Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Віктор Погрібний (1935)

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. ВІД СТЕРЕНЬ ДО ЗІРОК
    ПОГРІБНИЙ ВІКТОР, прости мій гнів
    (знайдені записники): Вірші різних літ. — Кіровоград: КОД, 2006. — 98 с.

    Цю збірку віршів В. Погрібного я читав ще в рукописі. Зараз перечитую — і глибше пізнаю автора, його долю, його психологічний портрет, а через нього, автора, і все його по¬коління, представлене трохи старшим Гр. Тютюнником, ровесни¬ками В. Симоненком, В. Підпалим, Б. Олійником та багатьма іншими, кому судилося дитинство воєнної пори, повоєнне сирітство; рання дорослість, самостійне входження вжиття, несхитна віра в ідеа¬ли народу, готовність служити йому. Згодом життєві жорна будуть перетирати хлопців. Кожен шукатиме свого виходу із суворих випробувань долі, шукатиме своєї дороги, надійної опори для зболеної душі.
    Зранена душа автора видобуває з підсвідомості такі асоціації, які вражають несподіваністю, парадоксальністю. Але їм віриш, бо слово поета не відвертається від гіркої правди:
    не понесу на батькову могилу ні зір на постаменті, ні хреста.
    Я можу лише здогадуватися, з якої муки народились ці слова. Ні, в них не зневага до рідної людини. Крізь них виривається відчай — відчай осиротілого сина, котрий бачить, як обривається пам'ять роду, як самотніють і западаються могили дядька Петра, тітки Векли, багатьох, багатьох земляків, бо немає синів і онуків, щоб їх доглядали.
    Немало віршів Віктора Погрібного навіяні щирим почуттям до «малої батьківщини», до рідної Матусівки. Особ¬ливо хочу виділити поезії «На Андрія», «Степ (Арсенівка)», «Втеча (Розмова із сте¬пом)». Що Віктор Погрібний закоханий у степ, я знав давно. Але що він так красиво й велично співає осанну рідній землі, відкрив лише, тепер.
    ...Зимове зоряне небо над рідним се¬лом... Хто в нього не задивлявся? Але не кожному вдається побачити золоту казку зір і сузір'їв, підгледіти містерію вічності, яка й собі вслухаєтеся, як «на Висі на тихій потріскує Андріїв лід».
    А на землі відбуваються свої незвичайні дійства - духмяна скирта враз стає розкішною жінкою, якій удень поле «цілує ніжки», а цілу ніч їй щебечуть зорі, ще й «місяченько накинув оком». Уранці тій «скирті — розкішній жінці» - сонце посилає «золоті бризки». Весела інтермедія закінчується іронічним штрихом: свідком усіх залицянь – був - «вусатий-вітер», що он ховається за горбом: Так у чарівну: казку степу вплітаються побутові інтонації, які романтичну картину могли б перетворити на побутовий поговір. Але автор своєчасно ставить крапку, відкриваючи простір для фантазії читача.
    У третьому з названих віршів «Втеча (Розмова із степом)» слово має зовсім іншу тональність. Перед нами напружений внутрішній діалог, де голос другого «я» поета сублімований у голос степу. У репліці степу: «Потопчи мене, потопчи! Походи по мені, по¬ходи!» — відгукнулись древні міфи, ровесники чи не найдавнішої пісні наших пращурів-землеробів «А ми просо сіяли...», де вираз «А ми просо витопчем, витопчем» означає не шкоду, а елемент об¬робітку поля. У серцевині твору відбилася драма свідомості лю¬дини, котра на якусь мить засумнівалась у правоті своєї дороги і хоче перейти на іншу (звідси перша частина назви «Втеча...»). На терези совісті покладено два ряди цінностей, уявних і реальних: переважили справжні. Ліричний герой не може зрадити своєї віри, не може зрадити самого себе.
    І все ж у книжці багато знаків травмованої свідомості: і в назві книжки «Прости мій гнів», де перше слово — то не тільки крок до зближення, а й момент сумніву в праведності гніву; і в кінцівці вір¬ша «Втеча...»: «Прости...», де відбито складний емоційний стан лі¬ричного героя; і в докорах на адресу українців, які своє героїчне начало розгубили на трагічних шляхах історії; і в тузі за тими часами, коли кривдника можна було викликати на дуель — і покарати або самому впасти, кров'ю змивши образу; і в кінцівці вірша «Зрада», де автор намагається втамувати душевний біль гіркою іронією на адресу коханої, що зрадила: «Приходь — поплюєм на чисту зорю».
    Крізь тугу й біль, крізь гнів і докори Віктор Погрібний проносить три найдорожчі для нього величини: свобода, мати, Україна. За свободу треба боротись, а мати й Україна стануть поруч з поетом на його останній межі:
    Ніщо не кладіте мені в останню хатину — Хай буде тихо і просторо там. Лиш прихиліть чисте небо Вкраїни й засльозену мамину хустку без плям.
    Образ «засльозеної маминої хустки без плям» — то символ тих, хто привів нас на світ, хто поклав своє здоров'я й життя на згорьоване повоєнне поле, хто виглядав нас із доріг далеких і близьких. Саме цей образ стоїть у центрі поетичного світу В. Погрібного як вічне уособ¬лення любові.
    ВАСИЛЬ МАРКО,
    професор
    м. Кіровоград




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. З РОДУ ПОДВИЖНИКІВ
    Таємниця цієї широчезної долини ще не розгадана. Шукав, але не знайшов її розгадки у Віктора Погрібного - прекрасного поета, який присвятив цій долині чи не більшу частину своїх поезій. А втім, то - не долина, а просто ледь вигнутий степ, а на самому дні того вигину - Велика Вись. Про те, що вона там - здогадуєшся по комишах, по густій отаві, по окремих зблисках блакитного річко¬вого плеса, яке іноді проглядається у тих комишевих розривах.
    Поблукав я у цій долині всього-на-всього раз - в один із днів бабиного літа, коли небо особливо, якось по-прощальному блакитне, коли прив'яле зело теж якось по-прощальному різко пахне і коли все пройняте легким щемом за щойно відбуялим літом. Проїхав з Віктором Погрібним тією Висівською (скажемо так) степовою долиною, проїхав дорогою, що проходила через ряд сіл, в тому числі і через Матусівку, і йшла далі - до Арсенівни, де народився І.Карпенко-Карий. Із тієї поїздки виніс багато вражень. Одне із них - віра в особливу магічність Висівської розлогої долини, що, гадаю, породжується тим її легким виги¬ном, який створює враження безкінечності степового простору з його вічною задумою та легкою меланхолійністю.
    Розумію тих, хто знайде у моїх словах явне перебільшення. Мовляв, степ як степ, долина як долина, річка як річка, до того ж така, яка замулюється, заростає комишем, покривається лататтям, заболочується врешті-решт. Не освідчуватись в любо¬ві їй треба, а рятувати її. Таких річок, таких розлогих долин і таких Матусівок у нас вистачає. Бо ж мають свою магічність і Синюха, й Інгул, і Чорний Ташлик, і Боковенька... Згоден з цим. Не заперечую. Тільки скажу, що тій Висівській долині і Матусівці, і Арсенівці все-таке десь трохи поталанило. Бо тут народився хлопчина, який хоч і був подібний до ровесників, все ж у чомусь і вирізнився серед них. Вирізнився саме тоді, коли почув настійний потяг до Слова. Спочатку це було зачарування мате¬ринською піснею - він і досі пам'ятає всі пісні своєї матері. Пізні¬ше, під час скромних студентських посиденьок (на яких, на відміну від теперішніх, дуже мало пили горілки, зате багато співали), він завжди вирізнявся тим, що знав безліч народних пісень і умів проспівати кожну з них від початку і до кінця. А потім - школа, яка відкрила йому українську поезію. Відчути потяг до слова, це, в принципі, стати людиною, що приречена до постійної внутрішньої роботи, яка розвиває емоційно-естетичне начало, загострює сприймання світу, змушує постійно добиратися до суті предметів і явищ. Така приреченість - то тяжкий тягар, який зовсім не полегшує життя, а навпаки, усклад¬нює, утруднює його, бо робить тебе вразливим, беззахисним перед недосконалостями нашого вельми недосконалого світу.
    Потяг до Слова привів Віктора на факультет журналістики Київського Шевченківського університету. Без перебільшення можна сказати, що саме на цьому факультеті, як і на "словесних" факультетах інших відомих українських університетів, саме в той час - а то була друга половина 50-х років, коли розпочиналась благословенна післясталінська відлига - якось стихійно почала збиратись краща тогочасна молодь. її з повним правом можна назвати золотою, елітною, хоч за походженням вона, як правило, була зовсім не родовитою. Навпаки, молоді люди були породжені батьками, життя яких було виснажене двома голодоморами, гідність яких була потоптана жахом 37-го року. Студентами стали "діти війни". Більшість з них так і не дочекалась своїх батьків з фронтів. Тому допомога могла прийти тільки від мате¬рі, яка вибивалась із сил на колгоспному полі, заробляючи пусто¬порожні трудодні. З шести літ залишився без батька і Віктор...
    Та все ж ця студентська молодь була по-справжньому еліт¬ною. Нація, що фактично піддавалась геноциду, знайшла у собі сили, щоб витворити її, і тим самим продовжити своє існування в немилосердному для неї XX столітті.
    Деякий час Віктор квартирував у приміській Боярці разом з Василем Симоненком - майбутнім лицарем української поезії. Товаришував з Борисом Олійником, Вадимом Крищенком, Іва¬ном Власенком, Василем Діденком, Леонідом Тендюком, Тамарою Коломієць, Василем Захарченком, Станіславом Тельнюком, Андрієм Крижанівським. Змагався в майстерності ліричної мініатюри з Миколою Сомом. Ходив на засідання могутньої уні¬верситетської літературної студії, якою керував аспірант Юрій Мушкетик. Одне слово - жив у оточенні прекрасних молодих людей, які збирались присвятити своє життя відродженню покалі¬ченого у важкі часи українського Слова, а значить, і Духу. Всі вони - молоді і талановиті - були патріотами України. Пізніше їх назвуть шістдесятниками. По-різному у них складуться життєві і творчі долі. Мине трохи часу - і всі вони зіткнуться з Системою, яка, наділена прекрасно розвиненим інстинктом самозбереження, почне в 70-х роках самоорганізовуватись, самозміцнюватись, під¬тягувати гайки у своєму механізмі, дещо розхитаному у надто ві¬льнодумні 60-ті роки. За те вільнодумство дехто саме з Вікторового курсу і ГУЛАГу спробував. Саме у їхніх кімнатах робили обшук... Ніде правди діти - більшість шістдесятників змушені були вмонтуватись у цю Систему, що міцно і жорстко керувалась всесильною КПРС. Не всім випала недоля (а мо, щастя?) бути ізольованому в брежнєвських концтаборах. Але не дорікаймо їм у цьому. Шістдесятники, які вживались у Систему, були в ній украй необхідним елементом. По-перше, вони ії ошляхетнювали, бо ж були внутрішньо завжди опозиційними до безпардонного хамства, якого було завжди предостатньо серед тодішнього чиновництва всіх ранги? і яке воно через свою природну мало-культурність приймало за істинно партійний стиль керівництва. По-друге, завдяки своїй опозиційності, своїй інакшості вони були тим елементом, через який тоталітарна система втрачала життєво необхідну для неї внутрішню злютованість. Не раз закривалася сатирична сторінка "Маркове пекло" у "Молодому комунарі", який редагував у 60-70-ті роки В. Погрібний. А як викривав він безголовщину у 80-ті та 90-ті роки - його памфлети під псевдонімом "В. Матусевич"! Разом з тим писав про подвиг земляків у минулу війну - згодом вийшла з друку книга воєнних оповідей "Жертовне вогнище".
    Шістдесятники - це люди, які в кінці 50-х - на початку 60-х років ковтнули трохи повітря Свободи і цього виявилось достат¬ньо для того, щоб вони були іншими, не такими, якими їх хотіли бачити ортодоксальні служителі Системи. Саме тому десь на початку 80-х прошелестіла пущена "зверху" рекомендація не вживати слово "шістдесятники". Зазвичай думали, що заборо¬нивши слово, вони заборонять і явище, яке це слово означало.
    Столичні шістдесятники завжди були на виду, про них багато говорили і писали. Менш помітними були творчі люди, які жили і працювали в обласних і районних центрах.
    Приїхавши після закінчення університету в Кіровоград, Віктор Погрібний зразу ж став одним із найпомітніших журна¬лістів області - приніс із собою все те, чим щедро обдарувало його київське оточення. Власне через нього і таких як він в місцевому літературному і журналістському середовищі стверджувались морально-етичні та творчі принципи шістдесят¬ництва - висока національна свідомість, демократизм світогля¬ду, орієнтація на високу художність.
    Деякі однокурсники Віктора, з якими він починав на рівних, а декого навіть випереджував у творчих змаганнях, добились досить гучної поетичної слави. Він же видав свою поетичну книжку зовсім недавно. Майже всю творчу енергію забирала журналістська робота. А ще - він ввічливо поступався іншим. Ця риса його характеру особливо проявилась останнім часом, коли він організував літературний фонд "Відродження", допоміг видати поетичні збірки багатьом місцевим літераторам. Свою ж книжку, на видання якої уже давно здобув моральне право, випустив попізніше. Відновив видання альманаху "Степ". Став ініціаторам багатьох добрих справ для збереження природи. Успішно керує літературним об'єднанням "Степ", яке в творчому плані, на мій погляд, зовсім не поступається обласним органі¬заціям Спілки письменників. Але повернемось до Висівської долини, до Матусівки і Арсенівки. Коли трохи вище я писав про таїну цієї долини, її магічність, то - признаюсь! - розумів усю суб'єктивність подіб¬них тверджень. Просто сприймав цей куточок нашого краю через поезію Віктора, через його слово. А сприймання якогось краю, вже освяченого художнім словом, завжди буває загостренішим. (Як було б добре, зауважу в дужках, коли б ми спромогли-ся видати поетичну збірку-хрестоматію, у яку б увійшли кращі твори про наш степовий край. Цю збірку треба було б дарувати кожному першокласнику. Окремі поезії цієї збірки повинні вивчатись у школі. Діти повинні знати їх напам'ять. І все це сприяло б одній украй важливій справі - вихованню у підростаю¬чого покоління любові до малої батьківщини).
    Вірність Віктора Погрібного темі Матусівки - рідного села - зворушує... Гадаю, що тема сучасного села зараз потребує не лише розчулено-ліричного, а й жорсткого аналітичного осмис¬лення, у якому критичне начало повинно виявитись вельми сильно.
    Великою заслугою Віктора Погрібного є його буквально подвижницька праця із створення в селі Арсенівці - на батьків¬щині І.Карпенка-Карого - музейно-природного заповідника. У цій справі повною мірою виявилась його одержимість. Бо й справді: треба було мати неабияку фантазію, щоб уявити, як віддалене село, до якого ще зовсім недавно навіть не було дороги з твердим покриттям, стане одним з найпривабливіших куточків нашого краю. Уявити відновлений колишній панський будинок на мальовничому березі Висі, яка саме в цьому місці розгор¬тається в широке повноводне плесо. Трохи нижче - був інший будинок, значно менший: в ньому проживав управитель маєтку Карпо Тобілевич, батько І.Карпенка-Карого. Саме в цьому бу¬динку і народився геніальний драматург, саме ці чудові степові краєвиди лягли першими враженнями на його чутливу дитячу душу і надали їй тієї сили любові до рідної землі, без якої не може здійснюватись жоден митець. Кожен, хто відвідає цей куточок нашого краю, відчує його особливу енергетику. Тут починаєш думати про високе: про народ, про Батьківщину, про націю. Тут позбуваєшся суєтності, душевно ошляхетнюєшся. Подібні місця потребують особливої уваги. На їхнє відродження, на догляд за ними не треба шкодувати ні сил, ні коштів. Що більше таких місць ми відновимо на своїй землі - тим культурні¬шим, духовно багатшим народом станемо. І тому потрібно подякувати Віктору Погрібному не тільки за те, що він узявся за створення Арсенівського культурно-природного заповідника, а й тому, що прирік себе на багаторічне ходіння по різного роду кабінетах, у яких йому, спасибі, йдуть назустріч, а іноді пока¬зують себе людьми, перед якими не варто запалювати свічку - все одно не побачать!
    Все, що сказане про Віктора Погрібного, як особистість, знаходить підтвердження у його публіцистиці. За проблематикою вона у нього висока і, сказати б, шляхетна, бо стосується як екології душі, так і екології природи. За формою -майстерна.
    Вслухаймося в те, що тривожить його. Він прагне нас розбудити, пропонує - і вимагає! - думати про високе і добре, то ж спасибі Вам за це, Вікторе Олексійовичу!

    Григорій Клочек,
    доктор філології, професор




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --