Джура…
      Джура – таке незвичне нині слово, що сховало в собі і таємничість, і життєві цінності, виплекані століттями, а може й більшими часовими проміжками.
      Джура – така неактуальна система навчання та передання досвіду в добу, коли в двері кожної домівки нахабно і безпринципно стукають та вриваються Інтернет, псевдо-мобільність, урізноманітнений «до кольору та вибору» телепростір і масова зайнятість і байдужість.
      Джура – такий небажаний нині щабель ієрархічності на шляху до здобутків і становлення в час, коли «місце під сонцем» ще до народження «забивається» сумнівно крутими батьками-скоробагатьками, які при цьому вже безсумнівно руйнують опірність в усіх інших чад і знецінюють ратну працю і самовиховання.
      Через це джура є шансом, шансом не кинути в горнило несправедливого і безпринципного дорослого світу не підготовлену юнь, як це сталося в дев’ятдесят дев’ятнадцятьому, увійшовши Крутами в нашу пам'ять, а втілити все ж таку самозаспокійливу вже десятиліттями надію на кшталт «як не ми, то наші діти житимуть у процвітаючій Україні».
      Почнім спочатку, з легенди:
      “Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».
– А куди ж ви йдете? – той до них.– На Січ, хлопче!
– Так візьміть же й мене з собою!
– Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,– дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. – Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.
Петрика двічі просити не довелося – він відразу вихопився на коня.
– А батько ж що скаже? – спитав сотник.
– А нема в мене батька, – похнюпився Петрусь. – Загинув.
– Ну то будеш мені й за сина.
      І подалися вони туди, де «Луг – батько, а Січ – мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха...” Додати мусимо, що Петрик згодом став Петром, кошовим отаманом, знаним як Калнишевський.

      Отже, згідно Малої енциклопедії Українського козацтва «джурами називали молодих вихованців, зброєносців і помічників досвідченого козака. Інститут джур був дуже поширений і авторитетний, бо існував протягом усієї історії козацтва. Стати джурою міг не кожен, а лише той, хто годився до козацької служби, пройшовши певні випробовування – як фізичні, так і моральні. Причому духовна загартованість передувала фізичній, якої набували упродовж кількох років. Виховувалися перш за все розважливість та поміркованість, впевненість у собі і власних силах. За існуючою у Війську Запорозькому традицією кожен козак на схилі життя мав підготувати для служби у Війську замість себе молодого юнака. У джури брали своїх молодших родичів, а частіше – сторонніх підлітків, яких спочатку привчали до ведення козацького господарства, а пізніше, вже на Січі, навчали військовій справі. Система виховання була досить жорсткою. І далеко не всі вихованці годилися для військової служби. Часто вони успадковували від своїх вихователів не тільки військовий досвід, а й усе майно і господарство. У перших воєнних походах патрон-вихователь пильно опікувався своїм джурою, доки той не набуде певного досвіду і не стане повноцінним козаком. У свою чергу джура мав усіляко дбати про свого патрона-вихователя і беззаперечно виконувати всі його накази, демонструючи при цьому швидкість, дотепність та кмітливість».
      Посперечатися з потрібністю і такої підготовки дітей, і таких виховних ідеалів, навряд чи резонно. На жаль, від краху комуністичного режиму в лету канули лише жовтенята та піонери. Підходи до роботи з молоддю, привнесені в Україну пластунами чи сумівцями, виявилися незрозумілими і несприйнятими. Педагогіка Ващенка так і не розкрила своїх практичних аспектів. Позашкільна робота в освітніх закладах уже звелася до найбільш контрольованих, необтяжених методичною роботою і водночас видовищно-показових форм – танців і спорту. Учень втратив мотивацію навчатися, а учитель – навчати. Бо кумирами молоді або просто прикладами успішності в цьому світі стають малограмотний юнак, який прогуляв, а точніше профутболив левову частку уроків, а сьогодні забиває голи вартістю в кілька десятків тисяч якихось грошей, або чиновник високого рівня, що у своєму фасі не відрізняє однофамільців, мілі від мікро, продукти від запчастин, націонал-соціалістів від націоналістів, власну працю від чужої. Спостерігаємо прямо-таки за Ортегою «бунт мас» з усіма наслідками, які з цього проявляються на всіх поприщах життя – від економіки і соціальної опіки до духовності та культури. І на нещастя більшості населення з такими наслідками їй, цій частині, доводиться уживатися.
      Вихід з цієї ситуації один – формувати нову дійсність. І робити це через виховні методи передовсім молоді. З цих міркувань в Україні і відроджується позашкільна форма роботи з учнівською молоддю на засадах козацької педагогіки.
      Свій літопис у системі освіти України дитячо-юнацька військово-спортивна патріотична гра «Сокіл» («Джура») Українського козацтва розпочала у грудні 2003 року, коли побачив світ наказ Міністерства освіти і науки України №855. Флюгерна українська дійсність вимагала від ініціаторів цієї гри заручитися низкою «бронебійних» керівних документів, які б незалежно від політичних і суспільних віянь уможливлювали б роботу з освітянами щодо «Джури». Тож з далекоглядними цілями до засік ініціаторів потрапили президентські Укази «Про День Українського козацтва», «Про Раду Українського козацтва» і «Про заходи з підтримки розвитку Українського козацтва» 1999-го, 2005-го і 2007-го років відповідно, міжвідомчі накази «Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання молоді» (2009 рік), вітання можновладців, які приурочені до козацької тематики, насамперед доби IV-го верховного головнокомандувача та інші. Під цим «дахом», доволі хистким, про що ще згадаємо, козаки спільно з уповноваженими на впровадження гри регіональними центрами туризму і краєзнавства, а також низкою громадських організацій, забезпечують поступування елементів козацької педагогіки для учнівської молоді. На сьогодні проведено три всеукраїнських фінальних етапи гри – у 2009-му (в Києві), 2011-му (в Холодному Яру на Черкащині) і 2012-му (в Закарпатті). Перед такими фіналами передбачаються обласні та районні (міські) фінали, і саме про них, залишивши питання, що потребують рішень «високого рівня», ми надалі і поговоримо. Слід, правда, завершити про хисткість «даху» – теперішній очільник міносвіти Д. Табачнік волів би «Джуру» побачити, як і все, що несе відбиток українського духу, в білих тапочках у прощальній церемонії на вічний покой, реставруючи директивними і, передусім, фінансовими втручаннями гру своєї вигартуваної молодості «Зарніца». Одночасно козацька тематика вихолощується або розсіюється у т. ч. і внаслідок лобіювання різноманітними навчально-виховними центрами сьогоднішньої системи освіти, всілякими ветеранськими радами альтернативних до «Джури» ігор на кшталт «Патріоту», «Котигорошка». Тим самим реалізується прагнення усунути ідейно-духовний зміст із будь-якої форми позашкільної або позаурочної роботи з молоддю та заблокувати ініціативи, спрямовані на виховання українського лицаря.
      Особисто я був дотичний до обласних фінальних етапів у Львівській області двох останніх років.
      Про травневий з’їзд учнів на «Джуру-2011» я дізнався за тиждень перед початком. Зв’язався з організаторами і зондую грунт щодо гри, мовляв чи відбудеться, де і коли, скільки залучається команд і які є проблемні питання. На тому боці дроту щиро дивуються, що когось ще можуть цікавити проблемні питання. Адже начальство впевнено, що гра відбудеться і відповідний звіт ляже на стіл перед тим як опинитися в папці зі справою «Заходи патріотичного виховання молоді» – комісії ж як ніяк час від часу навідуються. Зупинилися на сприянні вирішенню типових для таких заходів труднощів як призи. За час, що залишився, я зголосився підібрати комплекти книг, які б прикрасили шкільні бібліотеки переможців. Від імені голови Львівської обласної організації Спілки офіцерів України, громадської організації, яка у відповідності до своїх статутних завдань бере участь у заходах виховання молоді у дусі шляхетності та звитяги, ми невідкладно звернулися за підтримкою до Управління преси та інформації Львівської обласної державної адміністрації в особі пані Шейко Роксоляни Василівни, до постійного партнера СОУ видавництва «Тріада плюс» в особі добродія Трача Андрія Юрійовича, до виробника канцтоварів ВАТ «Бібльос» в особі пана Свистуна Ярослава Романовича з проханням надання в розпорядження нашої організації літератури патріотичного та просвітницького характеру, іншої продукції для заохочення команд шкіл району – учасників дитячої військово-патріотичної гри «Джура». На прийняття рішень пішло кілька днів, тож виділені призи, а це книжки Ірини Цельняк «Переселенці», Романа Коритка «Дволикий світ», інші, а також фільмокопії «Гетьмана Петра Сагайдачного», отримані від Головного управління внутрішньої політики та з питань релігії в особі Романа Кураша внаслідок спільного проведення нами з ЛОДА у грудні 2010 року заходів на вшанування 440-річчя видатного гетьмана, уродженця Львівщини, довелося на турбазу «Карпати» в с. Кам’янка Сколівського району везти власноруч. Прибув вчасно на нагородну частину змагань. Діти виглядали змученими, однак щасливими. Я ж намагався в їх очах крім запалу вчорашньої боротьби уловити ще відбитки спогадів своєї юності, сповненої як хвилин звершень та власної гордості, так і хвилин розчарувань і сором’язливості від нерозділеної любові. Призи виявилися доречними. Знайомства теж, зокрема з головним суддею Назаром Сойкою. Адже саме з ним ми почали співпрацювати у підготовці фінального етапу наступного року, попередньо фактично дотиснувши відрядження Головним управлінням освіти та науки ЛОДА команди-переможниці на всеукраїнський етап гри у Холодний Яр.
Зароджувалися наміри ефективніше провести фінальний етап в наступному році, зокрема розширити коло команд від районів і міст обласного підпорядкування, адже вісім команд-учасниць – це лише четверта частина.
     ...Навесні 2012 року розпочалася підготовка до фінального обласного етапу – Комунальне підприємство «Львівський обласний центр краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді», очолюване добродієм Михайлом Набитовичем, яке відповідає за впровадження гри в освітніх установах області, інформувало свої команди про травневий злет водночас прагнучи підписати проект наказу щодо нього в Головному управлінні освіти та науки ЛОДА. Однак вихід наказу почав гальмуватися заступником цього управління п. Зоряною Біляк. При цьому вмотивованих пояснень вона своїм підлеглим не вважала за потрібне надавати. В цих умовах Роман Кутний, один із найвідданіших активістів Спілки офіцерів України, записався на прийом до чиновниці і у присутності представника згаданого центру краєзнавства почав висловлювати резонні запитання про причини зволікання з наказом, який є керівним для районів і міст щодо виділення команд на поїздку в уже знайомий нам Сколівський район, і про бачення представника влади упущень в проекті, які слід відпрацювати. Наступного дня наказ побачив світ. Можливо, що трудність викликала потреба у виділенні коштів, адже потрібно було оплатити однострої для команди-переможниці як учасника всеукраїнського етапу (ці однострої та знаки розрізнення виготовило ТзОВ «Символіка» на чолі із добродієм Василем Лисом).
      Іншим проблемним питанням було труднощі із наданням дітям-учасникам гри можливості виконати як елемент змагань стрільбу із пневматичної зброї. Не таємниця, що «радянські запаси» у навчальній зброї в школах давно «вичерпалися», тож доводиться вишукувати її на стороні. Ми спробували звернутися до ряду керівників стрілецьких тирів Львова з проханням виділити кілька карабінів для виконання стрільб із доставкою, однак порозуміння не знайшли. Довелося скористатися зброєю однієї із команд учасниць, що в принципі на змаганнях є не допустимим. Але дійсно, часи, коли юнаки тримали навчальну гвинтівку в школі, на зборах в рамках практичних занять із предмету «Допризовна підготовка юнаків» чи згодом в армії канули в лету – сьогодні майже немає школи, в якій хоч би макет стрілецької одиниці тримався, предмет «Захист Вітчизни» все більше дрейфує в бік цивільної оборони та опанування первинною медичною допомогою, а Збройні Сили України вже більше двадцяти років розбудовуються з усіма наслідками, що з цього випливає в частині розБУДОВИ.

      Але повернімося до гри. Зрозуміло, що за відсутності підготовки до гри впродовж навчального року на турбазу Кам’янка знову приїхали фактично ті самі команди, що й минулого року... Подарункові видання для переможців надала громадська патріотична організація «Українська справа», від якої із запальним словом виступив знаний публіцист і журналіст Ярослав Сватко.
      По фіналу Назар Сойко запропонував співпрацю у підготовці команди області до всеукраїнського етапу. Я згодився, запевнивши його, що поїдемо на базу в с. Осій Іршавського району Закарпатської області перемагати.
      Для цього Михайло Набитович звернувсня до начальника провідного військового вишу Галичини генерала Павла Ткачука з проханням посприяти підготовці учнів до фіналу всеукраїнського етапу. Зрозуміло, що згоду було отримано і діти під керівництвом офіцерів Академії сухопутних військ, зокрема старшого лейтенанта Єгора Якімова, курсового офіцера факультету бойового застосування військ, підполковника запасу Віктора Гвоздя, викладача кафедри озброєння набували стройової виправки, відчуваючи чим є солдатська муштра, та тренувалися в стрільбі в чудовому оптико-електронному тирі академії.
      Ярослав Тимчак, проректор із зв’язків із громадськістю Львівського державного університету фізичної культури, допоміг із пошуком тренера-інструктора, який допоміг дітям з’ясувати умови та особливості змагання на дужання – боротьби навхрест.
      Також була змога зробити домашню заготівку – творчий звіт куреня. За досвідом більшість команд розраховують на шароварно-імпульсивне представлення традицій свого краю, тобто з козацькою піснею, що горланиться, з дефіле із козацькою зброєю тощо. На моє переконання ми зробили акцент на інтелектуально-тематичне представлення львівської області: 2012 року на обласному рівні був проголошений зокрема рік хорунжої Олени Степанів, однієї із перших жінок у складі воюючих армій. Я написав сценарій театральної постановки для трьох дівчат (як традиційно найбільш активних у творчих конкурсах), які грали ролі трьох Степанівн у різні роки їхнього проживання – гімназійного навчання, стрілецького буття та повоєнної науково-громадської діяльності. В сценці були поєднанні чи не найголовнішу людські іпостасі – бути в любові та служити Батьківщині, зокрема у воєнну добу:

«…Вбігає дівчина, одягнена у стрій Пласту. Підбігає до сплячої і починає трясти.
– Вставай! Вставай ж-бо. Ну, прокидайся.
Піднімається. Сідає на ліжко. Потягується.
– Що сталося? Що за напруга?
– Ти що забула? Сьогодні починають запис до других Січових Стрільців! Ти ж знаєш яка маса народу бажає долучитися. І всіх можуть не прийняти.
– Чого тобі хвилюватися. Ти ж їм такого перцю завдала тоді, коли вони спочатку відмовляли тобі у членстві старшинських січових стрільців.
– Та ти нічого не розумієш. Треба надати допомогу. Відібрати дійсно найкращих. А Роман сам не справиться.
– Ти сказала РОМАН! (чуттєво, дуже стиха) Він що, там організовувати буде? Не відповідай, сама знаю, що він завжди в тих місцях, де найбільше потрібно зваженості та рішучості. (замріяно) А який він гарний?
– (жартівливо). Раз-два-три, закохалися ми! Як ти можеш так говорити про нього, коли ти його ще навіть не бачила.
– Так. (піднімається поволі. Загадково) Але ж бо він сниться мені щоночі. Такий стрункий і дужий. В очах – іскринки, а в руках, в його руках – згорає праця вся! Як хочеться з ним до танцю, тільки не на маленьких вечорницях в «бесіді», а на справжньому балі в Народному домі (кружляє. В темпі вальсу ) Раз-два-три, раз-два-три. (зупиняється) «Роман Дашкевич!» (розвертається на півоберта, киває головою, імітуючи відрекомендування). «Оленка, (зашарівшись і потім гордо) Олена-Марія Степанів!» (начебто подумавши і злегка цинічно) «А Ви, поза сумнівом, є постійним учасником таких забав, чи не так?» (знову розвертається на півоберта) «Важко Вам повірити буде, однак я тут вперше. Не можу віддаватися розвагам у час передчуття великих змін» (наступні півоберта) «Великих змін?»
– Так і сказав: «Великих змін?» Як хвилююче це звучить. За таке справді варто покохати» (уривок із «Степанівни» Володимира Тимчука).

      Сцени перепліталися стрілецькими піснями, підібрати які згодився заний мистецтвознавець Юрій Антків – до речі, він переконує, що незважаючи на томи збірок стрілецьких пісень, що останнім часом з’являються у друці, по-справжньому стрілецькими, тобто такими, що написані та співані в добу усусів, в нашому пісенному спадку є трохи більше двадцяти. Тож чотири такі твори, яким скоро виповниться по сто років, стали предметом вивчення красунь-школярок Оля Синов’ят, Ірина Кузик і Оля Катрич із Сокаля та Городка, аби їх почула вся Україна на злеті в с. Осій.
      І, нарешті, яка ж постановка без сценічного одягу? Звернулися до голови товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» п. Любомира Горбача, який останнім часом досяг чималих успіхів у реконструкції військово-історичних подій, зокрема баталій, ХХ століття та виготовив спільно з однодумцями низку відеокліпів, які кожен може переглянути в YouTube (наприклад, «Роман Шухевич», «Машингвері» та ін.). Любомир дещо вагаючись, бо мав досвід неповернення, виділив пошиті ними шинелі усусів, мазепинки та портупеї, зрозуміло, що під розписку та контроль свого реконструктора-пошуковця Ярослава Матвіїва. І, справді, розписка, вірніше застереження, виявилися не марними – у дорозі була загублена одна із мазепинок, тож Назарові довелося компенсувати її вартість за рахунок премії, що центр краєзнавства пізніше оформлював.
      Незважаючи ні на підготовчі заходи, згадані вище, а ні на ту обставину, що львівська команда на прохання директора Міжнародної благодійної установи «Центр національного відродження» п. Тараса Рондзістого серед своєї поклажі помістила призи-кубки для переможниць всеукраїнського етапу гри «Джура», ними, тобто переможцями, галичани не спромоглися стати. Далася чути неукомплектованість команди (один із хлопчаків напередодні занедужав і батьками не був відпущений), а також вищий рівень команд з інших областей, де «Джуру» проводять все ж впродовж цілого навчального року.
Але діти все одно залишилися задоволеними, особливо тією річчю, що бажаючими зазнимкуватися у справжньому зимовому однострої українського січового стрільця виявилися ледь не усі однолітки з інших областей. Ось деякі їхні враження:
      - «Саме мені було трохи тяжко, але дуже сподобалось. Для України це дуже важливо, тому що молодь здебільшого вже забула, що таке війна, і як тяжко їх прадідам було здобувати свободу. «Джура» допомагає нам зрозуміти і відчути, хоч трішечки, себе козаком (чи козачкою). Це важливо і потрібно нам…»;
      - «На мою думку, «Джура» – це дуже хороша гра, оскільки такі ігри, як «Джура», виховують у юнаків повагу, до українських звичаїв, козацтва. Учасники гри міцнішають як духовно, так і фізично…»;
      - «Гра «Сокіл» («Джура») є дуже корисною для України, бо дуже багато людей втратили козацький дух, в Україні є багато проблем, які ми не в змозі вирішити, але такі організації дають нам якусь надію. Мені дуже подобається ця гра, я не один раз беру в ній участь і хочу ще не один раз взяти у ній участь. Шановні організатори, проводьте такі злети частіше, вони є дуже корисними для виховання молоді! Дякуємо за хороші враження!!!».
      Загалом доволі плідна співпраця громадськості з виконавцями заходів позашкільної роботи з учнівською молоддю переконала останніх, тобто Львівський обласний центр краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді, у надійності та прогнозованості активістів-помічників. Через це, коли у Львові у вересні 2012 року проводився семінар для директорів таких обласних центрів з усієї України з питань патріотичного виховання учнівської молоді, то Михайло Набитович попросив рекомендації щодо промовця для виступу з відповідною тематикою та її баченням громадськістю або фаховими експертами. На жаль, через навчальне та керівницьке навантаження від подібної участі відмовилося кілька військових, однак центр самостійно знайшов не менш цікавого для делегації з Великої України експерта, історика Андрія Козицького, співупорядника резонансного навчального посібника з історії України для 10-х–11-х класів як відповідь інтелектуалів Львова на українофобську політику очільника Міносвіти України Д. Табачника.
      Клуб «Джура» до цього семінару підготувався своєю методичкою з питань започаткування та проведення військово-спортивної дитячо-юнацької гри «Сокіл» («Джура»), узагальнюючи власний досвід і керівні документи по лінії Міністерства освіти та науки, молоді та спорту України. Цікавою була реакція директора Українського державного центру туризму та краєзнавства учнівської молоді п. Наталії Савченко, яка чомусь гостро зустріла виступ представника клубу «Джура», мовляв все по грі робить центр, а громадськість лише на себе ковдру перетягує та уквітчує себе лаврами. (таким на її думку начебто виявився підсумковий прес-реліз після всеукраїнського фінального етапу гри). «Побиті горщики» між партнерами представник громадськості місцевого рівня волів не коментувати...
      Ганебно постійні проблеми з відсутністю (затримкою) виділення коштів на гру (а це забезпечення відряджень командам і суддям, або хоча б проїзду та проживання, плюс призи та інформаційне і методичне забезпечення) змушують клуб «Джура» вдаватися до неспинюваного пошуку доброчинців – центрам ж краєзнавства таке питання сильно не припікає: виділили виконавчі органи з питань освіти кошти – провели захід, не виділили – ...). До речі, на реставровувану «Зарніцу» кошти виділяються просто такі шалені, які навіть складно грамотно освоїти, хіба що годувати її учасників не польовою кашею і звісно не козацьким кулішем, а в дорогущих виїзних рестораціях України. Тож говорячи про спонсорів «Джури», які часто воліють залишитися в затінку через мінливість влади і зростаючі апетити її численних фіскальних структур, слід подякувати за розуміння інвестицій в майбутнє саме української України, хоча в дійсності ці люди не належать до когорти тих «українців», які потрапляють до всяких рейтингів, що оцінюють статки. Винятком є хіба що цьогорічна підтримка від Благодійного фонду Богдана Гаврилишина, здобута через конкурс проектів, але вона ж уможливлена власне саме патріотизмом самого коштодавця.
      Тож на ці кошти випущені інформаційні плакати для розміщення хоча б десятій частині шкіл України та започатковані семінари-тренінги для вчителів і вихователів, які працюють з юнаками та дівчатами шкіл. Така самовіддана робота навіть в умовах кардинальної зміни політичного курсу нової влади і її очільників в галузі освіти дозволяє через наявну мережу прихильників і систему організації гри зберегти можливості щодо подальшого поширення «Джури» в навчальних закладах України. Вочевидь пошук активістів-волонтерів серед вчителів, членів молодіжних патріотично-виховних організацій у цілях досягнення охоплення майже 19000 шкіл є важливим завданням у т.ч. і з позицій необхідності творення інститутів підготовки українських виховників.
      Як не втомлюється повторювати Анатолій Грива, голова Ради козацьких отаманів України, які є прихильними до «Джури», «військова і спортивна гра для учнів стає справжньою війною за Україну, за українську молодь для дорослих». Тож шукаймо свого джуру, щоб було кому сказати, підсумовуючи власні звитяжні справи, словами Бориса Грінченка: “...І джуру тоді // Він кличе до себе рукою. // І каже він: «Джуро мій вірний, піди // До мене ти хлопців моїх приведи, – // Прощаться хай прийдуть зо мною!»

2012