«Під вікном моїм хтось блукає,
І мовить: «Темно, темніше, ще темніше…»
А в кімнаті горить гасова лампа».

(Сайдзьо Ясо)

Приснилась велика дерев’яна хата. Простора і світла. Але всі меблі в домі-сироті були розбиті. Я стояв серед цього дерев’яного хаосу і усвідомлював, все це розтрощив і перетворив полички, ліжка, шафи і комоди в невпорядковану купу дошок саме я. Я вийшов на подвір’я, що було встелене темною базальтовою відполірованою дощем і вітром бруківкою, де серед ґанку, що нагадував якусь рану часопростору, зовсім поруч біля дому був глибочезний колодязь обкладений дикими кам’яними брилами. Біля колодязю росло крислате високе дерево, що губило свої великі темно-брунатні важкі горіхи, які дзвінко падали додолу. Ці горіхи тут же хапали великі чорні птахи, що каменем летіли в піке до кожного нового кулястого подарунка з верхівки дерева, хапали горіхи великими міцними дзьобами і одразу, махнувши крилом, геть, зиркнувши на мене своїми блискучими очима-намистинами. Бо час було їсти гірку твердь цих плодів, які крім вітру зривати було нікому. Навколо колодязя з терпкою темною водою бігали колами два бородатих карлики вдягнені в свити з мішковини. Один бігав посолонь, а інший йому назустріч. Вони бігали і кричали: «Так судилось!» Несподівано невідомо звідки з’явився (ніби виріс з глибин землі) високий худий лисий чоловік з величезною нижньою щелепою (як у парантропа Бойса - Paranthropus boisei) і довжелезними руками, що звисали до землі. Він схопив обох карликів і сказав, що їх потрібно кинути в колодязь. При цьому карлики вищали і пручалися. Не витримавши такого сюрреалістичного бруталізму я прокинувся – вистрибнув з кольорового сну у чорно-білу реальність. Це мене зовсім не засмутило і не лишило на душі неприємного осаду – за вікном сірів ранок, зорі згасали як воскові свічки (крім Сіріуса, звісно), час було пити каву, думати і працювати.
Я залишив свій бетонний дім, кімнату з м’яким ліжком та шафою і вирушив назустріч жовтневій холодній сирості в кам’яний незатишний ліс машин, собак і людей (бо так було треба). Біля будинку я побачив високий старий горіх, що з лускотом губив свої плоди. Їх тут же підбирали граки, які починали їх розбивати і дзьобати. Я зрозумів, що мій сон був пророчим – все збувається і то вже. У жовтому автобусі я дістав записник у шкіряній обкладинці і почав записувати свій неоковитий сон-місиво. Не тому, що боявся забути – я не забуваю нічого, пам’ятаю навіть те, що людина не може пам’ятати – пригадую навіть те, що було до мого народження, не те що життя свої перших днів під Сонцем – серед його променів. Записував, бо цей сон повинен був стати текстом.
Раптом до буркотливого автобусу зайшла молода жінка – половина голови в неї була виголена бритвою, а на іншій половині голови було довге чорне волосся, а з носа і вух стирчали якісь блискучі маленькі металеві цвяшки. Мені здалося на мить, що це не реальність, а продовження сну. Може я заснув в автобусі і марення продовжилось? Я перестав розрізняти реальність і сон. І все таки переконав себе, що навколо реальність, а не витвір моєї хворобливої свідомості. Я ще подумав: «Як тільки не спотворюють себе молоді жінки, щоб тільки бути красивими!» (Чи то здаватись…) А потім усвідомив: «Немає тут, насправді, нічого дивного. Згідно законів природи, які стосуються всього живого, в будь-якій популяції будь-якого виду перевагу щодо статевого добору мають особини з незвичайним рідкісним нетиповим фенотипом, навіть якщо він не має ніякого адаптивного значення, а навпаки, зменшує пристосування чи навіть шкідливий. Бо кожна популяція намагається бути якомога більш поліморфною, різноманітною. І кожна особина намагається створити якомога більш різноманітних нащадків – хтось та пристосується, хтось та виживе в цьому світі, що постійно змінюється, і то не на краще… Ось тому таке от з собою виробляють. Особливо юні жінки міста старих автобусів і нових ідей».
На роботі я розказав колегам свій пророчий сон. Вони не повірили. Сказали, що такий сон не може приснитись людині, таке сниво може привидітись тільки в місячну ніч чорній змії зі сфагнового болота ілюзорних днів епохи занепаду. А один бородатий колега (шанувальник вестернів і пошуків невідомого) навіть зауважив, що сон цей зовсім не пророчий (і це не дивлячись на те, що я показав йому горіх – такий самий, що падав з дерева в моєму сні і в реальності біля мого дому того вологого ранку), бо в реальності не було двох бородатих карликів. Тоді мене осяяло – це була метафора! Символи. Вони збулися в реальності, потрібно лише зрозуміти, що вони означали. Розмова з колегами якось не клеїлась, перейшла зовсім в інше русло: схоже, вони не вірили, що мені справді приснився такий сон. А може їм взагалі не сняться сни? І вони не знають що таке сон?
Щоб якось підтримати розмову, щоб вона не перетворилася в згасле вогнище, де тільки сірий попіл і обвуглені гілки старого мовчазного кедра, я показав колегам дві мої нові книги, які я щойно приніс з видавництва, які ще володіли пахощами типографії – «Холодне Сонце» та «Теріологія». Одна книга була проілюстрована картинами італійського ренесансного художника П’єро делла Франческа (Piero della Francesca) (1420 – 1492), а в іншій були петрогліфи часів палеоліту, мезоліту та неоліту. Той самий бородатий колега, який сумнівався, що мій сон був пророчим, запитав, чи володію я авторським правом для публікації цих ілюстрацій. Я відповів: «Звісно володію! Автору картин з цієї книжки я колись врятував життя. Він плив на кораблі, а ми тоді захопили їхнє соснове корито, взявши отой дерев’яний вітрильник-каравелу на абордаж. Між щоглами та парусиною почалась сутичка і ми всіх хто був на борту перерізали, густо заливши палубу ворожою кров’ю – наш капітан був корсаром і мав патент короля на захоплення ворожих галер та бригантин. Я помітив людину з наповненими жахом очима інтелігента і крикнув: «Не чіпайте цього! Він художник!» За це він подарував мені свої авторські права на всі свої картини написані і ненаписані на віки вічні. А щодо іншої книги, то з автором цих картин я був знайомий особисто. Він був мисливцем, але на дозвіллі малював вохрою, сажею та білою глиною. Поруч з нашим стійбищем, де горів жаркий вогонь і довгокосі жінки бавили неохайних галасливих дітей була печера. Так він постійно в ту печеру лазив і розмалював всі стіни зображеннями диких коней, оленів, мамонтів, зубрів і всілякої іншої звірини. Якось я зайшов у ту печеру, а він далі малює. Я приніс йому стегно косулі, яку щойно вполював, відітнув його крем’яним ножем і підсмажив на вогнищі – на поїж, ти, напевно, голодний. Він подивився на мене і сказав, що дарує мені авторське право на всі свої петрогліфи». Колега розуміюче кивнув, але по очах було видно – не повірив.
Я в цей час подумав про Біблію. Мені пригадалась одна цитата з Книги Буття: «Зроби собі ковчега з дерева ґофер. З перегородками зробиш ковчега, і смолою осмолиш його ізсередини та ізнадвору…» (6.14). Я тут же подумав, що в самому факті, в самій події всесвітнього потопу вже ніхто з серйозних науковців не сумнівається: про це є чимало свідчень – зовсім не фольклорних (що є в усіх народів на Землі), а геологічних. Десь біля 3100 року до нової ери (±100 років) в Індійський океан в районі острова Мадагаскар впав досить великий метеорит або комета. У результаті цієї імпакт-події здійнялась величезна хвиля цунамі, що спустошила прибережні країни, величезна кількість води випарувалась з океану, що потім лилась зливами сорок днів і сорок ночей, що спричинило величезні потопи по всій планеті. Старі цивілізації і культури загинули, клімат змінився незворотньо, світ став інакшим. Ті хто вижив створили новий світ з писемністю, новим світобаченням, новим прагненням творити – світ бронзи, пастухів, проса і сонячних глечиків. А от що то за дерево ґофер – про це, певно, не знали навіть автори Біблії, не те що її знавці та переписувачі. Ієронім Стридонський – автор вульгати переклав назву дерева ґофер як «lignum levigatum», хоча усвідомлював, що це невірно. Що то за дерево – сперечаються досі. І подумалось мені, а якщо це дерево просто зникло з флори Землі, вимерло в результаті Потопу. Лишилося від нього тільки слово, назва. Одне з небагатьох слів, які дійшли до нас з допотопних часів. Може оте дерево ґофер і росло, і було чисельним в Межиріччі в ті давні часи, а потім зникло, коли світ невблаганно спотворився і місця для раю на Землі вже не було. Ми взагалі погано знаємо отой допотопний світ, від початку неоліту на Близькому Сході до Потопу: 8000 – 3100 років до нової ери. Адже Трипілля теж належало до тих допотопних часів, а потім раптом змаліло перед тим як канути в Лету і поступитись місцем індоєвропейцям, що розселись по спустошеному світу тепер уже негостинної Палеарктики. І були в тому допотопному світі і культури Старої Європи Діміні та Вінча, Лендель та Бутмір), і додинастичний Єгипет, і Убейдська культура, і Аратта і ще багато чого… А може то все людству тільки приснилось і тому воно намалювало на глечиках бородатих карликів?