Сумні зимові дні, великі кучугури снігу, на які, здається, вже у всих розвинулась алергія, виткий вітер, який продимає тебе наскрізь, важке похмуре небо, короткий світловий день...
Сьогодні був саме такий день, все навкруги було кольору сірого міського снігу, а натовпи людей, зі своїми думками та проблемеми лише посилювали депрессію. Дивлячись навкруги очі имоволі шукали яскравість, хоча б приховану, хоча б не виразну, та все марно Звичайний типовий день промайнув зі швидкістю звуку, настав такий же звичайний вечір. Він був на диво затяжний, та все ж монотонний. Душа просила щастя.. В голові вперто висижувався тошнотний присмак втомленості, не фізичної – моральної. Намагання щось почитати було марним, швидко наступив сон. Такий же монотонний та звичайний як ті дні. Надії на щастя було мало...
Швидко промайнула ніч, аж раптом в очах почулась біль. Що це? Відкривши очі щось засліпило тебе, щось на дивовижу яскраве, сліпуче, але рідне та знайоме. Щось, ніби зігрівало тебе з середини. Секунда вагання, ривок з ліжка. Старе вікно ніби знову народилось.. «Невже воно, невже воно», тримтіло в душі, «так, воно, воно!! Сонце». На уста присіла легка усмішка. Сьогодні все було по новому, якось урочисто та незвичайно. Хотілось зробити щось не звичайне, але що? Те ж сіре буденне пальто, а на вулиці крім сонця нічого нового.. Хоча, ось він, яскравий шарф, який подарувала бабуся. Лише мить, і о, чудо, настрій ніжний та леткий, як перший пролісок сеед снігу. Швидко вибігши на вулицю, хотілось закрищати, від щастя, від тих емоцій які переповняли. Поглянула довкола, все на диво змінилось, ті натовпи людей, перетворились на янголів і в кожного на устах тремтіла усмішка. Здається кожен відчув те щастя що й ти.. Щастя, так мало для нього треба..
Весняний сонячний промінь, що ніби дарує нове життя...

Я пообіцяла собі не думати про таких як він... але зі мною щось коється.. очі постійно шукають його чаруючого погляду, в пам"яті назавжди залишилась його посмішка, а на губах терпкий смак його поцілунку... всі мої думки про нього, коли я бачу його високу постать та загорілий торс серце калатається все бистріше.... але я собі пообіцяла..так буде краще для мене, йому не потрібна я..та йому взагалі ніхто не потрібен, він з тих, хто колекціонує дівчат як трофеї..кожен вечір нова пасія..а далі, йому все одно..... що буде з тією дівчиною...
Коли я його побачила, я знала що він такий, знала що це просто своєрідна гра... Гра без правил..хоча.. є одне правило "не закохуйся", але я його порушила і тепер повинна поплатитися за все це...та я не жалію що так сталось..я знаю, що стану сильнішою, розумнішою..але це колись, а зараз почнеться найстрашніше...мені потрібно буде знову розтоптати свою душу, та забути про все це.. так, цинічно...але такий наш світ...я хочу щоб він був щасливим, я теж колись знайду своє щастя, але пам"ятатиму ту першу нашу зустріч, та поцілунок... який залишився на губах як терпке вино..
2009 рік