ПОГРІБНИЙ ВІКТОР, прости мій гнів
(знайдені записники): Вірші різних літ. — Кіровоград: КОД, 2006. — 98 с.

Цю збірку віршів В. Погрібного я читав ще в рукописі. Зараз перечитую — і глибше пізнаю автора, його долю, його психологічний портрет, а через нього, автора, і все його по¬коління, представлене трохи старшим Гр. Тютюнником, ровесни¬ками В. Симоненком, В. Підпалим, Б. Олійником та багатьма іншими, кому судилося дитинство воєнної пори, повоєнне сирітство; рання дорослість, самостійне входження вжиття, несхитна віра в ідеа¬ли народу, готовність служити йому. Згодом життєві жорна будуть перетирати хлопців. Кожен шукатиме свого виходу із суворих випробувань долі, шукатиме своєї дороги, надійної опори для зболеної душі.
Зранена душа автора видобуває з підсвідомості такі асоціації, які вражають несподіваністю, парадоксальністю. Але їм віриш, бо слово поета не відвертається від гіркої правди:
не понесу на батькову могилу ні зір на постаменті, ні хреста.
Я можу лише здогадуватися, з якої муки народились ці слова. Ні, в них не зневага до рідної людини. Крізь них виривається відчай — відчай осиротілого сина, котрий бачить, як обривається пам'ять роду, як самотніють і западаються могили дядька Петра, тітки Векли, багатьох, багатьох земляків, бо немає синів і онуків, щоб їх доглядали.
Немало віршів Віктора Погрібного навіяні щирим почуттям до «малої батьківщини», до рідної Матусівки. Особ¬ливо хочу виділити поезії «На Андрія», «Степ (Арсенівка)», «Втеча (Розмова із сте¬пом)». Що Віктор Погрібний закоханий у степ, я знав давно. Але що він так красиво й велично співає осанну рідній землі, відкрив лише, тепер.
...Зимове зоряне небо над рідним се¬лом... Хто в нього не задивлявся? Але не кожному вдається побачити золоту казку зір і сузір'їв, підгледіти містерію вічності, яка й собі вслухаєтеся, як «на Висі на тихій потріскує Андріїв лід».
А на землі відбуваються свої незвичайні дійства - духмяна скирта враз стає розкішною жінкою, якій удень поле «цілує ніжки», а цілу ніч їй щебечуть зорі, ще й «місяченько накинув оком». Уранці тій «скирті — розкішній жінці» - сонце посилає «золоті бризки». Весела інтермедія закінчується іронічним штрихом: свідком усіх залицянь – був - «вусатий-вітер», що он ховається за горбом: Так у чарівну: казку степу вплітаються побутові інтонації, які романтичну картину могли б перетворити на побутовий поговір. Але автор своєчасно ставить крапку, відкриваючи простір для фантазії читача.
У третьому з названих віршів «Втеча (Розмова із степом)» слово має зовсім іншу тональність. Перед нами напружений внутрішній діалог, де голос другого «я» поета сублімований у голос степу. У репліці степу: «Потопчи мене, потопчи! Походи по мені, по¬ходи!» — відгукнулись древні міфи, ровесники чи не найдавнішої пісні наших пращурів-землеробів «А ми просо сіяли...», де вираз «А ми просо витопчем, витопчем» означає не шкоду, а елемент об¬робітку поля. У серцевині твору відбилася драма свідомості лю¬дини, котра на якусь мить засумнівалась у правоті своєї дороги і хоче перейти на іншу (звідси перша частина назви «Втеча...»). На терези совісті покладено два ряди цінностей, уявних і реальних: переважили справжні. Ліричний герой не може зрадити своєї віри, не може зрадити самого себе.
І все ж у книжці багато знаків травмованої свідомості: і в назві книжки «Прости мій гнів», де перше слово — то не тільки крок до зближення, а й момент сумніву в праведності гніву; і в кінцівці вір¬ша «Втеча...»: «Прости...», де відбито складний емоційний стан лі¬ричного героя; і в докорах на адресу українців, які своє героїчне начало розгубили на трагічних шляхах історії; і в тузі за тими часами, коли кривдника можна було викликати на дуель — і покарати або самому впасти, кров'ю змивши образу; і в кінцівці вірша «Зрада», де автор намагається втамувати душевний біль гіркою іронією на адресу коханої, що зрадила: «Приходь — поплюєм на чисту зорю».
Крізь тугу й біль, крізь гнів і докори Віктор Погрібний проносить три найдорожчі для нього величини: свобода, мати, Україна. За свободу треба боротись, а мати й Україна стануть поруч з поетом на його останній межі:
Ніщо не кладіте мені в останню хатину — Хай буде тихо і просторо там. Лиш прихиліть чисте небо Вкраїни й засльозену мамину хустку без плям.
Образ «засльозеної маминої хустки без плям» — то символ тих, хто привів нас на світ, хто поклав своє здоров'я й життя на згорьоване повоєнне поле, хто виглядав нас із доріг далеких і близьких. Саме цей образ стоїть у центрі поетичного світу В. Погрібного як вічне уособ¬лення любові.
ВАСИЛЬ МАРКО,
професор
м. Кіровоград