Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух перевести
Та й оселитись. Скільки раз було,
Коли трави на всіх не вистачало,
Тоді сильніші слабших проганяли.
І слабше плем’я в пошуках ішло
На захід, щоб пристанище знайти.
Оскільки все життя лиш кочувало
І жити по-другому не бажало –
Осісти та для себе хліб ростить –
То грабувало всіх, хто на шляху
Йому траплявся. Так було віками.
Як морські хвилі сунули степами,
Несучи долю для других лиху.
Причорноморський проминувши степ,
В Паннонію, нарешті попадали.
Вони у тій долині осідали
Та позирали поза гори – де б
Чого урвати. Ні, щоб працювати.
Земля ж родюча, обробляй, живи.
Та той народ розбійний черговий
Умів лишень сусідів грабувати.
В Паннонії осівши, звідтіля
Вони в набіг Європою ходили.
І перед ними землі всі тремтіли,
І кров‘ю поливалася земля.
Кого лиш там із часом не було.
То гунни з-під Китаю аж примчали.
Здряхлілих римлян грабувать почали.
Таке собі всеєвропейське зло.
А особливо, як Аттіла в них
Вождем зробився – жах скував народи,
Бо зупинити того монстра годі,
Він ладен був понищити усіх.
«Хунгарія» - і досі землі ті,
Мов з острахом, в Європі називають.
Напевно, страх від своїх предків мають.
Та з часом все міняється в житті.
Помер Аттіла, гунни після нього,
Як всі в Європі, жити почали.
Та тут авари зі степів прийшли,
Упхалися бігом до краю того.
І знов Європа у страху тремтить.
І знов Європа спокою не знає,
Орда аварська без кінця терзає.
Немає сили, щоб її спинить.
Сам Карл Великий з ними воював.
Як воював? Звичайно, відбивався,
Аварів тих спинити намагався.
Але найбільший з ними клопіт мав
Народ слов‘янський. Бо ж сусідом став.
Вже наші предки землю обробляли
Та хліб ростили. Через те й страждали.
Весь час народ розбійний грабував.
Хліб забирав, бо жерти дуже хтів,
Людей ловив, щоб в рабство продавати.
Таких сусідів краще вже не мати
Та ж Божі несповідимі путі.
Та скоро край ординський занепав,
Слов‘яни ж бо наругу не терпіли,
З мечем свою свободу боронили.
Тож був, як кажуть «обрин» і пропав.
Розбійний край пустим недовго був.
Прийшли мадяри, що ми «угри» звемо,
З якими й досі біч-о-біч живемо.
І знову європейський край загув.
Бо знов страшні розбої почались.
Орда мадярська шастала усюди,
Тягли майно та полонили люду…
Отож, звідкіль вони тут узялись?
Жили колись ті угри за Уралом.
Одні в землі щось порпались були,
А інші спосіб кочовий вели,
Робити на землі бажань не мали.
Коли ж сусіди потіснили їх
З земель обжитих, то одні знялися
Та в болота на північ подалися.
Там і осіли в болотах отих.
Потомки їхні й досі там живуть
І звуться ханти й мансі. Край багатий.
Там нафта й газ, що й не перекачати.
Та москалі усе собі гребуть.
Тож ханти й мансі животіють там.
Їм з тих багатств лиш дуля дістається.
Але розмова не про них ведеться.
Про тих мадяр цікаво знати нам.
Отож, оті, що з того лиш жили,
Що табуни по всіх степах ганяли,
Під натиском на захід відступали
Аж доки і в Леведію прийшли.
Це десь над Доном. В тих тоді краях
Над усіма хозари панували.
Вони в степах так само кочували,
Наводячи на всіх сусідів страх.
Й слов’янам діставалося від них.
Вони хозарам данину платили.
А угри із хозарами ходили
В набіги. І тягли з набігів тих
Добро слов‘янське та живих рабів,
Яких бігом за море продавали.
Вони би там і далі кочували.
Але тут саме печеніг наспів.
Від печенігів угри і втекли
В Леведію. А ті слідом припхали.
Та знов на угрів нападати стали.
Ще й в тім хозари їм допомогли,
Бо угри й з ними горщики побили.
Прийшлося уграм звідти утікать.
В степах причорноморських кочувать,
Там, де колись сармати й скіфи жили.
Той край вони назвали Етелькоз.
Хоч гарна назва – суті не змінила.
Й звідтіль сусідів грабувать ходили,
І багатьох скорити їм вдалось.
Але і тут не всиділи вони.
Знов печеніги по слідах припхались.
На північ угри до слов‘ян подались.
Опісля невеликої війни,
Прийшли під Київ, облягли його.
В Угорському під Києвом стояли,
Але лиш данину із міста взяли
Та і на захід подались бігом.
Грабуючи все на своїм шляху,
Пройшли вони карпатські перевали
І, врешті у Паннонію попали.
І знов дрижить Європа від страху.
Авар і гуннів ледь пережили.
А тут нова напасть, як кара Божа.
Їх, навіть гори стримати не можуть.
Ордою через гори ті пройшли
І уже Східна Франкія пала.
Баварського маркграфа розгромили,
По вітру всю Моравію пустили.
Болгарії вчинили купу зла.
Не скоро угри ті угомонились.
Тоді чимало крові пролилось,
Поки орду ту зупинить вдалось.
По тому угри врешті-решт усілись
В Паннонії. За «розум узялись»,
Здавалось, хоч у наші землі пхались,
Галичину вхопити намагались,
У ній, немов господарі велись.
Хоча не раз князі їх наші били.
Згадати хоча б славний Ярослав,
Де тим забродам бій великий дав
Наш князь славетний Галицький Данило.
Отак от угри до Європи впхались.
Із-за Уралу, із боліт прийшли.
Тут батьківщину врешті-решт знайшли.
Та їх вожді так дикими й зостались.