Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.13
06:27
Зоря спалахує й згасає
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
В передвечірній сизій млі,
Але на попіл не згоряє,
Не поспішає до землі.
Так само мрія у людини:
Померкне трохи й знов блищить, -
Вперед спрямовує щоднини
І душу гріє кожну мить.
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Як угри сусідами нашими стали
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як угри сусідами нашими стали
Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух перевести
Та й оселитись. Скільки раз було,
Коли трави на всіх не вистачало,
Тоді сильніші слабших проганяли.
І слабше плем’я в пошуках ішло
На захід, щоб пристанище знайти.
Оскільки все життя лиш кочувало
І жити по-другому не бажало –
Осісти та для себе хліб ростить –
То грабувало всіх, хто на шляху
Йому траплявся. Так було віками.
Як морські хвилі сунули степами,
Несучи долю для других лиху.
Причорноморський проминувши степ,
В Паннонію, нарешті попадали.
Вони у тій долині осідали
Та позирали поза гори – де б
Чого урвати. Ні, щоб працювати.
Земля ж родюча, обробляй, живи.
Та той народ розбійний черговий
Умів лишень сусідів грабувати.
В Паннонії осівши, звідтіля
Вони в набіг Європою ходили.
І перед ними землі всі тремтіли,
І кров‘ю поливалася земля.
Кого лиш там із часом не було.
То гунни з-під Китаю аж примчали.
Здряхлілих римлян грабувать почали.
Таке собі всеєвропейське зло.
А особливо, як Аттіла в них
Вождем зробився – жах скував народи,
Бо зупинити того монстра годі,
Він ладен був понищити усіх.
«Хунгарія» - і досі землі ті,
Мов з острахом, в Європі називають.
Напевно, страх від своїх предків мають.
Та з часом все міняється в житті.
Помер Аттіла, гунни після нього,
Як всі в Європі, жити почали.
Та тут авари зі степів прийшли,
Упхалися бігом до краю того.
І знов Європа у страху тремтить.
І знов Європа спокою не знає,
Орда аварська без кінця терзає.
Немає сили, щоб її спинить.
Сам Карл Великий з ними воював.
Як воював? Звичайно, відбивався,
Аварів тих спинити намагався.
Але найбільший з ними клопіт мав
Народ слов‘янський. Бо ж сусідом став.
Вже наші предки землю обробляли
Та хліб ростили. Через те й страждали.
Весь час народ розбійний грабував.
Хліб забирав, бо жерти дуже хтів,
Людей ловив, щоб в рабство продавати.
Таких сусідів краще вже не мати
Та ж Божі несповідимі путі.
Та скоро край ординський занепав,
Слов‘яни ж бо наругу не терпіли,
З мечем свою свободу боронили.
Тож був, як кажуть «обрин» і пропав.
Розбійний край пустим недовго був.
Прийшли мадяри, що ми «угри» звемо,
З якими й досі біч-о-біч живемо.
І знову європейський край загув.
Бо знов страшні розбої почались.
Орда мадярська шастала усюди,
Тягли майно та полонили люду…
Отож, звідкіль вони тут узялись?
Жили колись ті угри за Уралом.
Одні в землі щось порпались були,
А інші спосіб кочовий вели,
Робити на землі бажань не мали.
Коли ж сусіди потіснили їх
З земель обжитих, то одні знялися
Та в болота на північ подалися.
Там і осіли в болотах отих.
Потомки їхні й досі там живуть
І звуться ханти й мансі. Край багатий.
Там нафта й газ, що й не перекачати.
Та москалі усе собі гребуть.
Тож ханти й мансі животіють там.
Їм з тих багатств лиш дуля дістається.
Але розмова не про них ведеться.
Про тих мадяр цікаво знати нам.
Отож, оті, що з того лиш жили,
Що табуни по всіх степах ганяли,
Під натиском на захід відступали
Аж доки і в Леведію прийшли.
Це десь над Доном. В тих тоді краях
Над усіма хозари панували.
Вони в степах так само кочували,
Наводячи на всіх сусідів страх.
Й слов’янам діставалося від них.
Вони хозарам данину платили.
А угри із хозарами ходили
В набіги. І тягли з набігів тих
Добро слов‘янське та живих рабів,
Яких бігом за море продавали.
Вони би там і далі кочували.
Але тут саме печеніг наспів.
Від печенігів угри і втекли
В Леведію. А ті слідом припхали.
Та знов на угрів нападати стали.
Ще й в тім хозари їм допомогли,
Бо угри й з ними горщики побили.
Прийшлося уграм звідти утікать.
В степах причорноморських кочувать,
Там, де колись сармати й скіфи жили.
Той край вони назвали Етелькоз.
Хоч гарна назва – суті не змінила.
Й звідтіль сусідів грабувать ходили,
І багатьох скорити їм вдалось.
Але і тут не всиділи вони.
Знов печеніги по слідах припхались.
На північ угри до слов‘ян подались.
Опісля невеликої війни,
Прийшли під Київ, облягли його.
В Угорському під Києвом стояли,
Але лиш данину із міста взяли
Та і на захід подались бігом.
Грабуючи все на своїм шляху,
Пройшли вони карпатські перевали
І, врешті у Паннонію попали.
І знов дрижить Європа від страху.
Авар і гуннів ледь пережили.
А тут нова напасть, як кара Божа.
Їх, навіть гори стримати не можуть.
Ордою через гори ті пройшли
І уже Східна Франкія пала.
Баварського маркграфа розгромили,
По вітру всю Моравію пустили.
Болгарії вчинили купу зла.
Не скоро угри ті угомонились.
Тоді чимало крові пролилось,
Поки орду ту зупинить вдалось.
По тому угри врешті-решт усілись
В Паннонії. За «розум узялись»,
Здавалось, хоч у наші землі пхались,
Галичину вхопити намагались,
У ній, немов господарі велись.
Хоча не раз князі їх наші били.
Згадати хоча б славний Ярослав,
Де тим забродам бій великий дав
Наш князь славетний Галицький Данило.
Отак от угри до Європи впхались.
Із-за Уралу, із боліт прийшли.
Тут батьківщину врешті-решт знайшли.
Та їх вожді так дикими й зостались.
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух перевести
Та й оселитись. Скільки раз було,
Коли трави на всіх не вистачало,
Тоді сильніші слабших проганяли.
І слабше плем’я в пошуках ішло
На захід, щоб пристанище знайти.
Оскільки все життя лиш кочувало
І жити по-другому не бажало –
Осісти та для себе хліб ростить –
То грабувало всіх, хто на шляху
Йому траплявся. Так було віками.
Як морські хвилі сунули степами,
Несучи долю для других лиху.
Причорноморський проминувши степ,
В Паннонію, нарешті попадали.
Вони у тій долині осідали
Та позирали поза гори – де б
Чого урвати. Ні, щоб працювати.
Земля ж родюча, обробляй, живи.
Та той народ розбійний черговий
Умів лишень сусідів грабувати.
В Паннонії осівши, звідтіля
Вони в набіг Європою ходили.
І перед ними землі всі тремтіли,
І кров‘ю поливалася земля.
Кого лиш там із часом не було.
То гунни з-під Китаю аж примчали.
Здряхлілих римлян грабувать почали.
Таке собі всеєвропейське зло.
А особливо, як Аттіла в них
Вождем зробився – жах скував народи,
Бо зупинити того монстра годі,
Він ладен був понищити усіх.
«Хунгарія» - і досі землі ті,
Мов з острахом, в Європі називають.
Напевно, страх від своїх предків мають.
Та з часом все міняється в житті.
Помер Аттіла, гунни після нього,
Як всі в Європі, жити почали.
Та тут авари зі степів прийшли,
Упхалися бігом до краю того.
І знов Європа у страху тремтить.
І знов Європа спокою не знає,
Орда аварська без кінця терзає.
Немає сили, щоб її спинить.
Сам Карл Великий з ними воював.
Як воював? Звичайно, відбивався,
Аварів тих спинити намагався.
Але найбільший з ними клопіт мав
Народ слов‘янський. Бо ж сусідом став.
Вже наші предки землю обробляли
Та хліб ростили. Через те й страждали.
Весь час народ розбійний грабував.
Хліб забирав, бо жерти дуже хтів,
Людей ловив, щоб в рабство продавати.
Таких сусідів краще вже не мати
Та ж Божі несповідимі путі.
Та скоро край ординський занепав,
Слов‘яни ж бо наругу не терпіли,
З мечем свою свободу боронили.
Тож був, як кажуть «обрин» і пропав.
Розбійний край пустим недовго був.
Прийшли мадяри, що ми «угри» звемо,
З якими й досі біч-о-біч живемо.
І знову європейський край загув.
Бо знов страшні розбої почались.
Орда мадярська шастала усюди,
Тягли майно та полонили люду…
Отож, звідкіль вони тут узялись?
Жили колись ті угри за Уралом.
Одні в землі щось порпались були,
А інші спосіб кочовий вели,
Робити на землі бажань не мали.
Коли ж сусіди потіснили їх
З земель обжитих, то одні знялися
Та в болота на північ подалися.
Там і осіли в болотах отих.
Потомки їхні й досі там живуть
І звуться ханти й мансі. Край багатий.
Там нафта й газ, що й не перекачати.
Та москалі усе собі гребуть.
Тож ханти й мансі животіють там.
Їм з тих багатств лиш дуля дістається.
Але розмова не про них ведеться.
Про тих мадяр цікаво знати нам.
Отож, оті, що з того лиш жили,
Що табуни по всіх степах ганяли,
Під натиском на захід відступали
Аж доки і в Леведію прийшли.
Це десь над Доном. В тих тоді краях
Над усіма хозари панували.
Вони в степах так само кочували,
Наводячи на всіх сусідів страх.
Й слов’янам діставалося від них.
Вони хозарам данину платили.
А угри із хозарами ходили
В набіги. І тягли з набігів тих
Добро слов‘янське та живих рабів,
Яких бігом за море продавали.
Вони би там і далі кочували.
Але тут саме печеніг наспів.
Від печенігів угри і втекли
В Леведію. А ті слідом припхали.
Та знов на угрів нападати стали.
Ще й в тім хозари їм допомогли,
Бо угри й з ними горщики побили.
Прийшлося уграм звідти утікать.
В степах причорноморських кочувать,
Там, де колись сармати й скіфи жили.
Той край вони назвали Етелькоз.
Хоч гарна назва – суті не змінила.
Й звідтіль сусідів грабувать ходили,
І багатьох скорити їм вдалось.
Але і тут не всиділи вони.
Знов печеніги по слідах припхались.
На північ угри до слов‘ян подались.
Опісля невеликої війни,
Прийшли під Київ, облягли його.
В Угорському під Києвом стояли,
Але лиш данину із міста взяли
Та і на захід подались бігом.
Грабуючи все на своїм шляху,
Пройшли вони карпатські перевали
І, врешті у Паннонію попали.
І знов дрижить Європа від страху.
Авар і гуннів ледь пережили.
А тут нова напасть, як кара Божа.
Їх, навіть гори стримати не можуть.
Ордою через гори ті пройшли
І уже Східна Франкія пала.
Баварського маркграфа розгромили,
По вітру всю Моравію пустили.
Болгарії вчинили купу зла.
Не скоро угри ті угомонились.
Тоді чимало крові пролилось,
Поки орду ту зупинить вдалось.
По тому угри врешті-решт усілись
В Паннонії. За «розум узялись»,
Здавалось, хоч у наші землі пхались,
Галичину вхопити намагались,
У ній, немов господарі велись.
Хоча не раз князі їх наші били.
Згадати хоча б славний Ярослав,
Де тим забродам бій великий дав
Наш князь славетний Галицький Данило.
Отак от угри до Європи впхались.
Із-за Уралу, із боліт прийшли.
Тут батьківщину врешті-решт знайшли.
Та їх вожді так дикими й зостались.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
