Моя сучасна Аріадно,
Що винайшла спасенну нить,
Тепер ти тчеш з тих ниток рядна,
Не задля слави — щоб прожить.

У мінотаврів інша ера.
I ти законів їх не руш.
Переселились людожери
У лабіринти людських душ.

Обличчя в них, як вхід парадний,
А за парадним — задній двір.
Там проживає, Аріадно,
Отой страшний людинозвір.

Він аністільки не змінився,
До речі, як сама душа.
Він лише глибше зачаївся —
Так, щоб поближче до коша.

У нього свій літак, і вілла,
I «недоторканий» мандат.
I є Тризуб — державні вила,
Бо він — «народний депутат»,
Є виборці — закланні жертви.
Він хижо дивиться в їх бік.
Він міг би їх за мить пожерти —
Старих довірливих калік.

Але він жде —
не від любові...
I я, мов ранений Тезей,
До нього йду по нитці крові
В його приватний Колізей.

У того звіра — сила владна,
У мене — правдонька свята
Та твоя віра, Аріадно,
Що світ врятує доброта.