Мені сьогодні
Хоч мур, хоч грати,
Незнана легкість
Взяла в полон.
І я долаю,
Що не здолати
Отак з усмішкою,
Напролом.

Здається, крила
Вросли в свідомість.
Маленьке серце –
Аеростат.
І бачу,
Корчиться у судомах
Нав'язник правил і форм –
Диктат.

Кому цю вдячність
За так віддати?
Кого вписати
В посвяту слів?
Звичайно,
Музу мою крилату,
Що має кращий із голосів.

Оце вже день, в пророцтвах і у снах
Дарований мені не раз, не двічі.
Здається, сонце зазирає в вічі
І визріває у душі весна.

Дивлюсь отак за горизонт декад,
За обрій сліз, надії попелища –
Там вогневиця сходить, та все вище –
Понад Олімп духовних барикад.

Промінням вмиті тисячі облич,
Усміхнених, не займаних байдужістю,
І кожному не позичати мужності
Величну долю не впустити з пліч.

Святі імення - не для нагород,
Собі – зерно, худобині – полова.
В колисці немовля лепече МОВОЮ,
І знають діти, що вони – НАРОД,

Таке єдинство. Слово, наче клей.
Будують вежу не для Вавилону –
Своєї віри і свого закону,
В своїй країні для своїх людей.

Вінком терновим пам'ять на чолі,
Горять багаття в присмерках історії.
А віра – вічна. Час її повторює.
Хто в землю вріс, той виросте з землі.

Із незримих глибин
ти пронизуєш відстань і простір.
Мовчазна (не німа)
за життя пахнеш солодко й тлінно.
Скам'янілі долоні
прикрасивши дивним волоссям,
знов приглушуєш крок
споконвічним земним голосінням.

Коли в мене зима -
ти живеш в протилежній півкулі.
Чийсь порепаний шлях
заліковуєш стигло-зеленим.
А як раптом туман
мої вікна до світу затулить -
живосмугами тіл
проростатимеш вгору крізь мене.


2011 р.

Я Тобі ні жона, ні сужена...
Може грішниця не осуджена
із уяви чужої вкрадена,
що людським заповітам зрадила.

Ти ж мені на роду написаний.
В серце ввігнаний.
В розум втиснутий.
І любові не знала зроду я
поміж болем і насолодою.

Чи пороблено?
Чи наврочено?
Мов грозою в полях заскочена
не ховаюсь -
вмиваюсь зливами,
і розгублено,
і щасливо!

Безглузді спроби власних неписань
Не допоможуть. У червонім місті
Нас штампували із одного тіста
Без зайвих родзинкових копирсань.

Та різний бог вдихає різну суть.
І різносортно виборсавшись в люди,
Я відцурався штучного облуду
У коренях угледівши красу.

Чи-то відзнака – вміти не змовчать,
Коли довкола й на думках печать?
В свободі слова щасливіші міми.

Завжди знайдуться дивні (не дурні),
Що вже по вуха втоплені в лайні,
Але волають поглядом на німо.

Січень, 2011

Десь у місті блудливих вуличок,
де тебе цілували пристрасно
зав'язала на пам'ять вузлики
із розірваних сподівань.
І життя зажувалось гумкою…
Марить пам'ять твоя розхристана.
Не розпорюй лише зітханнями
рівні стрічки із римувань.

Ти дозволь собі бути п'яною десь в вітринах кав'ярень затишних,
І, сигар солоджЕним запахом, рани в мріях залоскочи.
Чуєш, джаз зазвучав? – Без сорому затанцюй у подвір'ї Ратуші
І розплутай застиглі вузлики. Відчуваєш - вже не гірчить?

Доторкнися ногами босими до бруківки, дощем умитої,
затиснися душею голою в мур, що в вічності скам'янів.
Враз надихайся до неспокою! Вже зникають кордони й митниці
між роздертими сподіваннями й щастям, сплетеним з довгих днів.

І життя - м'ятний чай з мелісою. Ти в коханні своїм розхристана.
А свідоме із підсвідомістю в'ється ниткою з римувань…
Десь у місті блудливих вуличок, де тебе цілували пристрасно
Розгулялись вітри, що зроджені ностальгічністю сподівань.


Зображення: Юрій Коваль "Краса, яка насторожує"

Кохались серед трав, мурах і мух,
спекотним червнем пополудні вперше.
На їх тілах - гербарій стеблосмуг,
тіла комашок... Все - непереверш'но.

Кохались в ліжку з запахом батьків,
під наглядом ікон і фотознімків,
під грюкіт в двері... Весело таки
через сходИнки утікати стрімко.

Кохались десь поближче до небес
поміж антен і карлсонівських хаток.
Агов, пліткарки! Думали протест?
Насправді ж - більше нІкуди тікати.

Кохались, вчились, порізно й разом,
між сесій, віршів, музики й стипендій.
У мріях мали хатку і газон...
І одружились. Я - за хеппіенди.

27.02.2010

Всі ми родом з дитинства.
Таємно приховані в нім
крихти-зародки вад,
перший крок навпростець
чи ліворуч,
і слова несміливі,
що з часом зросли в панівні.
…Всі ми родом з дитинства.
Згадаймо!
Ці спогади поруч.

1

…Він ніколи не вмів будувати фортеці з піску.
Та бажав перемог й визнання.
Він німів від безсилля.
Затискав у кулак між піщинок образу гірку –
і котрийсь із умільців ковтав перемогу із сіллю.

2

Він повірив,
що міць –
то одна
із найбільших
чеснот.

3

Залишились в дитинстві нещадно зруйновані замки.
Свою силу плекав,
і по головах ліз до висот
так незграбно і грубо.
Пішак
продирався
у дамки.

4

А якби він навчився творити піщані дива?
Будував би міста?
(І в сім'ю приносив копійчину?)

N

Шлях простих перемог він обрав.
Не зважав на слова.
Тис щосили кулак.
А між пальців
сочилась
(В)країна.

15.02.2010
_____________________________________________

Примітка: Автор не наполягає на вірі у ВИПАДКОВУ схожість героя з реальними людьми.

Я сліди залишаю в житті -
на снігу,
на папері...
А в тім,
ще й -
у душах,
думках
і серцях...
СПОМИН, - ось філософія ця!

Я сліди зберігаю в собі:
слово,
очі чиїсь голубі,
погляд,
ґудзик
і вічність чекань...
Філософія ДАВНІХ КОХАНЬ!

Чорна кава за білого дня,
мій Чубай,
мандри десь навмання,
книги,
фото
і Львівський нічліг...
Філософія ЗВИЧОК моїх!

Дивні зустрічі дивних людей,
диво-музика скрипок і флейт,
ліхтарі,
балакучий водій...
Філософія ДИВНИХ ПОДІЙ.

Голоси, що тривожать вночі,
тихий шепіт:
"Пиши!
Не мовчи!",-
і на клаптиках нові слова...
Філософія ВІРШІВ жива!

Вірю!
Знаю!
Дивую!
Живу!..
Філософію творю нову.
Кожна думка -
як символ,
як знак...
Кілька речень ab hoc et ab hac.

26.12.2010

__________________________________________

Примітка: Ab hoc et ab hac (аб хок ет аб хак) - (лат.) Про те, про се; про все по-трошки.

Я повернусь знов.
Заберу Твій біль.
Залишу собі.

В затінку вікна
сонце поселю.
Грітиме Твій дім.

Розмалюю квіт
розмаїттям барв
У саду Твоїм.

І покину цей
чорно-білий світ
невичерпних бід.

Я повернусь знов
шепотом дерев,
пахощами трав.

Голосом весни
озовусь в Тобі,
виллюсь у пісні.

Подарую сміх
цвіркунів нічних.
Обійму вві сні.

І покину вмить
світ глухих жалів
і мізерних справ.

Я повернусь знов
зорепадом мрій,
маревом дощів.

Листопадом днів
у календарі,
спогадом майну.

В серці поселю
не байдужість злу,
а Любов земну.

І покину світ
безнадійних рим
втрачених віршів.

Я повернусь знов…
Тільки Ти повір
щирості розрад.

Я повернусь знов,
тільки Ти відчуй
силу каяття.

Я повернусь знов,
тільки Ти поклич
іменем Життя.


Я повернусь, щоб
залишити слід.
Й повернусь назад.

16.08.2009

...Стіна дощу...

Крізь місто парасоль

ти йдеш.

А я махну Тобі рукою

через вікно.

Думками я з Тобою

іду.

А дощ співає

до-Мі-Соль

у листі.

Вітер збурює думки

забуті.

У калюжах краплі-сльози

пролиті кимсь

ще в теплі літні грози,

десь там -

за склом.

На відстані руки...

...Стіна дощу...

30.10.2008

Від барв осінніх нема і сліду.
В снігу димар.
Із білих хат туманно... блідо...
димок до хмар.

Тепло і казка в клубочках ватних,
і тріскіт дров.
Один переклад - чекаєм свята -
на сотні мов.

Грудень, 2009

Присвячую усьому, що люблю: пісням Івасюка, місту Лева, рідним Карпатам і нерозгаданим таємницям Гуцульщини.




Він – отам, де щемить, і де серденько тьохкає пташкою,
І від рідної пісні так мало бракує до сліз,
Там в легендах живуть рута-м'ята й смерЕковий ліс.
ЧИ Ти чув про цей край? Він батькІвською зветься колискою!

Знаєш, з давніх-давен вишивАнка – літопис історії.
Найдорожчий з скарбів – то свобода і віра в добро.
А як раптом біда – ґонорово піднімуть чоло
Молоді над Дністром і під сонцем Карпат, сивочолїі.

Озирнись! В тім краю надихнуть Тебе гори туманами.
Я черпаю слова із закутих у камінь криниць.
Гомінке джерело знає безліч казок й таємниць,
А дзвінкий водограй зачаровує срібними гамами.

ЛИше в наших містах наречуть Тебе "пане добродію"
ЧИ -то "світлою панною", як повелося здавна.
Нам із сотень осель – наймилішою буде одна,
А з кохань лише те, де на двійко єдина мелодія.

14.08.2009

Замість епіграфу:

Місто-мандрівка,

Місто-любов,

Словом надії до мене промов...

...Сльози прощення – цей стоплений сніг

серця –

лишаю в калюжах Твоїх...

06.11.2008

...............................................

Ти – в місто Мрій!

А я – туди, де сіро...

Я щастя Твоє заздрісно,

без міри,

вимірюю бажанням потаємним.
Тим сповнюю у собі пустку ємну.

Тобі туди –

де навіть дощ ОКРАСА!

Куди тікають музи із Парнасу.

Де красно вдячні

і сердечно раді

зустрічним випадковим,

всій громаді.

Веде бруківка.

Не шукай асфальту.

Таємними стежками Кайзервальду

іди за сонцем!...

Заздрю!
Чуєш???
Чуєш!!!

Ти містом Мрій мандруєш...

Й не цінуєш.

13.06.2009