Після першого Майдану та під соусом подальшої демілітаризації суспільства у владних кабінетах було ухвалено рішення про видовий військовий виш у Львові – для Сухопутних військ. І з 2007 року до стін нової альма-матер прибули курсанти старших курсів із Сум і Харкова. Одним із підрозділів був навчальний взвод, який отримав позначення 241-ар. Командував відділенням взводу – а їх було всього вісім козаків, – сержант Воробець С.С.
Я почав їх навчати, одночасно навчаючись сам, артилерійській радіолокаційній розвідці. АРК-1М і СНАР-10 стали надовго, на цілих два роки, предметом і обставинами наших зустрічей. Асилгараєв, Воробець, Знак, Плигун, Рогачов, Слободський, Шабаневич, Шпак – щозаняття звучали ці прізвища, аби перевірити знання та вміння, часом призначивши позапланову перездачу, а часом, закривши очі на прогалини в успішності, відпускати хлопців у вільне плавання дорослим та змужнілим життям...
– Степане, навіщо Ви згодилися на цей фах, якщо так легковажите навиками у роботі на апаратурі?
– Я готувався до війська ще зі школи. Спорт, туризм, однострій та спеціальне екіпірування – цим я жив у старших класах. Здобувши середню освіту, я подав документи на військову розвідку до Одеського інституту сухопутних військ, однак не поступив – дуже багато вже блатних було. Довелося погодитися на іншу розвідку – артилерійську, щоб потім упродовж усіх п’яти курсів писати заяви на переведення на цей спеціальний факультет, адже скільки там виявилося пізніше «шлангів», яких тяготіли марш-кидки, рукопаш і нічні дозори.
– Захочеш – будеш у військовій розвідці. На сьогодні Ви опановуєте чи не найскладніший з усіх наявних в інституті фах – фах артилерійського розвідника, який має не тільки знати досконало складне радіотехнічне та електронне озброєння, а й, у першу чергу, мислити. Хто вміє мислити, приймати рішення, той завжди себе знайде на тому поприщі, яке уготувала йому доля.
– Я все одно служитиму в спеціальних силах!
...Якось Воробець підходить до мене: «Товаришу капітане, хочете стрибнути з парашутом? Ми з хлопцями в цю неділю їдемо. Гайда з нами!»
Група із курсантів різних курсів і факультетів, як виявилося, уже не вперше після обов’язкових формальних ранкових заходів у виші стрімголов кидалася на приміський вокзал, аби встигнути на електричку в напрямку Цунева. Невеликий, у кілька кілометрів перехід, і ми на аеродромі. За миті розпочинається інструктаж і тренінг, який фахово веде мій майбутній колега досвідчений військовий десантник, за плечима якого понад півтисячі стрибків, Володимир Алєксєєв. Перший мандраж проходить і вже з нетерпінням очікуємо наш борт. Степан усміхається: «Товаришу капітане, не передумали?..» Ось уже висота шістсот, готовність номер один і… кілька секунд вільного лету, тебе смикає, голова задирається догори, щоб побачити вибух білосніжного купола, який закриває тобі півнеба. Того самого, з якого ти впав. Пульс помалу повертається до норми і на видноколі ти спостерігаєш побратимів по підкоренню висоти. Головне зараз – вдало приземлитися – ноги тримати разом, трішки зігнувши в колінах і при падінні тягнути за стропи – гасити парашут. Все! На землі! Адреналін зашкалює. Дякую тобі, що допоміг укласти цього повітряного несуна. Це для мене стрибок був першим, ти ж уже виходив на розряд…

– Товаришу капітане, Ви з нами на Говерлу?
– Аякже, це моя мрія сягнути цієї красуні у засніжений її час. Я, навіть, не сумнівався, що Ви, сержанте Воробець, будете серед учасників.
На «Говерляну-2008» зголосилося понад сімдесят курсантів і офіцерів. На жаль, більше подібних організованих участей з боку академії не було, вочевидь не вистачало таких непосид як Степан. Зайве говорити, що відбули ми з квітучого квітневого Львова, а прибули до ще вкритого підталим снігом Заросляка. Дощило. З підйомом краплі дощу набували якості сніжинок, а підталий сніг зникав – схили найвищої вершини українських Карпат утопали у покровах від Снігової королеви. Хоч весняна, однак сповнена морозом хурделиця зупинила від завершення підкорення левову частку пасажирів говерлянського потягу Львів – Ворохта. Тільки не спинила курсантів. І в чолі цієї мужньої вервиці понераз виринала постать майбутнього випускника Степана. Ніколи нам так не смакували замерзлі консерви із сухпайка як на плато Говерли, коли ми спиною прагнули затулити вітер…
Тематику дипломної роботи ти обрав із прагматичних міркувань – я, звісно, підштовхував тебе на радіолокацію, але людина, яка жила переконанням, що її служба в полях і лісах, не могла не обрати за предмет досліджень те, з чим розраховувала надалі «бути на ти». Отже, ти взявся «удосконалювати» «Базальт» (є такий навігаційний приймач від національного підприємства «Оризон-Навігація») під керівництвом підполковника Романа Сергієнка. Не впевнений, що інженери зі Сміли у подальшому врахували твої рекомендації, але доповідь твоя була взірцевою як з військового відношення (підхід, відхід, чіткість, упевненість), так і із змістовного боку, тож «відмінно» стало заслуженою оцінкою.
У 2009-му ти «випустився», за традицією обмивши лейтенантські зірочки у гільзі крупнокаліберного снаряду. І зі своїм надійним «тилом», а на той час Світлана уже подарувала тобі першого сина, хоч у своє особисте життя ти ні однокурсників, а ні начальство волів не посвячувати, відправився до Яворова на небажану артилерійську посаду. Уже за кілька місяців ти не лише командирам писав, що «маєш велике бажання проходити службу у військах спеціального призначення», а й під час польових навчань умудрився звернутися до одного із генералів – прямих начальників із проханням «більш доцільно в інтересах Збройних Сил України використовувати твої знання і вміння». Крапля камінь точить. Тож не дивно, що командування твоєї військової частини не відпустило амбітного молодого офіцера, вдавшись до внутрішньої ротації, і дозволило тобі розкрити усе своє найкраще на посаді командира розвідроти. І не біда, що на змаганнях спецпідрозділів Сухопутних військ твоїй групі не вдавалося здобути вимпели і кубки – головне, що опісля справжні бойові офіцери підходили і потискали руку зі словами: «Ви хоч і не профільні, але найкращі!»
У 2010 році змінилася влада, яка рикошетом ударила по світоглядним позиціям багатьох посадових осіб у армії. До світлиці твоєї роти також добралися замполіти з вимогою виконати розпорядження з Києва про облаштування куточку, що прославляє подвиги солдат радянської армії у «Велику вітчизняну війну». Сперечатися з такими наставниками – марна справа, особливо коли вся твоя увага – на бойову підготовку довірених тобі людей. «Гаразд, – змушено погодився ти, – але такий самий стенд я зроблю і для наших героїв!» Безапеляційне рішення вдовольнило з когорти начальників і окрасою світлиці став виготовлений власним коштом стенд про боротьбу УПА, про Романа Шухевича, про Мирослава Симчича, того самого, чий ювілей у час своєї відпустки ти вшановував у рідній вам обом Коломиї. Тож пропам’ятні відзнаки ветеранських організацій – Спілки офіцерів України та Братства ОУН-УПА, носити на однострої під час військових урочистостей ти мав повне право, що і гідно робив.
Невдовзі ми зустрілися на спеціалізованих курсах англійської мови. Пригадуєш наше заочне змагання в «hardworking»? І креативні вітання на щодень: «Hi, garlic!», «Hi, coin!»? Саме тоді, будучи колегою по парті, кажу тобі: «Все, тепер ми на ти». Ти погоджуєшся і тут же звертається: «А Ви…?», пояснюючи відчуттям пієтету до викладача, до того, хто навчав певним знанням. І байдуже було тобі, що з часом уже я в тебе навчався, чи стрибати з парашутом, чи забиратися догори по стрімкій скелі, чи просто ставити собі головну мету.
За півроку ти надіслав мені своє виплекане творіння – кодекс розвідника та емблему підрозділу. Я вагався «затвердити» останню через те, що здалася мені занадто кровожерливою – людиноподібна летюча миша із фільмовими кликами від вампірів. Але коли вчитався в мотто першого, кодексу, усвідомив – інакшого бути не може: «Духовною основою для Розвідника є традиції богатирів Київської Русі, козацтва, героїв Української Повстанської Армії, Розвідників попередніх поколінь. Розвідником не стають один раз і на все життя, право бути ним підтверджують щоденно… Пам’ятай, розум – твій кращий мускул… Вміння виграти війну, навіть програвши бій – ось риса справжнього Розвідника… Поставив ціль – іди до кінця: рви на собі шкіру, вмирай і воскресай, самовдосконалюйся й іди до кінця. Завжди вибирай найважчий шлях – на ньому ти не зустрінеш конкурентів. Упав……встав……упав……встав……упав……встав… взлетів! Тільки так!.. Як тільки воїн почне вважати себе великим, він загине. В той час, коли ти пропускаєш тренування, хтось тренується, щоб перемогти тебе. Тренуйся сьогодні, щоб завтра бути першим. Ти загинеш, якщо пожалієш ворога. Ворог перестає бути ворогом, тільки тоді коли він мертвий… Переможемо або вмремо за Україну, бо мертві сорому не знають. Тільки той є справжній Розвідник, хто має за честь віддати своє життя за Христа Бога, Неньку – Україну та побратима»...
Дякую тобі! Ти дійсно був учнем, у якого варто було самому вчитися. І як довго ще бринітиме в моїй душі голос твій твердий голос: “Все нормально! Нарешті мали бойове хрещення. Вся труднощі переносимо стійко, як навчалися. Моральний настрій — на висоті! Переможемо!”
Переможемо.

      Джура…
      Джура – таке незвичне нині слово, що сховало в собі і таємничість, і життєві цінності, виплекані століттями, а може й більшими часовими проміжками.
      Джура – така неактуальна система навчання та передання досвіду в добу, коли в двері кожної домівки нахабно і безпринципно стукають та вриваються Інтернет, псевдо-мобільність, урізноманітнений «до кольору та вибору» телепростір і масова зайнятість і байдужість.
      Джура – такий небажаний нині щабель ієрархічності на шляху до здобутків і становлення в час, коли «місце під сонцем» ще до народження «забивається» сумнівно крутими батьками-скоробагатьками, які при цьому вже безсумнівно руйнують опірність в усіх інших чад і знецінюють ратну працю і самовиховання.
      Через це джура є шансом, шансом не кинути в горнило несправедливого і безпринципного дорослого світу не підготовлену юнь, як це сталося в дев’ятдесят дев’ятнадцятьому, увійшовши Крутами в нашу пам'ять, а втілити все ж таку самозаспокійливу вже десятиліттями надію на кшталт «як не ми, то наші діти житимуть у процвітаючій Україні».
      Почнім спочатку, з легенди:
      “Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».
– А куди ж ви йдете? – той до них.– На Січ, хлопче!
– Так візьміть же й мене з собою!
– Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,– дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. – Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.
Петрика двічі просити не довелося – він відразу вихопився на коня.
– А батько ж що скаже? – спитав сотник.
– А нема в мене батька, – похнюпився Петрусь. – Загинув.
– Ну то будеш мені й за сина.
      І подалися вони туди, де «Луг – батько, а Січ – мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха...” Додати мусимо, що Петрик згодом став Петром, кошовим отаманом, знаним як Калнишевський.

      Отже, згідно Малої енциклопедії Українського козацтва «джурами називали молодих вихованців, зброєносців і помічників досвідченого козака. Інститут джур був дуже поширений і авторитетний, бо існував протягом усієї історії козацтва. Стати джурою міг не кожен, а лише той, хто годився до козацької служби, пройшовши певні випробовування – як фізичні, так і моральні. Причому духовна загартованість передувала фізичній, якої набували упродовж кількох років. Виховувалися перш за все розважливість та поміркованість, впевненість у собі і власних силах. За існуючою у Війську Запорозькому традицією кожен козак на схилі життя мав підготувати для служби у Війську замість себе молодого юнака. У джури брали своїх молодших родичів, а частіше – сторонніх підлітків, яких спочатку привчали до ведення козацького господарства, а пізніше, вже на Січі, навчали військовій справі. Система виховання була досить жорсткою. І далеко не всі вихованці годилися для військової служби. Часто вони успадковували від своїх вихователів не тільки військовий досвід, а й усе майно і господарство. У перших воєнних походах патрон-вихователь пильно опікувався своїм джурою, доки той не набуде певного досвіду і не стане повноцінним козаком. У свою чергу джура мав усіляко дбати про свого патрона-вихователя і беззаперечно виконувати всі його накази, демонструючи при цьому швидкість, дотепність та кмітливість».
      Посперечатися з потрібністю і такої підготовки дітей, і таких виховних ідеалів, навряд чи резонно. На жаль, від краху комуністичного режиму в лету канули лише жовтенята та піонери. Підходи до роботи з молоддю, привнесені в Україну пластунами чи сумівцями, виявилися незрозумілими і несприйнятими. Педагогіка Ващенка так і не розкрила своїх практичних аспектів. Позашкільна робота в освітніх закладах уже звелася до найбільш контрольованих, необтяжених методичною роботою і водночас видовищно-показових форм – танців і спорту. Учень втратив мотивацію навчатися, а учитель – навчати. Бо кумирами молоді або просто прикладами успішності в цьому світі стають малограмотний юнак, який прогуляв, а точніше профутболив левову частку уроків, а сьогодні забиває голи вартістю в кілька десятків тисяч якихось грошей, або чиновник високого рівня, що у своєму фасі не відрізняє однофамільців, мілі від мікро, продукти від запчастин, націонал-соціалістів від націоналістів, власну працю від чужої. Спостерігаємо прямо-таки за Ортегою «бунт мас» з усіма наслідками, які з цього проявляються на всіх поприщах життя – від економіки і соціальної опіки до духовності та культури. І на нещастя більшості населення з такими наслідками їй, цій частині, доводиться уживатися.
      Вихід з цієї ситуації один – формувати нову дійсність. І робити це через виховні методи передовсім молоді. З цих міркувань в Україні і відроджується позашкільна форма роботи з учнівською молоддю на засадах козацької педагогіки.
      Свій літопис у системі освіти України дитячо-юнацька військово-спортивна патріотична гра «Сокіл» («Джура») Українського козацтва розпочала у грудні 2003 року, коли побачив світ наказ Міністерства освіти і науки України №855. Флюгерна українська дійсність вимагала від ініціаторів цієї гри заручитися низкою «бронебійних» керівних документів, які б незалежно від політичних і суспільних віянь уможливлювали б роботу з освітянами щодо «Джури». Тож з далекоглядними цілями до засік ініціаторів потрапили президентські Укази «Про День Українського козацтва», «Про Раду Українського козацтва» і «Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва» 1999-го, 2005-го і 2007-го років відповідно, міжвідомчі накази «Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання молоді» (2009 рік), вітання можновладців, які приурочені до козацької тематики, насамперед доби IV-го верховного головнокомандувача та інші. Під цим «дахом», доволі хистким, про що ще згадаємо, козаки спільно з уповноваженими на впровадження гри регіональними центрами туризму і краєзнавства, а також низкою громадських організацій, забезпечують поступування елементів козацької педагогіки для учнівської молоді. На сьогодні проведено три всеукраїнських фінальних етапи гри – у 2009-му (в Києві), 2011-му (в Холодному Яру на Черкащині) і 2012-му (в Закарпатті). Перед такими фіналами передбачаються обласні та районні (міські) фінали, і саме про них, залишивши питання, що потребують рішень «високого рівня», ми надалі і поговоримо. Слід, правда, завершити про хисткість «даху» – теперішній очільник міносвіти Д. Табачнік волів би «Джуру» побачити, як і все, що несе відбиток українського духу, в білих тапочках у прощальній церемонії на вічний покой, реставруючи директивними і, передусім, фінансовими втручаннями гру своєї вигартуваної молодості «Зарніца». Одночасно козацька тематика вихолощується або розсіюється у т. ч. і внаслідок лобіювання різноманітними навчально-виховними центрами сьогоднішньої системи освіти, всілякими ветеранськими радами альтернативних до «Джури» ігор на кшталт «Патріоту», «Котигорошка». Тим самим реалізується прагнення усунути ідейно-духовний зміст із будь-якої форми позашкільної або позаурочної роботи з молоддю та заблокувати ініціативи, спрямовані на виховання українського лицаря.
      Особисто я був дотичний до обласних фінальних етапів у Львівській області двох останніх років.
      Про травневий з’їзд учнів на «Джуру-2011» я дізнався за тиждень перед початком. Зв’язався з організаторами і зондую грунт щодо гри, мовляв чи відбудеться, де і коли, скільки залучається команд і які є проблемні питання. На тому боці дроту щиро дивуються, що когось ще можуть цікавити проблемні питання. Адже начальство впевнено, що гра відбудеться і відповідний звіт ляже на стіл перед тим як опинитися в папці зі справою «Заходи патріотичного виховання молоді» – комісії ж як ніяк час від часу навідуються. Зупинилися на сприянні вирішенню типових для таких заходів труднощів як призи. За час, що залишився, я зголосився підібрати комплекти книг, які б прикрасили шкільні бібліотеки переможців. Від імені голови Львівської обласної організації Спілки офіцерів України, громадської організації, яка у відповідності до своїх статутних завдань бере участь у заходах виховання молоді у дусі шляхетності та звитяги, ми невідкладно звернулися за підтримкою до Управління преси та інформації Львівської обласної державної адміністрації в особі пані Шейко Роксоляни Василівни, до постійного партнера СОУ видавництва «Тріада плюс» в особі добродія Трача Андрія Юрійовича, до виробника канцтоварів ВАТ «Бібльос» в особі пана Свистуна Ярослава Романовича з проханням надання в розпорядження нашої організації літератури патріотичного та просвітницького характеру, іншої продукції для заохочення команд шкіл району – учасників дитячої військово-патріотичної гри «Джура». На прийняття рішень пішло кілька днів, тож виділені призи, а це книжки Ірини Цельняк «Переселенці», Романа Коритка «Дволикий світ», інші, а також фільмокопії «Гетьмана Петра Сагайдачного», отримані від Головного управління внутрішньої політики та з питань релігії в особі Романа Кураша внаслідок спільного проведення нами з ЛОДА у грудні 2010 року заходів на вшанування 440-річчя видатного гетьмана, уродженця Львівщини, довелося на турбазу «Карпати» в с. Кам’янка Сколівського району везти власноруч. Прибув вчасно на нагородну частину змагань. Діти виглядали змученими, однак щасливими. Я ж намагався в їх очах крім запалу вчорашньої боротьби уловити ще відбитки спогадів своєї юності, сповненої як хвилин звершень та власної гордості, так і хвилин розчарувань і сором’язливості від нерозділеної любові. Призи виявилися доречними. Знайомства теж, зокрема з головним суддею Назаром Сойкою. Адже саме з ним ми почали співпрацювати у підготовці фінального етапу наступного року, попередньо фактично дотиснувши відрядження Головним управлінням освіти та науки ЛОДА команди-переможниці на всеукраїнський етап гри у Холодний Яр.
Зароджувалися наміри ефективніше провести фінальний етап в наступному році, зокрема розширити коло команд від районів і міст обласного підпорядкування, адже вісім команд-учасниць – це лише четверта частина.
     ...Навесні 2012 року розпочалася підготовка до фінального обласного етапу – Комунальне підприємство «Львівський обласний центр краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді», очолюване добродієм Михайлом Набитовичем, яке відповідає за впровадження гри в освітніх установах області, інформувало свої команди про травневий злет водночас прагнучи підписати проект наказу щодо нього в Головному управлінні освіти та науки ЛОДА. Однак вихід наказу почав гальмуватися заступником цього управління п. Зоряною Біляк. При цьому вмотивованих пояснень вона своїм підлеглим не вважала за потрібне надавати. В цих умовах Роман Кутний, один із найвідданіших активістів Спілки офіцерів України, записався на прийом до чиновниці і у присутності представника згаданого центру краєзнавства почав висловлювати резонні запитання про причини зволікання з наказом, який є керівним для районів і міст щодо виділення команд на поїздку в уже знайомий нам Сколівський район, і про бачення представника влади упущень в проекті, які слід відпрацювати. Наступного дня наказ побачив світ. Можливо, що трудність викликала потреба у виділенні коштів, адже потрібно було оплатити однострої для команди-переможниці як учасника всеукраїнського етапу (ці однострої та знаки розрізнення виготовило ТзОВ «Символіка» на чолі із добродієм Василем Лисом).
      Іншим проблемним питанням було труднощі із наданням дітям-учасникам гри можливості виконати як елемент змагань стрільбу із пневматичної зброї. Не таємниця, що «радянські запаси» у навчальній зброї в школах давно «вичерпалися», тож доводиться вишукувати її на стороні. Ми спробували звернутися до ряду керівників стрілецьких тирів Львова з проханням виділити кілька карабінів для виконання стрільб із доставкою, однак порозуміння не знайшли. Довелося скористатися зброєю однієї із команд учасниць, що в принципі на змаганнях є не допустимим. Але дійсно, часи, коли юнаки тримали навчальну гвинтівку в школі, на зборах в рамках практичних занять із предмету «Допризовна підготовка юнаків» чи згодом в армії канули в лету – сьогодні майже немає школи, в якій хоч би макет стрілецької одиниці тримався, предмет «Захист Вітчизни» все більше дрейфує в бік цивільної оборони та опанування первинною медичною допомогою, а Збройні Сили України вже більше двадцяти років розбудовуються з усіма наслідками, що з цього випливає в частині розБУДОВИ.

      Але повернімося до гри. Зрозуміло, що за відсутності підготовки до гри впродовж навчального року на турбазу Кам’янка знову приїхали фактично ті самі команди, що й минулого року... Подарункові видання для переможців надала громадська патріотична організація «Українська справа», від якої із запальним словом виступив знаний публіцист і журналіст Ярослав Сватко.
      По фіналу Назар Сойко запропонував співпрацю у підготовці команди області до всеукраїнського етапу. Я згодився, запевнивши його, що поїдемо на базу в с. Осій Іршавського району Закарпатської області перемагати.
      Для цього Михайло Набитович звернувсня до начальника провідного військового вишу Галичини генерала Павла Ткачука з проханням посприяти підготовці учнів до фіналу всеукраїнського етапу. Зрозуміло, що згоду було отримано і діти під керівництвом офіцерів Академії сухопутних військ, зокрема старшого лейтенанта Єгора Якімова, курсового офіцера факультету бойового застосування військ, підполковника запасу Віктора Гвоздя, викладача кафедри озброєння набували стройової виправки, відчуваючи чим є солдатська муштра, та тренувалися в стрільбі в чудовому оптико-електронному тирі академії.
      Ярослав Тимчак, проректор із зв’язків із громадськістю Львівського державного університету фізичної культури, допоміг із пошуком тренера-інструктора, який допоміг дітям з’ясувати умови та особливості змагання на дужання – боротьби навхрест.
      Також була змога зробити домашню заготівку – творчий звіт куреня. За досвідом більшість команд розраховують на шароварно-імпульсивне представлення традицій свого краю, тобто з козацькою піснею, що горланиться, з дефіле із козацькою зброєю тощо. На моє переконання ми зробили акцент на інтелектуально-тематичне представлення львівської області: 2012 року на обласному рівні був проголошений зокрема рік хорунжої Олени Степанів, однієї із перших жінок у складі воюючих армій. Я написав сценарій театральної постановки для трьох дівчат (як традиційно найбільш активних у творчих конкурсах), які грали ролі трьох Степанівн у різні роки їхнього проживання – гімназійного навчання, стрілецького буття та повоєнної науково-громадської діяльності. В сценці були поєднанні чи не найголовнішу людські іпостасі – бути в любові та служити Батьківщині, зокрема у воєнну добу:

«…Вбігає дівчина, одягнена у стрій Пласту. Підбігає до сплячої і починає трясти.
– Вставай! Вставай ж-бо. Ну, прокидайся.
Піднімається. Сідає на ліжко. Потягується.
– Що сталося? Що за напруга?
– Ти що забула? Сьогодні починають запис до других Січових Стрільців! Ти ж знаєш яка маса народу бажає долучитися. І всіх можуть не прийняти.
– Чого тобі хвилюватися. Ти ж їм такого перцю завдала тоді, коли вони спочатку відмовляли тобі у членстві старшинських січових стрільців.
– Та ти нічого не розумієш. Треба надати допомогу. Відібрати дійсно найкращих. А Роман сам не справиться.
– Ти сказала РОМАН! (чуттєво, дуже стиха) Він що, там організовувати буде? Не відповідай, сама знаю, що він завжди в тих місцях, де найбільше потрібно зваженості та рішучості. (замріяно) А який він гарний?
– (жартівливо). Раз-два-три, закохалися ми! Як ти можеш так говорити про нього, коли ти його ще навіть не бачила.
– Так. (піднімається поволі. Загадково) Але ж бо він сниться мені щоночі. Такий стрункий і дужий. В очах – іскринки, а в руках, в його руках – згорає праця вся! Як хочеться з ним до танцю, тільки не на маленьких вечорницях в «бесіді», а на справжньому балі в Народному домі (кружляє. В темпі вальсу ) Раз-два-три, раз-два-три. (зупиняється) «Роман Дашкевич!» (розвертається на півоберта, киває головою, імітуючи відрекомендування). «Оленка, (зашарівшись і потім гордо) Олена-Марія Степанів!» (начебто подумавши і злегка цинічно) «А Ви, поза сумнівом, є постійним учасником таких забав, чи не так?» (знову розвертається на півоберта) «Важко Вам повірити буде, однак я тут вперше. Не можу віддаватися розвагам у час передчуття великих змін» (наступні півоберта) «Великих змін?»
– Так і сказав: «Великих змін?» Як хвилююче це звучить. За таке справді варто покохати» (уривок із «Степанівни» Володимира Тимчука).

      Сцени перепліталися стрілецькими піснями, підібрати які згодився заний мистецтвознавець Юрій Антків – до речі, він переконує, що незважаючи на томи збірок стрілецьких пісень, що останнім часом з’являються у друці, по-справжньому стрілецькими, тобто такими, що написані та співані в добу усусів, в нашому пісенному спадку є трохи більше двадцяти. Тож чотири такі твори, яким скоро виповниться по сто років, стали предметом вивчення красунь-школярок Оля Синов’ят, Ірина Кузик і Оля Катрич із Сокаля та Городка, аби їх почула вся Україна на злеті в с. Осій.
      І, нарешті, яка ж постановка без сценічного одягу? Звернулися до голови товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» п. Любомира Горбача, який останнім часом досяг чималих успіхів у реконструкції військово-історичних подій, зокрема баталій, ХХ століття та виготовив спільно з однодумцями низку відеокліпів, які кожен може переглянути в YouTube (наприклад, «Роман Шухевич», «Машингвері» та ін.). Любомир дещо вагаючись, бо мав досвід неповернення, виділив пошиті ними шинелі усусів, мазепинки та портупеї, зрозуміло, що під розписку та контроль свого реконструктора-пошуковця Ярослава Матвіїва. І, справді, розписка, вірніше застереження, виявилися не марними – у дорозі була загублена одна із мазепинок, тож Назарові довелося компенсувати її вартість за рахунок премії, що центр краєзнавства пізніше оформлював.
      Незважаючи ні на підготовчі заходи, згадані вище, а ні на ту обставину, що львівська команда на прохання директора Міжнародної благодійної установи «Центр національного відродження» п. Тараса Рондзістого серед своєї поклажі помістила призи-кубки для переможниць всеукраїнського етапу гри «Джура», ними, тобто переможцями, галичани не спромоглися стати. Далася чути неукомплектованість команди (один із хлопчаків напередодні занедужав і батьками не був відпущений), а також вищий рівень команд з інших областей, де «Джуру» проводять все ж впродовж цілого навчального року.
Але діти все одно залишилися задоволеними, особливо тією річчю, що бажаючими зазнимкуватися у справжньому зимовому однострої українського січового стрільця виявилися ледь не усі однолітки з інших областей. Ось деякі їхні враження:
      - «Саме мені було трохи тяжко, але дуже сподобалось. Для України це дуже важливо, тому що молодь здебільшого вже забула, що таке війна, і як тяжко їх прадідам було здобувати свободу. «Джура» допомагає нам зрозуміти і відчути, хоч трішечки, себе козаком (чи козачкою). Це важливо і потрібно нам…»;
      - «На мою думку, «Джура» – це дуже хороша гра, оскільки такі ігри, як «Джура», виховують у юнаків повагу, до українських звичаїв, козацтва. Учасники гри міцнішають як духовно, так і фізично…»;
      - «Гра «Сокіл» («Джура») є дуже корисною для України, бо дуже багато людей втратили козацький дух, в Україні є багато проблем, які ми не в змозі вирішити, але такі організації дають нам якусь надію. Мені дуже подобається ця гра, я не один раз беру в ній участь і хочу ще не один раз взяти у ній участь. Шановні організатори, проводьте такі злети частіше, вони є дуже корисними для виховання молоді! Дякуємо за хороші враження!!!».
      Загалом доволі плідна співпраця громадськості з виконавцями заходів позашкільної роботи з учнівською молоддю переконала останніх, тобто Львівський обласний центр краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді, у надійності та прогнозованості активістів-помічників. Через це, коли у Львові у вересні 2012 року проводився семінар для директорів таких обласних центрів з усієї України з питань патріотичного виховання учнівської молоді, то Михайло Набитович попросив рекомендації щодо промовця для виступу з відповідною тематикою та її баченням громадськістю або фаховими експертами. На жаль, через навчальне та керівницьке навантаження від подібної участі відмовилося кілька військових, однак центр самостійно знайшов не менш цікавого для делегації з Великої України експерта, історика Андрія Козицького, співупорядника резонансного навчального посібника з історії України для 10-х–11-х класів як відповідь інтелектуалів Львова на українофобську політику очільника Міносвіти України Д. Табачника.
      Клуб «Джура» до цього семінару підготувався своєю методичкою з питань започаткування та проведення військово-спортивної дитячо-юнацької гри «Сокіл» («Джура»), узагальнюючи власний досвід і керівні документи по лінії Міністерства освіти та науки, молоді та спорту України. Цікавою була реакція директора Українського державного центру туризму та краєзнавства учнівської молоді п. Наталії Савченко, яка чомусь гостро зустріла виступ представника клубу «Джура», мовляв все по грі робить центр, а громадськість лише на себе ковдру перетягує та уквітчує себе лаврами. (таким на її думку начебто виявився підсумковий прес-реліз після всеукраїнського фінального етапу гри). «Побиті горщики» між партнерами представник громадськості місцевого рівня волів не коментувати...
      Ганебно постійні проблеми з відсутністю (затримкою) виділення коштів на гру (а це забезпечення відряджень командам і суддям, або хоча б проїзду та проживання, плюс призи та інформаційне і методичне забезпечення) змушують клуб «Джура» вдаватися до неспинюваного пошуку доброчинців – центрам ж краєзнавства таке питання сильно не припікає: виділили виконавчі органи з питань освіти кошти – провели захід, не виділили – ...). До речі, на реставровувану «Зарніцу» кошти виділяються просто такі шалені, які навіть складно грамотно освоїти, хіба що годувати її учасників не польовою кашею і звісно не козацьким кулішем, а в дорогущих виїзних рестораціях України. Тож говорячи про спонсорів «Джури», які часто воліють залишитися в затінку через мінливість влади і зростаючі апетити її численних фіскальних структур, слід подякувати за розуміння інвестицій в майбутнє саме української України, хоча в дійсності ці люди не належать до когорти тих «українців», які потрапляють до всяких рейтингів, що оцінюють статки. Винятком є хіба що цьогорічна підтримка від Благодійного фонду Богдана Гаврилишина, здобута через конкурс проектів, але вона ж уможливлена власне саме патріотизмом самого коштодавця.
      Тож на ці кошти випущені інформаційні плакати для розміщення хоча б десятій частині шкіл України та започатковані семінари-тренінги для вчителів і вихователів, які працюють з юнаками та дівчатами шкіл. Така самовіддана робота навіть в умовах кардинальної зміни політичного курсу нової влади і її очільників в галузі освіти дозволяє через наявну мережу прихильників і систему організації гри зберегти можливості щодо подальшого поширення «Джури» в навчальних закладах України. Вочевидь пошук активістів-волонтерів серед вчителів, членів молодіжних патріотично-виховних організацій у цілях досягнення охоплення майже 19000 шкіл є важливим завданням у т.ч. і з позицій необхідності творення інститутів підготовки українських виховників.
      Як не втомлюється повторювати Анатолій Грива, голова Ради козацьких отаманів України, які є прихильними до «Джури», «військова і спортивна гра для учнів стає справжньою війною за Україну, за українську молодь для дорослих». Тож шукаймо свого джуру, щоб було кому сказати, підсумовуючи власні звитяжні справи, словами Бориса Грінченка: “...І джуру тоді // Він кличе до себе рукою. // І каже він: «Джуро мій вірний, піди // До мене ти хлопців моїх приведи, – // Прощаться хай прийдуть зо мною!»

2012

У тебе вуса тільки сіятись почали,
Уперше їх дівчина цілувала,
Страшні слова почули ти й вона-
Ефір дрижав:"Війна! Із Гітлером війна!"

Із друзями ти мчав до військомату,
Щоб рідну землю від фашистів захищати,
У тім світанні мама раптом посивіла
І на війну тихцем благословила.

Живим додому повернувсь-хвалити Бога!
Мостив крізь смерті ф вогні свою дорогу.
Мостив крізь дощ, крізь заметілі і бурани,
Бо зачекались вдома мати і кохана.

Усіх миттєвостей війни не полічити...
Щодень хотілося одного: жити,жити.
Терпіти голод,страх,мороз і спеку,
А перемога так була іще далеко.

По цій дорозі засинав,було,в болоті,
Річки великі форсував уплав й на плоті.
Вбивали друзів,часом поруч- що діяти?
А доля берегла тебе у медсанбатах.

На Юудапешт,і Прагу,й Відень йшла дорога.
Ти у Берліні стрів жадану Перемогу.
Були салюти.потім раптом тихо стало.
Солдати гімн життю невлад співали.

А звідтіля на схід дорога вилась.
Дівчата вслід вам розтривожено дивились.
Про мирний труд,який тепер зваливсь на плечі,
Перед сумлінням звітував ти кожен вечір.

Свою дорогу торував солдат завзято:
Ростив дітей,садив садок і зводив хату.
В травневий час у переможний день розмаю
Всі нагороди-скарб безцінний-розглядаєш.

І нині ордени свої й медалі
Шістдесят п`ятий раз ти надягаєш.
Подібний дзвін їх в твоїм серці віддається.
Давно солдат вже ветераном гордо зветься.

Здорові будьте,наші ветерани.
Хай не тривожать,сплять-дрімають рани.
У вашу честь прогримотять салюти.
Доріг солдатьських вам ніколи не забути.

А квіт тюльпанів,наче кров багряна,
Палахкотить в долонях ветерана.
Пошана й слава,бо пройшов війни дорогу,
В ратнім труді кував цю Перемогу.

Йдуть ветерани.Їм оркестри міддю грають,
Травневу радість переможно зустрічають,
Червоні прапори в колоні в`ються.
А ветерани й старості без бою не здаються.