Як люди жили без зв’язку? Останнім часом я доволі часто задаюсь цим питанням. Я дитина того покоління в якому слово «розлука» неможливо відчути в повній мірі. Зараз якщо і захочеш сховатись навмисно – не вийде. Люди пов’язані тисячами ниточок, містків і обов’язків, їх важко порвати, а проблема постає скоріш в силі волі, силі духу.
Не зважаючи на це, тепер, як не дивно, я відчуваю себе абсолютно безпорадною в нинішньому світі химерних з’єднань і переплетень. Наче втратила ту саму ниточку до тебе, чи так, наче між нами велетенська прірва, а міст який був єдиною надією на зустріч зруйнований… І ось, я стою над прірвою і, вдивляючись в твій нечіткий силует, кричу чимдуж, що потрібно шукати якийсь інший вихід, можливо піти в обхід, але нам неодмінно треба триматись одне одного, не згубитись… Ти мовчиш, розвертаєшся, йдеш, а далі і зовсім зникаєш в глибині свого берега. А я стою і не рушаю, не знаю як чинити далі, не розумію, що ж для себе вирішив ти. Можливо, ти все ж пішов в обхід, і мені просто потрібно йти тобі на зустріч. Звісно навмання, тож на те, щоби знайти одне одного нам знадобиться час, але ж зустрівшись ми будемо щасливі, і цей час не виявиться марно згаяним. А якщо ні? Якщо ти пішов вглиб свого берега, щоби продовжувати жити так ніби мене і не було. Ти не схожий на людину, яку лякають складності, але з іншого боку життя можна і не ускладнювати, йти легшим шляхом і бути цілком задоволеним. Ти мені нічим не зобов’язаний і вільний у своєму виборі. Тому мені страшно іти тобі на зустріч… Якщо все ж піду, витрачу купу часу, а в кінці шляху виявлюсь тобі непотрібною, погодся, що це нерайдужна перспектива. І я страшенно не хочу виявитись тобі непотрібною, чужою, зайвою. Але як же довести, що я варта часу, усіх складнощів, що не підведу. Міст знищено і можливості зведено до нуля. Така непотрібна нікому, незрозуміла ситуація. А може зразу в прірву? І не задумуватись про те як будувати життя далі? Не вийде… Зупиняє думка про те, що ти можеш зараз іти до мене, а я просто не можу з тобою так вчинити.
Я не можу примусити тебе сумувати, це було б несправедливо. Я не можу вчиняти з тобою погано, це неправильно. Що ж, тоді в обхід, а там по ситуації… 3.11.11

Взимку кожен знаходить свою приналежність до сонця, восени ми її витрачаємо, а взимку знаходимо. Це дає нам змогу краще пізнати життя, проникнути в його глибинну суть. Літо і весна нам потрібні в якості відсторонення, щоб цей процес міг протікати плавно. Щось на кшталт в’язання светру. Спочатку, взимку, нитки прядуться, восени светр зношується, а весна і літо є власне часом для самого в’язання.
Я «в’язала свій светр» щоби не змерзнути восени, а не задля твого спасіння. Ти просто не встиг зрозуміти, не зміг, чи що ще там кажуть в таких випадках? Я виношувала це дитя, молилась і віддавала порціями душу, лиш для того, щоби не збитися з вже усталеного трафарету, наміченого хворою свідомістю. Цей період часу вичерпався, і усвідомити, чому склалося саме так неможливо. Адже не все в цьому світі має причину, хоч люди доволі часто забуваючи це, гають час на марні пошуки. Ось і зараз чотири осінні пісні співіснують у моєму плейлисті безпричинно. Їм плювати, що зараз зима і все йде не так, як раніше. Їх тексти і музика не зазнали жодного втручання. Як і моє серце. Так? Воно справді не зазнало жодного втручання, чи то лише здається? Мікротріщини – не катастрофа, це лиш елемент часу. Час невблаганний, варіантів немає, звідси випливає, що не сталось абсолютно нічого, що можна було б вважати відходом від норми. Задача, розв’язання якої заперечити просто неможливо. Партія в якій всі ходи вирахувані, і в кінці якої лежить нічия, чи якщо пощастить, тоді, як в дитинстві, перемагає дружба. Нам, як бачиш, не пощастило. Можливо колись, набагато пізніше, здійснюючи якийсь черговий крок по дорозі довжиною в життя, на наше рішення вплинуть події нещодавнього сьогодення іменуємого осінню, але тоді вже ні ти, ні я не усвідомимо першоджерела своїх рішень. В такому разі, маю надію, що це піде лише нам на користь. Ти на користь мені, а я – тобі, допомога навзаєм. І без усіляких претензій, чи боргів по тому. Як одноразовий посуд. Він потрібен, інколи вкрай необхідний, але не на довгий відрізок часу. Він не є життєвою-необхідністю, але з ним немає проблем після використання. Можна було б ще сказати про доступну ціну, але, думаю ти погодишся, що в нашому випадку ми діставались один одному недешево, хоч твоя і моя плати дещо різнились між собою.
І все ж, одна людська риса жахливо ускладнює нам життя. Все, що не продовжується в реальному житті людина, будучи запеклим оптимістом, продовжує будувати опираючись на уяву, а це ще одна гонитва за ілюзіями.
Залишається лише вірити, що всі ці «мимовільні жертви» не є даремними, не є марними і пройшовши через усі випробування, яких було і ще буде немало, як ти, так і я знайдемо саме тих людей з якими нас не розділить ні сонце, ні місяць, ні одна пора року. Банальні вірування невдах? Нехай так, але вони ж наші, ці вірування, а це вже краще, ніж нічого. Все краще, ніж нічого. Якось так… (січень, 2011)