«За Совєтів ми, молоді, були іншими», – так укотре зітхнула пані Оля, спостерігаючи як її онука збирає лижні причандалля та жіночі хитрунці для, як модно зараз це стало, активного відпочинку на Драгобраті на Різдво.

«Бабусю, ну ти знову починаєш про кутю, колядки, вертепи. Я ж казала тобі, що світ нині інший. Навіщо паритися біля плити, коли смачну кутю можна придбати і в супермаркеті? Життя ж таке коротке! Ти сама навчала, що жити спішити треба, любити спішити треба, ось я і поспішаю… жити», – весело огризнулася Христинка.

…Жити спішити треба! – забемкало в голові пані Олі.

… Вчотирьох вони збиралися почергово один в одного, зрозуміло, що на кухні. В той час всі чомусь збиралися на кухнях. Найбільше їм подобалося здибатися в Оленьки – вона, зазвичай, до цього готувалася завчасно, тож на столі був не лише чималенький чайничок духмяного напою, а і черговий шедевр її кулінарних талантів – ябченик, сирник, маківник, а інколи, навіть, і щось небачене хлопцями, пиріг з яфинами або ґоґодзами. Весело гомоніли, ділилися враженнями та перемивали кісточки, як же без цього, планували, планували, мріяли…
– А що як коляду заладнаємо. Бабця повідала, що жили вони передчуттям різдвяних веселощів. І цукорок та й грошенят вдавалося набути.
– Задумка цінна. Уявімо лишень вуса нашого директора, як він зачує – вони сіпатимуться гірше за наші лінійки під час того шикування, що до «Вєлікого Жовтня» було.
– А нашо нам його ставити до відома? Нам же внушєніє зроблять або даже у кримінал запроторять.
– Та як так, жартую. Проте слід робити цю справу. І я пропоную вертеп! Готовий бути жидом – мій батько, і мій дідусь завжди у вертепах грали жида.
– Бізівно то в тебе шось сімейне. В нас, в Космачі вертепи і дотепер ходє. І моцні вертепи. Там і цісар, і дідько з чортом на пару, і вояка, і бозна шо ще придумовують.
– А я кого можу грати?
– Олько, та ти меш ангелом. Кіко нас є? Тут четверо. Гія ще хоч двох.
– Ромка візьмемо.
– І Катрусю.
– Олю, нашо нам два ангели? Хіба сє перевбере пастушком. І най так ме: Василь – жид, Оля – ангел, Катря – пастушок, ти, Степане, меш чортом, бо сам єк чорт дивиссє, я сє перевберу в солдата, нєньо лишив в хаті форму після войска, а Матвієві, як главному організатору, доведесє бути цісарем. Ви не проти, Ваше сяйносте?
– Добре! Погодили. Пишімо ролі.
– Заждіть! Завжди як десь ся збираємо, перше рішаємо що вдінимо.
– Олько, ти мислю кажеш. Шо нам треба для ангела?
– Щось біле і блискуче.
– І крила.
– І корону.
– Де ти бачив в ангелів корону на голові? Там одні кучерики?
– Видівим! В мого діда в Космачі є фист давнє книга. Там тексти про…
– Про?
– Про Бога. Про рай. І про ангелів.
– Так раю ж немає. І бога нема. Що, забув шкільні уроки?
– Та я не кажу шо є, я кажу шо видівим дідову книгу і там ангели намальовані в коронах.
– Годі. Не сперечайтеся. Зрештою це моя роль. І я подумала щойно, що маю з торішнього карнавалу костюм Зими, то я якось його перероблю. А корона, чи кучерики? Ми ж по вулиці будемо ходити? І зимою? Вибачайте, але я не збираюся мерзнути на морозі чи в короні чи без неї. Так що мій наряд за мною, крила будуть!
– І звізда має бути. Я тє звізду зроблю. Я видів, які вони мають бути різних фарб. І даже ме сє крутити – я в нєня випрошу підшипника, аби з роботи приніс.
– Так це ж «хіщєніє совєтськой собствєнності»!!!
– Ти мені поговори. – Урвався нарешті терпець у Степана, який досі мовчав. – Будуть ще такі підколи, на вертепі – крапка!
– Ич як заговорив, як справжнісінький чорт. Ну і як ти будеш одягнений?
– Моя роль – мої турботи. Чорт буде!
Всі знали, що зі Степана після таких слів більше нічого не витягнеш. Якимось дивом він не відправився разом із батьками до Сибіру і бабусі вдалося пізніше за літри самогону вирішити питання з головою сільради, аби не віддав малого в дитячий притулок. Та і дійсно, кого-кого, а чорта в цей час сірості, що ще від війни явно затягнулася, відтворити в костюмах було запросто.
Пізніше і всі наступні діти повторили, що костюми їхні – це їх особиста справа. Час був такий. Нічого не було, крім винюхувань і неприємностей, і кожен самостійно відповідав за свою долю.
Найскладніше виявилося Матвійкові Коловороту – виготовити достойний царя костюм, з атласної чи шовкової тканини шляхетних барв чи то синіх, чи зелених, а може пурпурових або червоних, погаптований яскравими нитками, уквітчаний відзнаками…
Костюми були готові, як і очікувалося. Вдався добрий вертеп, про який потім ще цілу зиму перешіптувалися.

А тим часом голова сільради ще затятіше вибирав свої літри самогону в Степанової бабусі передчуваючи, що той запій з районним партійним керівництвом, розпочатий сьомого листопада, аби достойно омити подарований за перевиконання плану щодо збільшення знесених курками яєць новий червоний прапор з чистого шовку, вивішений в день свята на будівлю сільради, і після якого він не міг згадати, куди він подів цього прапора, адже те саме начальство порадило вивішувати його лише на великі свята або з нагоди їхнього наступного приїзду, що він звісно збирався виконати, даремно йому не минеться.