Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Тимчук (1979) /
Проза
Спасибі партії за прапор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Спасибі партії за прапор
«За Совєтів ми, молоді, були іншими», – так укотре зітхнула пані Оля, спостерігаючи як її онука збирає лижні причандалля та жіночі хитрунці для, як модно зараз це стало, активного відпочинку на Драгобраті на Різдво.
«Бабусю, ну ти знову починаєш про кутю, колядки, вертепи. Я ж казала тобі, що світ нині інший. Навіщо паритися біля плити, коли смачну кутю можна придбати і в супермаркеті? Життя ж таке коротке! Ти сама навчала, що жити спішити треба, любити спішити треба, ось я і поспішаю… жити», – весело огризнулася Христинка.
…Жити спішити треба! – забемкало в голові пані Олі.
… Вчотирьох вони збиралися почергово один в одного, зрозуміло, що на кухні. В той час всі чомусь збиралися на кухнях. Найбільше їм подобалося здибатися в Оленьки – вона, зазвичай, до цього готувалася завчасно, тож на столі був не лише чималенький чайничок духмяного напою, а і черговий шедевр її кулінарних талантів – ябченик, сирник, маківник, а інколи, навіть, і щось небачене хлопцями, пиріг з яфинами або ґоґодзами. Весело гомоніли, ділилися враженнями та перемивали кісточки, як же без цього, планували, планували, мріяли…
– А що як коляду заладнаємо. Бабця повідала, що жили вони передчуттям різдвяних веселощів. І цукорок та й грошенят вдавалося набути.
– Задумка цінна. Уявімо лишень вуса нашого директора, як він зачує – вони сіпатимуться гірше за наші лінійки під час того шикування, що до «Вєлікого Жовтня» було.
– А нашо нам його ставити до відома? Нам же внушєніє зроблять або даже у кримінал запроторять.
– Та як так, жартую. Проте слід робити цю справу. І я пропоную вертеп! Готовий бути жидом – мій батько, і мій дідусь завжди у вертепах грали жида.
– Бізівно то в тебе шось сімейне. В нас, в Космачі вертепи і дотепер ходє. І моцні вертепи. Там і цісар, і дідько з чортом на пару, і вояка, і бозна шо ще придумовують.
– А я кого можу грати?
– Олько, та ти меш ангелом. Кіко нас є? Тут четверо. Гія ще хоч двох.
– Ромка візьмемо.
– І Катрусю.
– Олю, нашо нам два ангели? Хіба сє перевбере пастушком. І най так ме: Василь – жид, Оля – ангел, Катря – пастушок, ти, Степане, меш чортом, бо сам єк чорт дивиссє, я сє перевберу в солдата, нєньо лишив в хаті форму після войска, а Матвієві, як главному організатору, доведесє бути цісарем. Ви не проти, Ваше сяйносте?
– Добре! Погодили. Пишімо ролі.
– Заждіть! Завжди як десь ся збираємо, перше рішаємо що вдінимо.
– Олько, ти мислю кажеш. Шо нам треба для ангела?
– Щось біле і блискуче.
– І крила.
– І корону.
– Де ти бачив в ангелів корону на голові? Там одні кучерики?
– Видівим! В мого діда в Космачі є фист давнє книга. Там тексти про…
– Про?
– Про Бога. Про рай. І про ангелів.
– Так раю ж немає. І бога нема. Що, забув шкільні уроки?
– Та я не кажу шо є, я кажу шо видівим дідову книгу і там ангели намальовані в коронах.
– Годі. Не сперечайтеся. Зрештою це моя роль. І я подумала щойно, що маю з торішнього карнавалу костюм Зими, то я якось його перероблю. А корона, чи кучерики? Ми ж по вулиці будемо ходити? І зимою? Вибачайте, але я не збираюся мерзнути на морозі чи в короні чи без неї. Так що мій наряд за мною, крила будуть!
– І звізда має бути. Я тє звізду зроблю. Я видів, які вони мають бути різних фарб. І даже ме сє крутити – я в нєня випрошу підшипника, аби з роботи приніс.
– Так це ж «хіщєніє совєтськой собствєнності»!!!
– Ти мені поговори. – Урвався нарешті терпець у Степана, який досі мовчав. – Будуть ще такі підколи, на вертепі – крапка!
– Ич як заговорив, як справжнісінький чорт. Ну і як ти будеш одягнений?
– Моя роль – мої турботи. Чорт буде!
Всі знали, що зі Степана після таких слів більше нічого не витягнеш. Якимось дивом він не відправився разом із батьками до Сибіру і бабусі вдалося пізніше за літри самогону вирішити питання з головою сільради, аби не віддав малого в дитячий притулок. Та і дійсно, кого-кого, а чорта в цей час сірості, що ще від війни явно затягнулася, відтворити в костюмах було запросто.
Пізніше і всі наступні діти повторили, що костюми їхні – це їх особиста справа. Час був такий. Нічого не було, крім винюхувань і неприємностей, і кожен самостійно відповідав за свою долю.
Найскладніше виявилося Матвійкові Коловороту – виготовити достойний царя костюм, з атласної чи шовкової тканини шляхетних барв чи то синіх, чи зелених, а може пурпурових або червоних, погаптований яскравими нитками, уквітчаний відзнаками…
Костюми були готові, як і очікувалося. Вдався добрий вертеп, про який потім ще цілу зиму перешіптувалися.
А тим часом голова сільради ще затятіше вибирав свої літри самогону в Степанової бабусі передчуваючи, що той запій з районним партійним керівництвом, розпочатий сьомого листопада, аби достойно омити подарований за перевиконання плану щодо збільшення знесених курками яєць новий червоний прапор з чистого шовку, вивішений в день свята на будівлю сільради, і після якого він не міг згадати, куди він подів цього прапора, адже те саме начальство порадило вивішувати його лише на великі свята або з нагоди їхнього наступного приїзду, що він звісно збирався виконати, даремно йому не минеться.
«Бабусю, ну ти знову починаєш про кутю, колядки, вертепи. Я ж казала тобі, що світ нині інший. Навіщо паритися біля плити, коли смачну кутю можна придбати і в супермаркеті? Життя ж таке коротке! Ти сама навчала, що жити спішити треба, любити спішити треба, ось я і поспішаю… жити», – весело огризнулася Христинка.
…Жити спішити треба! – забемкало в голові пані Олі.
… Вчотирьох вони збиралися почергово один в одного, зрозуміло, що на кухні. В той час всі чомусь збиралися на кухнях. Найбільше їм подобалося здибатися в Оленьки – вона, зазвичай, до цього готувалася завчасно, тож на столі був не лише чималенький чайничок духмяного напою, а і черговий шедевр її кулінарних талантів – ябченик, сирник, маківник, а інколи, навіть, і щось небачене хлопцями, пиріг з яфинами або ґоґодзами. Весело гомоніли, ділилися враженнями та перемивали кісточки, як же без цього, планували, планували, мріяли…
– А що як коляду заладнаємо. Бабця повідала, що жили вони передчуттям різдвяних веселощів. І цукорок та й грошенят вдавалося набути.
– Задумка цінна. Уявімо лишень вуса нашого директора, як він зачує – вони сіпатимуться гірше за наші лінійки під час того шикування, що до «Вєлікого Жовтня» було.
– А нашо нам його ставити до відома? Нам же внушєніє зроблять або даже у кримінал запроторять.
– Та як так, жартую. Проте слід робити цю справу. І я пропоную вертеп! Готовий бути жидом – мій батько, і мій дідусь завжди у вертепах грали жида.
– Бізівно то в тебе шось сімейне. В нас, в Космачі вертепи і дотепер ходє. І моцні вертепи. Там і цісар, і дідько з чортом на пару, і вояка, і бозна шо ще придумовують.
– А я кого можу грати?
– Олько, та ти меш ангелом. Кіко нас є? Тут четверо. Гія ще хоч двох.
– Ромка візьмемо.
– І Катрусю.
– Олю, нашо нам два ангели? Хіба сє перевбере пастушком. І най так ме: Василь – жид, Оля – ангел, Катря – пастушок, ти, Степане, меш чортом, бо сам єк чорт дивиссє, я сє перевберу в солдата, нєньо лишив в хаті форму після войска, а Матвієві, як главному організатору, доведесє бути цісарем. Ви не проти, Ваше сяйносте?
– Добре! Погодили. Пишімо ролі.
– Заждіть! Завжди як десь ся збираємо, перше рішаємо що вдінимо.
– Олько, ти мислю кажеш. Шо нам треба для ангела?
– Щось біле і блискуче.
– І крила.
– І корону.
– Де ти бачив в ангелів корону на голові? Там одні кучерики?
– Видівим! В мого діда в Космачі є фист давнє книга. Там тексти про…
– Про?
– Про Бога. Про рай. І про ангелів.
– Так раю ж немає. І бога нема. Що, забув шкільні уроки?
– Та я не кажу шо є, я кажу шо видівим дідову книгу і там ангели намальовані в коронах.
– Годі. Не сперечайтеся. Зрештою це моя роль. І я подумала щойно, що маю з торішнього карнавалу костюм Зими, то я якось його перероблю. А корона, чи кучерики? Ми ж по вулиці будемо ходити? І зимою? Вибачайте, але я не збираюся мерзнути на морозі чи в короні чи без неї. Так що мій наряд за мною, крила будуть!
– І звізда має бути. Я тє звізду зроблю. Я видів, які вони мають бути різних фарб. І даже ме сє крутити – я в нєня випрошу підшипника, аби з роботи приніс.
– Так це ж «хіщєніє совєтськой собствєнності»!!!
– Ти мені поговори. – Урвався нарешті терпець у Степана, який досі мовчав. – Будуть ще такі підколи, на вертепі – крапка!
– Ич як заговорив, як справжнісінький чорт. Ну і як ти будеш одягнений?
– Моя роль – мої турботи. Чорт буде!
Всі знали, що зі Степана після таких слів більше нічого не витягнеш. Якимось дивом він не відправився разом із батьками до Сибіру і бабусі вдалося пізніше за літри самогону вирішити питання з головою сільради, аби не віддав малого в дитячий притулок. Та і дійсно, кого-кого, а чорта в цей час сірості, що ще від війни явно затягнулася, відтворити в костюмах було запросто.
Пізніше і всі наступні діти повторили, що костюми їхні – це їх особиста справа. Час був такий. Нічого не було, крім винюхувань і неприємностей, і кожен самостійно відповідав за свою долю.
Найскладніше виявилося Матвійкові Коловороту – виготовити достойний царя костюм, з атласної чи шовкової тканини шляхетних барв чи то синіх, чи зелених, а може пурпурових або червоних, погаптований яскравими нитками, уквітчаний відзнаками…
Костюми були готові, як і очікувалося. Вдався добрий вертеп, про який потім ще цілу зиму перешіптувалися.
А тим часом голова сільради ще затятіше вибирав свої літри самогону в Степанової бабусі передчуваючи, що той запій з районним партійним керівництвом, розпочатий сьомого листопада, аби достойно омити подарований за перевиконання плану щодо збільшення знесених курками яєць новий червоний прапор з чистого шовку, вивішений в день свята на будівлю сільради, і після якого він не міг згадати, куди він подів цього прапора, адже те саме начальство порадило вивішувати його лише на великі свята або з нагоди їхнього наступного приїзду, що він звісно збирався виконати, даремно йому не минеться.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
