Зупинились човни чужинецьці
прип'ялися до берега. Стали
з них зізлазити люди неспинно
сараною усе обліпивши. Це вже
все отут наше — ревіли.
Сонце
вкуталось в хмари хутенько, -
бо не гоже світилу такеє
споглядати. Хоча споконвіку
як зродилося плем'я несите,
уже й хмар не буває достоту,
щоб прикрити людськую гидоту.

Боже, де ж ти? Як в цьому звіринці
важко втрапить на стежку до тебе!
що веде через горе по вінця,
що веде через...

Люди! О, люди…
Чаша зради, підлоти й блюзнірства
не лишалась ніколи порожня...
Подивіться, та лиш озирніться!
що довкола?!
Чи це ваша мрія?
Це сюди у дитячих задумках
вас вела нерозхлюпана радість?
Це воно, що чаїлось в іскринках
оченят, що зоріли на матір?
2009

Бачиш, ізнов зима
Снігом сипле у очі
Наче весни нема
Наче вона не хоче
Сонцем залити світ
Радістю вмити зело

Бачиш, ізнов зима
Право своє диктує
Віхола даль замела
а завірюха танцює
і гиготить, регоче
шкіриться понад усе…
«Хто там весну пророчить?
Білим покрито все!!!»

Тихо із-попід криги
Із-попід білого снігу
Шепче струмок несміло
«Я вже біжу!» - дзюркоче
Вістку оцю вже чують
Сонні іще дерева
Зігнуті у трипогибель
Трави. Й кущі замерзлі.

Білим усе покрито
Все ще зима лютує
Прагне надію вмертвити
Думку окрижить
Й мрію
вкутати в кокон зневіри.
«Хто там весну пророчить?
Біле навкруг все! Біле!»

Тихо дзвенить струмочок
Капає вслід бурулька
Хто ж це весну пророчить?
Хто це біжить назустріч?
2013-03-19

Іду на прощу ...
    в Ботанічний сад.

Дерева за парканом у безпеці?!

Та ж Видубицькі дзвони б'ють в набат!
І полотніє Мавки серце.

2009

Тиняються, никають Всесвітом
вібрації зниклих етносів...

Н Е М А     К О М У-у-у-у
        промовити
                    їхнє
                        С Л О В О
Нема кому і п о ч у т и...

В C E
    C В І Т Е!..

2009

За межею межі
Не полиш. Озовися!
На крутім віражі
Біль і Радість - в лице.
Розмережано край...
Тіні висі й не-висі
Протікають крізь нас -
Спалах в безмір несе.
2010-01-27

Архімеда власна сила
та у ванну опустила.
Ванна повная була
То ж водичка й потекла.
Полилася через край
Архімеде, не моргай!
Про виштовхувальну силу —
Свій закон — повідомляй.
Цар велів корону зважить,
тож до діла приступай, —
Бо затопиш цілий край!
1999

Цей світ немеркнучий, одвічний,
Ця неминучість забуття.
Життя – це знак питання вічності –
життя, ну, що таке життя?

Чи нескінченний ряд суєтностей,
що заповняють пустки дня?
Чи роздуми про суть матерії,
про неповторності буття?

Чи насолода це, чи зречення,
терпіння, біль, вогонь сердець?
Настирне підвивання думки
віщує, що всьому кінець.

Як охопити Мить і Всесвіт,
з'єднати холод і тепло?
Чи є на світі, може, десь там,
Начало, звідки все пішло -

де все з’ясовано і просто,
де меж немає пізнання,
а відповідь звучить так легко:
“Життя – це форма небуття”.

І не шукай-бо в формі змісту,
цей вимір знати не дано.
Шукає людство зерна Істини.
А де посіяне воно?
1983

Заметілі! Заметілі!
Пелюстки кружляють білі!
Хороводи черешневі.
Хороводи яблуневі.
Торжество Весна справляє —
Білоквітом посипає...
2001

Починається дощ.
На віконному склі
Краплі раду ведуть
І великі, й малі.

Траєкторії рись
Перекреслить пейзаж...
Три стихії зійшлись —
Поєднатись їм – як?
2000

Завіолончелив захід.
Арфою озвався гай.
Котрабасно-контрабасно
дзвін церковний загукав.

Засвітились тополино
Зелен-свічі край доріг.
Вітер дмухати втомився
Тишком-нишком спати ліг.
1999-2003

Мені приснився – П Р О С Т І Р
там Ч А С У – не було
в нім радістю насичене
й зігріте все жило
тут створювати можна
з нічого – просто так, –
долонею до серця
любов’ю у очах.
10-06-2003

А ви давно ходили калюжами,

ступаючи в них босими ногами?

Летіли бризки увсебіч тоді…

Чому й навіщо

ви

заборонили це собі?

2005

Я схотіла зліпить віршик...
Загострила олівці,
Пошукала папірці й
Заходилася писать.
Ну, а з чого ж починать?
Як гострила олівці?
Як шукала папірці?
Як довкола роззиралась і
Як тему видивлялась?

Так не пишуться вірші!..
Треба мати стан душі.
Той чи інший, аби свій,
Отоді його мерщій
Можна б пакувать в слова
Щоби рима в них була
Щоб сміялось чи зітхалось
Аби мовчки не миналось...

Отака морока –
        вірші планувать, –

        щоб не сумувать.

2002

У верболозах між... вікАми —
Неначе людства ще нема —
Природа ніжиться сама…

Джмелі хмеліють над квітками…
Вода вмовляє береги
у мандри вирушить світами.
Весняне птаство звідусіль
горлає гімни в такт з громами.

Неначе людства вже й нема —
Природа тішиться сама…
2008

Ви бачили, дерева звесняніли?!
Ще сплять бруньки й потріскує мороз.
Та невловимії серпанки оповили
гілля і стовбур... Щось там відбулось.

Струнка тополя тягнеться угору.
Верба розлога колиха туман.
Дніпро прорвав (у січні!) крижану облогу, –
Ген на мілини кригу одіпхав.

Й біжить до моря. Котить весел-хвильки.
І сам собі не вірить, що не спить...
Ви лиш погляньте, ви погляньте тільки:
Качки стріпнули крильцями – і ввись.
16-01-2003

І раптом – мир!!!
На всісенькій Землі!
Оглухла зброя од такої тиші...

Повсюди мир.
Ніде нема війни!
І все живе так легко-легко дише.
червень 2002

Вітер дерево хитає,
І гніздечка колихає.
А в гніздечках – пташенятка,
Що чекають мами й татка.

Добре жити в такій хаті
І за няньку вітра мати.
Тільки дощик дошкуляє,
Що із хмарки накрапає.

От маленькі пташенята
Повсідались на край хати
Й нумо з вітром розмовляти
Їм кортить чимдуж літати!

Треба швидше вбратись в пір’я,
Полетіти над подвір’я,
Аж до неба підніматись,
З сонцем вранішнім змагатись.

Вражих жучків познаходить,
Щоб не сміли саду шкодить,
Щоб заквітли вишні й сливи,-
Всі дерева весняні!
Щоб раділося й мені.

1999

А ви були на Змієвих Валах?
Де шурхіт трав звучить уже віками, і –
раптом –

замовкає все... І

озивається минуле дивним гулом,
що аж земля двигтить. Вчувається
мечів і шабель скрегіт й гупання копит. І –
раптом –

замовкає все... Натомість –

Пісня –

понад всим цим лине... Така прозора,

чиста і всесильна. Володаркою здатна бути
над простором і,

навіть,

               часу щит здолати і
зазвучати

сьогодні

   в серці...
А ви були

на Змієвих Валах?

(вони древніші од Китайських мурів?)

Сиджу собі у затінку століть…
Повільно днини ремигаю.
Сніг, як колись, біліє і летить,—
лежить чи тане,— тишу сповиває.

За плетивом думок
вирує забуття —
реальна мить і давня-давня мрія…
Тваринність, що в мені,
то скиглить, то гарчить.
Людинність — Космос осягає.
2007

Дружба – це мистецтво.
Як всяке мистецтво,
вона таїть в собі невимовність.

Щасливі душі, що здатні
розгорнути її (цю невимовність)
у реальність свого існування в часі.
2002

Хвилина, друга, третя проминає...
Так непоміченим життя
Поволеньки крізь пальці витікає...
Якби ж знаття!

Якби ж знаття, що це – уже живеться!
Якби ж знаття, що це ¬– без вороття!
Що лише спомин, може, озоветься.
Що це – назавжди!..
Менше каяття і злого умислу було б...
03-06-2003

Зимовим зойком скрикнула весна,
Насипало снігів із неба.
Завмерла зелень на лугах, –
А брунькам – наче того й треба.

Повиставляли липкі носики,
Та й дражнять білий-білий сніг:
“А ти зеленим стати зможеш?
Чи скажеш – ні?”

Сніг просить сонця веселкового
Послати зелен-кольорів.
Воно заусміхалось росяно
Дзвінким концертом жайворів...

Настала ніч нагріто-зоряна,
Поснули бруньки на гілках,
Лиш сніг вовтузився безсонно
і на лугах, і у садках.

Бруньки закліпали під ранок,
потягуючись після сну,
та й оглянулись: “Снігу, де ти?”
“Я? – Перевтілився. В траву.”
весна 2000

Сріблинку-павутинку
Затявся й креслить дощ:
Упоперек – щосили;
Злегесенька – уздовж.

Пручається, хитається,
Розгойдує дива;
Вона – неначе вишита, –
А, начебто – жива.

1997

А той, хто відповзає,
То він того не знає,
Що назву свою має, –
Придуману людьми.

І навіть, хто літає,
Той теж того не знає,
Що назву свою має, –
Придуману людьми.

Лиш той, хто їх вивчає,
І назви “придумляє”,
То він напевне знає,
Що власну назву має, –
Придуману людьми.
1999

***
І кожен з нас – прекрасний інструмент –
Свою мелодію життя зіграти має.
Маестро час – великий диригент,
Щомиті паличку в готовності здіймає.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Ти не проспи й не пролінуйся,
Ти сотворися і відбудься,
Відчуй свободу. Вируш в путь.

Ця мить – сьогодні. Зараз. Тут.
Лишень замислися. Спинися.
Зніми з плечей тягар турбот
і ясністю прекрасною омийся.

Підніметься мелодія з глибин.
В душі луною озоветься.
Підхоплена оркестром – зазвучить.
Опам’ятайсь! На тебе
        жде Маестро!
2002

О!.. Як мені не вистачає того лісу!
де велетні спинилися спочить,
коріннями сягаючи до смислу,
верхів’ям колихаючи блакить!

З лісовиком погомоніти б тихо,
розвіяти його й свої жалі.
Йому
у зранених асфальтом парках –
мілко.
Мелодії вчуваються не ті.

Цей мудрий дід – таки багато знає.
Проте і він – віками – не збагне:
людина –
виходець із раю,
на пекло Землю обертає, —
й ніяк до себе шляху не знайде.
2000

У дозрілому житі
В’ється стежечка в’юнко.
Дзвонить вітер колоссям,
Дикий коник сюрчить.

На достиглому полі —
Ген волошки синіють,
Там купалося небо –
І лишило блакить.

На достиглому полі
Там таке розголосся!
Сміх русалчин piano
У жар-маках лунить.

У дозрілому житі
Причаїлася пісня,
Яку чули ще скіфи...
Досьогодні бринить!
8-06-2003

Я дощ люблю. Торкаються легенько
краплинки-мандрівниці до чола.
Шепочуть стиха, де котра була,
що бачила чи чула, як жила.
Як в піднебессі шарпають вітри.
Морозно. Зимно. Чубляться громи.
Як мати-хмара долу не пускає,
А зайчик сонячний так весело моргає,
І щось шепоче там про зелен-гай...
Це — гомін Всесвіту.
Пізнай.
2002