Вікно до світу сумних пісень
До роздягнутих дерев,
До листків золотих.
Ех…От би розчинитись як дим,
І вдихати на повні легені,
Це відчуття, цей настрій, мелодію оцю.
Відчиню вікно, візьму осінь за руку,
До серця свого приведу.
Хай поселиться в ньому,
Рясним листопадом, хай приносить,
Блискавки й дощі.
Хай у моїй душі,
Зі спогадів збудує колони,
Зодягне небо у сіре від краю до краю.
Хай я згораю, хай мене спопелить,
Це почуття.
Мені не треба весни,
Залиште мені навічно осінь.
І хто її від мене відгородив вікном?
Якийсь зловтішний жартівник.
Він мабуть ніколи не знав,
Як це- кохати,
Він ніколи мабуть не вмів відчувати,
Йому просто не знати,
Як це, коли туга на клаптинки серце дере.
Але я відчиню це вікно, а як ні - розіб’ю,
Розриваючи скло, як папір,
І нехай скалічу руку собі,
Мені б відчути на вустах сліди,
Що осінь залишає в пустоті…

Сумно похилились берези,
Зачаїлась таємнича трава –
Все застигло, як вічність,
На забутій могилі бійця.
Відгриміли буремні часи,
І від старості хрест почорнів,
Спочиває тут довгі роки –
Той, хто край боронив.
Коли груди стискатиме біль,
Вухом до могили лягай,
Співай солдатські пісні –
Не мовчи: співай, співай!
Набиратимеш в долоні землі,
Сльозам – волю давай,
Друже, ця пісня тобі,
Десь у небі: співай, співай!
Огортатиме ніжно ріка,
Той берег з хрестом. В самоті,
Серед трав, постать чиясь –
Співатиме солдатські пісні.
І у скронях туки гармат,
Ворони – танки вже тут,
Але немає більше гранат,
Поряд поранений друг.
І ставатиме в повний зріст,
Несамовито кидаючись в бій,
Руками врізаючись в сталь.
Шаленітиме полем борвій.
Зачаїлась таємнича трава,
І берези похилились сумні,
І тільки голос печальний і тихий,
Співатиме солдатські пісні…

Дві маски навпроти меча -
Два життя, дві ідеї, дві долі.
Полум’я виблискує в мужніх очах,
Хтось помре, хтось не здобуде волі.
Нема нічого: ні жалості, ні гніву,
Хтось на вівтар свою душу зложить.
Лише меч і ворожі очі навпроти,
Навряд чи їм хтось допоможе.
Це двобій за життя до кінця.
Не бояться пролити крові,
Дві маски навпроти меча -
Два життя, дві ідеї, дві долі.

Чому, у тобі мої думки?
Можливо… Я і ти –
Значимо більше щось і дорожче,
Ніж просто люди, що дивляться один-одному в очі.
Можливо…Ці ночі пророчі…
Чому, у мене твої слова?
Можливо … Моя голова,
Це є всесвіт, що створений тобою –
З твоїх мікросхем, запаху твого,
Все так знайоме до болю, що розумію:
Що я – не я, а ти – всередені в мені…
Чому у тобі мої сни?
Можливо… Це я в тобі?
Це твоя свідомість визерунки нитками плете,
Чи ми один в одному…
А може… Ми є одне?

Ти промовила ніжно: «Бувай»,
Я спитав: "Бувай – це назавжди"?
- «Ні назавжди – це прощавай,
Прощавай капітане відважний»!
Мій корабель – зветься життя,
Я пробив його, він мабуть потоне.
Повтікали давно щурі з корабля,
І ось тепер ти… Надія холоне.
Хоча ні, надія охолола давно,
Я знав, що все так і буде.
Спокійно піду тепер я на дно,
Служитиму кормом рибам чи людям.
Прощавай, прощавай, капітане,
Ми поставимо свічку тобі,
І згадаємо як було все колись,
Ще колись, при твоєму житті.
Ха … Засміюсь тихо й печально,
Відкоркую собі пляшку вина.
Корабель мій не потоне звичайно,
Я не раз рятував своє життя.
І плистиму знову, під новими вітрилами,
З новими щурами у кораблі.
І якось спитаю: "Прощавай – це ж назавжди"?
Ти відповідатимеш – "Ні"…

Потонути в небесах я би хотів,
Захлинутись вершковими хмарами,
Обійняти сонце і пригорнуть до грудей,
Як кохану.
І розчинитись крайнеба,
Краєм душі
У краю неземному.
Жевріти надією в серцях знедолених долею,
Як зоря розфарбувати обрій в червоне,
І нестись над полями піснями.
Потонути в степах я б хотів,
Захлинутись медовими квітами,
Простягнутись туманом над сирою землею,
Наче ковдрою накрити як рідну,
Світати вранці,
Світлом яскравим,
У світі надії.
І бути дорогою в краще майбутнє, тих хто збився зі шляху,
Танцювати пшеницею під вітра сопілку,
А ввечері, голосами летіти й кружляти.

…Самогубець – не конче перебуває в дуже близьких стосунках із смертю…Але для самогубця властиве те, що він сприймає своє «я» - як особливо небезпечний, сумнівний і приречений витвір природи…
( Герман Гессе «Степовий вовк»)


Натиснув курок, глухий постріл у душу,
Куля на виліт – справа легка.
Я не скажу, що був слабким,
Мабуть, така просто, доля моя.
Ба-бах, пороху смак на вустах,
Я промахнувся? В серце прокрадається страх…
Тремтить рука, до скроні притуляючи сталь.
Смерть – це продовження життя,
Але життя страшніше за смерть…Нажаль.
Ба-бах, перед очами знов сивий дим…
Кулі не здатні душу пробити,
Що ж робити?...Залишається жити.
Здобувати, а потім знову втрачати,
Боротись, потім лапки зложити.
А потім знов підіймати.
Ба-бах, стріляю у простір –
Третя куля, не для мене,
Тобі у серце свинцевий сюрприз,
Це кінець… Застрелив світ…Опустив зброю вниз.
Кулі не здатні душу пробити,
А світ - бездушний, тому можна стріляти.
Себе ніяк не убити…Нема що втрачати!
Ба-бах…

У світі непотрібних слів,
Чорно-білих картин, чорно-білих снів.
У твоєму полоні потерпають мільйони,
І, можливо, і я би хотів.
Як п"янкий наркотик, як героїн,
Цей сигаретний дим...
Що його видихають твої вуста,
Полічити до ста...І загубитись,
Наче в хованки гра...І пропасти,
У твоєму волоссі втопитись.
Хоча, принцесо, ти мабуть врятуєш,
А краще дала би померти...
Все одно із пам"яті вже не стерти,
Вже не забути,
Ці очі, що сповнені то смутком, то вогнем.
В житті є безліч тем... Є безліч слів,
Але говорити нічого не треба,
Просто плисти, бо потонути не зможеш.
І ніяк не злетіти до неба.
Приречений бути в"язнем цих відчуттів,
Вічним в"язнем принцеси,
Чорно - білих снів...

Коли вниз падає листопад,
Я відчуваю важкий його подих,
У серці лунає відчайдушний крик.
Я ще не зник…
Я ще живу…
Я слухаю сповідь дощу.
Цю дивну сповідь дощу…
Відкриваю назустріч руки,
Невже це життя…
Дивне відчуття…
Я не сплю..
Я слухаю сповідь дощу.
Цю дивну сповідь дощу…
Цю щиру сповідь дощу…
Цю болючу сповідь дощу…
Втрапляють всередину слова…
Його слова…
Живі слова…
Ці дощі...-
Це крики хворої душі,
Я живу, бо я творю,
Я пишу… Я не сплю…
Я слухаю сповідь дощу…
Цю болючу сповідь дощу

Коли витираєш сльози з щік,
Невпевненою рукою...
Залишаються вологі сліди.
Наче стежки.. до Бога.
По ним іти у небеса.
В очах солодка тривога,
Слова непотрібні,
За вас скажуть все сльози
Не спиняйте їх.
Це одкровення Боже..
Його рука, малює відповіді
На хмарах фарбами
прозорого дощу
Читати ці слова,
Це Наче птахом летіти,
Краплі щастя ловити,
Сонце до грудей притискати
Так легко, так радісно, так тепло
А потім сміятись і бігти
Здіймаючи руки угору,
Обганяючи мить на півкроку.
Зустрічати свободу і щастя...
А тоді спочивати,
Лягти і рахувати сонячне проміння,
На повні груди вдихати,
Під мелодію трав засинати...
Стежки...До самого Бога,
А здавалось, сліди звичайні від сліз.

Тривожний ранок забілює свідомість,
Що втрапила у цей шалений вир,
І танцювала по дорозі в невідомість,
Залишивши удаване тепло квартир.

Темніли хмари, вітер нервував,
І відчайдушний подихом холодним,
Сліди останні замітав,
Залишаючи тіло бездомним.

І наздогнати спогад неможливо,
Він як фотон, засяяв і розчинився.
Сподіватись лишається на диво -
Щоб раптом сніжний вальс спинився.

Та королева, все продовжувала бал,
І землю накривало біле полотно.
У відображенні кривих дзеркал,
Несла своє полкове знамено.

Тремтіння тополь, зітхання вітру,
Танцює в повітрі жовтий лист,
Невідомий саксофоніст,
Грає джаз один уночі.
Жалібно кричить саксофон,
У п”яну, одурманену пітьму,
І я із пляшкою вина стою,
Останній роблячи ковток.
Солодкий присмак ночі на вустах,
І трошки терпкий присмак самоти
А на полотні душ — нові мазки,
Які наносяться із пустоти самі собою.
Життя лиш дим, а позатим,
У музиці живе душа — це саксофон,
І він грає мені останній раз...
Цей місячний, чарівний джаз!

Блискучі смарагди сліз на травах,
Від світла ліхтаря у тихій темноті,
Спалахують немов зірки,
У небі простодушному, що ллє
На голови людей – джерела чистої краси.
Як сни, що зачаровано лягають,
На стомлені дерева у спочинку.
А потім, заглянувши у чиюсь хатинку,
Полонять голову отрутою своєю…
Розносячи по венам – еліксир життя,
Втрапляючи у серце ніби навмання,
Змушують його – калатати сильніше в грудях
Душі заснути не дають,
А потім знов пливуть у чорне небо,
Як нічні птахи, як молитви,
Це краплі вічного прозріння,
Вічного каяття, сумління,
Це сльози Бога,
В них тече життя...

Ніч без зірок — холодна зима:
Ні сну, ні права на втечу
У всесвітню порожнечу,
Ні ковтка повітря,
Яке постійно застрягає у горлі.
Задихаєшся...
Задихаєшся без сноведінь,
Без ліхтарів, без неба,
Без клаптику паперу, списанного чорнилами.
Забуваєшся...
Наче місяцем вдарило в чоло.
Ти забуваєшся...
Може це і на краще.
Стираєш ці ночі резинкою,
Та стирати насправді немає чого.
Бо, залишається лише темрява.
Лише чорний залишається.
А так, стріляти наосліп,
Ганяти кажанів по дахах,
Пити нерозчинену ніч.
І може боротись хтось намагається,
Обійняти небеса намагається...
Ходить по небу і квітки саджає,
Як розцвітуть — знову зриває.
І все списує мільйони папірців...
Коли вже він награється?
Чи взагалі награється?...
Хоча, яка у тім різниця,
Коли втомлені зіниці
Беззупинно свердлити пітьму.
Ти наодинці лишаєшся,
Ти зовсім один лишаєшся...
І тоді об”являєш війну.