.

Стрінуться Волохи і Тритузне
Й чумаки із сіллю на возах...
Там ночами небо в зорях грузне
І лягає на чумацький шлях,

Мов отерплу випроставши спину,
Степ угору зводиться, росте,
Чи то крізь відкриту пуповину
З вічності народжується степ?

Як ріка в ріку — перетікає
Час і простір, міниться, гуде...
Степ і небо — без кінця і краю...
I немає сталості ніде.

Віра. Надія. Любов. Квіти. Коріння. I Зерна.

Серце щасливе від бігу —
Так новорічно в цю мить
Музика першого снігу
Хорами ночі звучить.

Грають небесні клавіри,
Сон догора на свічах.
Квіти дитинної Віри
Полум'яніють в очах.

Пройдений шлях даленіє.
Нові встають береги.
Зерна скупої Надії
В душу зронили сніги.

В судинах вихори крові,
Збуджені шалом снігів.
В серці — коріння Любові —
П'є воно з двох берегів,

В клятві стає на коліно
Серце любові й снаги...
Матінка і Батьківщина —
Рідні мої береги!

Котиться хвиля озерна,
Горне на крилах снігів
Квіти, Коріння і Зерна
До дорогих берегів.

Відпливають віки, відлітають літа.
Тільки пам'ять стодавню тримають могили,
Там, де Ольга княгиня — майбутня свята —
Мирне військо древлянське
із помсти втопила.

Тіні мертвих встають із Козиних болот*.
Крізь бруківку,
немов крізь барвінок хрещатий,
Піднімає рамена древлянський народ,
Обступивши Хрещатик.

Там, де юні живі розхитали Майдан,
І у такт галасливій розбещеній плоті
Чи то Ельзи, чи Ольги гримить Океан
На Козинім болоті.

І за тисячу років настояна мста
Заповзає болотом в незрілі їх душі.
Що ж ховаєшся, Ольго?
Якщо ти свята —
Проведи їм місточок спасенної суші.


* Козині болота — місце знаходження сучасного Хрещатика.

На кручі зелен-дуб шумів,
Пив сонячність прозору.
Напився сонця і злетів
Хмаринкою угору.

Як пан, поївши, ліс зітхає.
Легкий, мов подих, дуб літає,
Осіннім золотом тремтить,
Промінням слави мерехтить.

I ось тоді, до сонця-дуба
Кульгає заздрість товстогуба,
I підповзає тлуста лінь,
I розкладає клунки тінь,
I крук сіда, мов чорне зло
На світле дубове чоло...

Отак і в нас — чуже добро
Штовхає чортом під ребро,
I кряче невсипуща злість,
I товстогуба заздрість їсть,
I підлість — прілістю несе,
I вуж підозри глузд сосе...

Та сонцем віри серед згуб
Горить на кручі красень-дуб.

В краю козацькім народився —
Я жолудем ожолудився.

Піднявся. Виріс. Задубів.
Ловлю у полі сто вітрів.

Стосилі бурі і громи
«Беру» грудьми.

Я тут — козак Мамай. Я — дуб.
А Київ? Він мені не люб.

Не та земля там і вода,
А люду, люду — мов Орда.

Як сім віків тяжких розрух,
Витає там поганський дух.

Там головує хан Тахтай
На шабаші «тягни — хватай»,

А Лиса відьомська гора —
То чорта лисого сестра,

Вона майданів душогуб,
Що ловить молодь в сильця згуб.

Не хочу слугувать чортам.
Вже краще тут я дуба дам.

(для нащадків)
Мов лавром повиті
Дуби, як тузи.
Гойдають на вітті
Віків терези.

I жолуді в чаші
Столітні кладуть,
Щоб в вічному часі
I мить не забуть.

Дуби-ясногори
Гойдають часи,
Дуби-чорномори —
Степи і ліси.

Гойдають в колисці
Безцінні скарби
Дуби-літописці,
Звитяжці-дуби.

...Не дуб то у полі —
Козак-одчайдух,
Незламної волі
Нескорений дух.

То Байда... То Бульба
Шукає синів.
I двійко над дубом
Шугає орлів,

Над батьковим чубом
З небес клекотять.
І хмари над дубом
Низенько летять.

...Ми з часу прийшли
І перейдемо в час.
Хай сиві орли
Вам розкажуть про нас.

Як символ любові
Нової доби,
Нам будуть дубові
Вінки і гроби.

Легкі очеретяні хмари
Під стріху криють небеса.
I розкладає диво — чари
Вельможна осені краса.

Під небом архаїчних стріх
(Усяк при золотій кольчузі)
Зібрались дуб, каштан, горіх —
Три лицарі і вірні друзі.

На історичнім роздоріжжі
Обрали напрям трьох доріг:
Подався дуб на Запоріжжя,
Каштан — у Київ,
В Львів — горіх.

Міцний горішок — князь Данило,
Колючий, мов каштан, Хорив.
I жолудями уродило
На Запоріжжі козаків.

Переплелися три дороги
Й злилися у один тризуб
Всі наші радощі й тривоги,
Як ці горіх, каштан і дуб.