Оце вже день, в пророцтвах і у снах
Дарований мені не раз, не двічі.
Здається, сонце зазирає в вічі
І визріває у душі весна.

Дивлюсь отак за горизонт декад,
За обрій сліз, надії попелища –
Там вогневиця сходить, та все вище –
Понад Олімп духовних барикад.

Промінням вмиті тисячі облич,
Усміхнених, не займаних байдужістю,
І кожному не позичати мужності
Величну долю не впустити з пліч.

Святі імення - не для нагород,
Собі – зерно, худобині – полова.
В колисці немовля лепече МОВОЮ,
І знають діти, що вони – НАРОД,

Таке єдинство. Слово, наче клей.
Будують вежу не для Вавилону –
Своєї віри і свого закону,
В своїй країні для своїх людей.

Вінком терновим пам'ять на чолі,
Горять багаття в присмерках історії.
А віра – вічна. Час її повторює.
Хто в землю вріс, той виросте з землі.

Вірш написаний до стилістичної літ. дуелі на тему "Словом крізь час"