Перехворіла.
Більше не чекаю, тебе у тихі вечори.
Розради в спогадах, я більше не шукаю
Усе минуло - спалені мости.

Сумління моє більше не тривожить
Твоє життя, для мене дзвін пустий.
Ти заблукалий в собі перехожий
Такий далекий і такий чужий.
2015

Знов квітне вишня,
Ніби наречена:
Цнотлива, недоступна,
Чарівна.

Зігріта сонцем
Й полум’ям тюльпанів,
Цвіте із вишнею
І зранена душа.

Весна прийшла,
Загояться всі рани,
Захочеться так жити
І цвісти.

Набридливе в мить
Стане так жадане,
І сотні мрій злетять
Немов пташки.

І моє серце сонечко зігріло,
Прогнало сумніви, зневіру і печаль.
І з настроєм зимовим і самотнім
Мені знов розлучатися не жаль.

Усе чекає змін, і я чекаю,
Вдивляючися в очі голубі,
Я бачу в них безхмарні сині далі,
І вірити в це хочеться мені.

Ми дві струни мелодії одної,
Ми вдих і видих, завтра і завжди.
Приймемо з вдячністю дарунки пізні долі
І не допустимо до почуттів зими.

2011р.

Запросили в Раду з почестями Зраду,
Посадили в крісло поблизу міністрів.
Заходились радо Совість гнати з Ради,
Та так захопились, що ледве спинились.

Не стало уміння вижити Сумлінню,
Вигнати із Ради були його раді.
Довго Правду гнали, ганьбили, кричали,
Та все опиралась, за крісла трималась.

Не змогла встояти та й пішла блукати,
Сирота без роду ходить між народу.
І не знає влада, чом люди не раді,
Що провели нові реформи у Раді.

2011

Рипить холодний білий сніг,
Мороз знов перехожих підганяє.
І віхоли сумної дивний сміх
У голому гіллі щораз лунає.
Скрипить ліхтар промерзлий до кісток,
Хапаючи з пітьми сніжинок зграї
І віхола в холодному танку
Теперішнє в минуле обертає.

2009р.

Зима холодна сива мовчазна,
Мов привид, незбагненно таємнича,
Яка самотня і сумна вона,
І холод віє від її обличчя.

Її усмішка серце огорта
Холодним трепетом печалей,
А сміх дзвіночками промерзлими луна
В небесній вишині морозних далей.

І не відтане серце крижане,
З очей сльоза не заіскриться,
Не пустить розум почуття людське
І не розтопить душу жароптиця.

2008 р.

Наснилося мені, що я літати вмію,
Що крила за спиною Бог дарував мені.
І я здійснити можу свою велику мрію,
Поглянути на землю, мов птаха з висоти.
\
Я пролечу над степом, порослим ковилою,
Над лісом, де прадавні щось гомонять дуби
І над могутнім сивим Славутичем – рікою,
Що споконвіку точить високі береги.

Та не зрадіє око моє, а лиш засмутить
Село, що опустіло, занедбані лани
І болем озоветься у серці дика пустка,
Бо бур’янами душі зчерствілі поросли.

Давно уже немає триклятих «яничарів»,
Що у полон зганяли наш православний люд
Чому ж це українці, щороку тисячами
У добровільнім рабстві, в чужині спину гнуть.

Не вже це наша доля, віками жить рабами
Топтати свою мову на радість бовванам,
Розпродати, розкрасти шматочками вітчизну,
А тіло пошматоване залишити крукам.

Так страшно мені стало, прокинутися хочу
Візьміть у мене крила, літайте досхочу,
А я лиш помолюся за неньку Україну
І з вірою у серці життя нове почну.
2010р.

Доспіли ранні яблука в саду,
Маленькі сонечка в смарагдовому листі.
Друкує осінь повість вікову,
Нанизуючи дні немов намиста.

Кружляє вітер у п'янкім танку,
Духмяно вечір сипле роси чисті
І пахнуть яблука сховавшись у траву
Пахучо – спілі, як з мого дитинства.

2010

Корюсь осінньому дощу,
П'ю трунок полину гіркого.
Приймаю осінь, не боюсь
Ні холодів, ні віку свого.

У осені своя краса,
Холодна та яскрава вдача.
То сонцем золотим сія,
То у туманах сивих плаче.

Її щедротами сповна
Всі обдаровані досхочу,
Та вже пробігла сивина
В самотності холодній ночі.

Повір, що осінь - не зима,
Не час для суму і зневіри,
Поки серця не побіліли,
В душі завжди цвіте весна.
2010

З віршами залишилась ти одна,
Життя мов пекло полум’ям палило
І ледве вистачало сили,
Щоб ту пекучу біль в собі гасить.

А час все невблаганно бив у груди,
Здригалось серце від чужих чобіт
І муза закривавлена стогнала
Не зносячи наруги, страху й бід.

Текло життя у маренні страшному
Від втрат рубцями вкрилася душа,
Ти віршем рятувалася, сльозою
І вірою в Спасителя Хреста.

Все час розставив на свої місця,
Отримав кожен за своє розплату
Та лиш самотність принесла весна,
Весна надій для тебе стала катом.


З віршами залишилась ти одна,
Вони тебе не зрадили ніколи.
Звання, визнання – все це, маячня
Лиш погляд сина, як дарунок Бога.

Він не прийшов, коли прийшла вона
Така очікувана і невідворотна,
Урвалася натягнута струна,
І згасла зірка в небесах самотня.

У баби літо тепле і сумне,
Пропахле листям, пізніми грибами.
Духмяних яблук ніжний аромат
У тепле літо спогадами манить,

Колише вітер павутиння рій,
Що зачепилось за пожовклі трави.
Усе затихло в тузі золотій,
Прощаючись із літечком ласкавим.

Чому думки перетікають в вірші,
Чому так тягне їх в сплетіння рим,
Від того не стають вони світліші
І не зникають тисячі проблем.

Душа вмивається віршами, як сльозою,
Перетікає з вічного в святе,
І кинувшись у нього з головою,
Ти розумієш, що життя не те.

Що мало в нас духовності і цноти,
І щирості, любові, як в Христа,
З’їдають сірі будні та турботи
Натомлені, знесилені серця .

Думки перетікають плавно в вірші
Очищується стомлена душа
І ми стаємо за що раз добріші.
І чисті, як розкаяння сльоза.

2010 р.

В хрещатий барвінок
Небо упало,
Розбилось на друзки
І квітами стало.

Вплели ми ті квіти
В барвистий вінок,
І нумо пішли
У веселий танок.

Усе заспівало, усе ожило
Ген-ген аж за обрій
Пісні понесло.

Рости, мій барвінку,
Рости, розквітай
І цвітом хрещатим
Весь світ прикрашай
2008р.

Думки, думки, лише сумні думки
Рояться, наче бджоли в день весняний.
Одні – змирись і тихо відпусти,
А другі - дай ще шанс йому останній.
Той шанс останнім був уже не раз,
Розбилися надії й сподівання.
Та ще жевріє іскорка одна,
Яку ми називаємо - кохання.
Невже сліпе воно настільки, не збагну,
Невже терпіння без кінця і краю.
Я злюсь на себе, я себе корю,
І знову й знов, надіючись прощаю.

2009р.

Ніч вкриває поволі принади землі
У прозорі квітневі вуалі
Зшиті з пишних, квітучих, духмяних садів,
Що лиш вітер так тонко зіткати зумів
В ароматні весняні скрижалі.
І народжує небо зірниці малі
Невідомих далеких незнаних світів.
Шлях до них розгадати ніхто не зумів,
Але мріяти варто…

І стоять над водою вербиці сумні
Заколихані вітром в чарівному сні.
І ніхто ту красу описати не смів,
Бо замало в палітрі живих кольорів.
І не має тих слів, лише звуки одні,
Але мріяти варто…

20.04.2010

На галявині у лісі
Серед кленів і дубів
Я зайчаток працьовитих
За роботою зустрів.

Із добірної пшениці
Із любов’ю і теплом
Випікали паляниці
Зайченята під дубком.

Випікали й роздавали
Всім матусям залюбки
Щоби хлібцем смакували
Невгамовні малюки.

І хрумтять щасливі діти
Паляницями зайчат
Бо від зайця паляниці
Найсмачніші для малят.

2009р.

Чому ти просишся у вірші,
У дні мої, мої думки?
Мені від них стає ще гірше
Від болю, смутку й самоти.

Чому ночами ти приходиш
У дивнім маренні видінь,
Чому, скажи не покидаєш
Моїх тривожних сновидінь?

Чому ти просишся у ранки,
Такі холодні і сумні?
Тікаєш похапцем зібравши
Мої шалено плинні дні.

Чому мене не покидаєш,
Чому ятриш пекучість ран,
Даруєш привиди надії
В примарах моїх сподівань.
2009р.

Коли до мене загляне весна,
Я вийду зустрічати її в поле.
Весела, сонцелика, осяйна,
Безкрая і мінлива наче море.

Коли до мене літечко зайде,
То зможе наздогнати лиш в дорозі
Безмежно тепле, щедре і легке
Йому перечити ніхто, повір, не в змозі.

Коли до мене осінь зазирне,
Я вийду зустрічати до порога.
Вона ще тепла, бабина, сумна,
Але в душі уже щемить тривога.

Коли до мене забреде зима,
Я двері більше не відкрию.
Не пущу зиму, хай собі гуля
В шаленім сивім танці сніговію.
14.03.2010р.

Незрима, але вже відчутна
Ступа весна босоніж по снігах.
І не страшна їй паморозь колюча,
Й мороз не нажене на неї страх.

Іде весна, упевнено, сміливо,
Як молодість, нестримна і п’янка,
І лиш тоді я знов стаю щаслива,
Коли у кров мою вривається вона.

І в мить оцю стираються кордони
Між часом спогадів, і часом сподівань
Злітає мрія в далі невідомі
Розпалюючи вогнище пізнань.

2010 р.

Як на толоку в давнину
Селом сходились хату будувати,
Давайте ж ми усі разом
Будем духовність нашу підіймати.

Збудуємо величний храм
Із цінностей одвічних і нетлінних,
Щоб душі очищались наші там
Від суєти й земних турбот незмінних.

Підвалини для нього будували
Діди і прадіди століттями для нас
Весь досвіт віковий у них заклали,
Щоб не підвладний був над ними час.

А далі за цеглиною - цеглина
Поваго, совість, честь і доброта.
Ми зводитемо стіни, і невпинно
Будуть вони з чеснот людських зроста.

Батьківськая любов, синівська вдячність,
Повага до років, що в коси заплелись
Й на безкорисні вчинки наша здатність,
Що нею ми так славились колись.

Для даху ми візьмем одвічну мудрість,
Що крізь віки до нас таки дійшла.
Любов до батьківщини, до народу,
До краю рідного, де ми усі зроста.

Бо Україна в нас, одна, як ненька,
Як Богом нам дароване життя.
Багато є країн великих і маленьких
Та краю кращого за наш усе ж нема.

І виросте й в віках засяє храм
Собором наших душ назветься
Й оселяться Любов, Надія й Віра там
І світлом доброти в серцях озветься.

Осіння туга без вина п’янить,
Дощем у вікна темні заглядає,
Сльозою на щоці моїй бринить,
Холодним вітром серце зігріває.
Ніч прийде принесе пітьму,
Яка заповнить вщент мою кімнату
І лиш тоді я з острахом збагну,
Що знов самотня буду зимувати.

2009р.

Розхристана, зневірена душа
Блукає в підземеллях каяття.
Шкребеться в сірі стіни кам’яні,
Стукоче серцем в двері потайні.
Кричить зімкнувши губи в темноту,
Щоб розбудити душу, хоч одну,
Що небайдужа, тепла і жива,
І виведе її з полону зла,
Зневіри і байдужості пітьми,
Щоб знову відродитись між людьми
Омити рани чистою сльозою
І примиритися зі світом і собою.

2010р.

Безликий натовп - річ, повір, страшна,
Він королів скидає з трону.
І піднімає до вершин буття
Того, хто був раніше невідомий.

Страшний той, хто керує навмання
Цією масою, що вимагає крові.
Так було розіп’ято і Христа,
Що закликав до віри і любові.


До цього часу вчені не збагнуть,
Феномен цей століттями вивчавши:
Де ж у жорстокості і милосерді суть,-
Злодія й вбивцю на руках несуть
У праведних життя забравши.


Не любить жартів натовп, брехунів
І зрадників, в них душі зачерствілі
Хто добивається поставленої цілі
Подавшись лиш за тридцять срібняків.

17.03.2010 р.

Я паросток малий землі своєї,
В ранковій скупаний росі.
Із шелестом дібров зелених
До мене приходили сни,

І ніжний голос материнський
В душі чар-зіллям розквітав,
Щоби ніколи Батьківщину
Я на чужину не зміняв.

Я паросток прадавнього народу,
Що до свободи йшов через віки.
Мої славетні предки відчайдушні -
Безстрашні запорізькі козаки.

Моє коріння вглиб століть сягнуло -
В трипілля, у слов’янські племена,
Загартувалося, зміцнилось й здобуло
Одвічну мудрість з вірою Христа.

І я зростаю в вільній Україні,
«Я – українець!», - гордо говорю,
Її історію, минуле й сьогодення
Шаную, знаю і творю.

На воротях у брилі
Я бабусю зустрічаю,
Пильно дивлюсь в далечінь
І тихенько щось співаю.

Знаю, з золотих ланів
Випливе немов цариця
Із хустинкою в руці
Всміхнена, рум'янолиця.

Поспішу назустріч їй
Обійму і поцілую:
"Що несеш мені, скажи?",-
Я бабусю потурбую.

Вузлик білий розгорне:
-Дай, бабусю, подивиться,-
-Я від зайчика тобі
Принесла шматочок хлібця.

Запашний від зайця хліб,
Золота скоринка сяє,
І на солодощі всі
Я його не проміняю.
2007 р.

Бурштинова сльоза стікає з вишні,
Тягуча і липка гірка її сльоза.
Чому заквітчана у молоденькім листі
Знов плаче вишня - це ніхто незна.
Чи то згадала лютії морози,
Чи то осінні тихії дощі,
Чи то задумалась сердешна
Про майбутнє,
Де стукотять по тілу топори.
Не плач, цвіти
Живем лиш раз на світі,
Даруй красу і ягід аромат
Не думай про майбутнє,
Не журися
І доля збереже «Вишневий сад».

2009 р.

Стынет поцелуй на моих губах,
Поцелуй любви страстью весь пропах.
Страстью неземной, но увы, былой,
Стынет поцелуй, как прошедший зной.

Холодность его обжигает грудь,
Хочется опять все назад вернуть.
И судьбе назло удержать тепло,
Что с тобой, как сон, навсегда ушло.
2008

Де бував ти їжачок?
Де набрав ти голочок?
Як зумів їх наколоти
Ти на спинку і боки?
Де скажи мені хутчіше
Ти знайшов боровики?
Та їжак мовчить уперто
Лиш сопе собі під ніс.
Я хотів його погладить
Та отримав голок ліс.
Не збагну у цьому лісі
Де нога, де голова.
Перекочую по стежці
Колобочка - їжака.
«Відпусти: - шепоче тато,
Не займай ти їжачка,
Бач злякав його й отримав
Ти колючого клубка,
А як гарно поведешся
то можливо він тобі
сам покаже і розкаже
таємниці лісові».

Скрипить каштан промокший до кісток
Оголений північними вітрами.
І б’ється в тузі зморщений листок
Один - єдиний між холодними гілками.

Йому б у літо знову повернуть,
Пошепотіти з вітерцем гарячим
І небу в очі сині заглянуть.
Набравшись в сонця теплоти і вдачі.

От так і ми бажаєм вороття
В ті дні де щастя наше вирувало
Де нас кохали і кохали ми
І вічності було нам завжди мало.

Усе минає, сплинув щастя час
Залишив гіркість зрад, розчарування
І як листок надії ще бринять
Примарні нездійсненні сподівання.

Люблю, Україно, тебе у ранковій росі,
Закутану в пишні весняні тумани,
Ти знов постаєш у прадавній дівочій красі,
Що в серці моєму повік не зів’яне.

Люблю твій нарід, що у праці важкій
Дорогу до Бога торує віками,
І Матері Божої лик неземний,
Що землю від бід закриває руками.

Люблю твою пісню, де серце народу живе,
Від неї душа наповняється радісним щемом,
Вона в покоління любов до Вітчизни несе,
І лине мов дзвін між землею і небом.

І де б я не була, я згадую, краю, тебе,
Моя сивокоса святая Вітчизна.
Нехай твій Дніпро дужі хвилі до моря несе,
Й земля розливається золотом зрілого збіжжя.

2008р.

Віршами, сповіддю, прозою,
Дощиком, снігом і грозами,
Серцем, душею і розумом,
Знов проливається сум.

Рвучкими фразами, холодом,
Спрагою, втомою, голодом,
Тихим сумлінням нездоланий,
Знов озивається сум.

Ніжністю, вірністю, вдачею,
Радістю, щиро дитячою,
Вірою в себе, несхитною,
Так розганяється сум.

Заплету у коси срібні ранні роси,
В неба і волошок взявши синяви.
Щоби мої очі сяяли щоночі
Наче зорі ясні в тихі вечори.

Я візьму у сонця, теплоту і ласку
У тумана - спокій, силу - у ріки
Щедрості позичу у землі своєї,
А терпіння в Бога, віри і снаги.

І вже не злякають мене бурі, грози
Все я подолаю, все в житті знесу.
Бо дарунки щедрі від землі своєї
Я як віру в серці вдячно збережу.
2009р.

На хрещатім рушникові
Долю рідної землі
В кольорах червоно-чорних
Вишивали матері.

Біля тьмяного кадіння
Масляного каганця
Голку втомлено водила
Ніжна матері рука.

Переплелись дві стежини
На лляному рушнику,
Перша доля - калинова
Друга - з терна у вінку.

І лягає чорний колір
Сумом рідної землі
За страшні голодомори,
За репресії страшні.

А червоний колір щастя,
Миру, злагоди, добра,
Щоб до нашої країни
Доля щедрою була.

А я бачила літечко-літо,
Воно дощиком теплим умито,
А у довге пишне волосся
Росяне намисто вплелося.

Платтячко у літа із ситцю,
Щічки мають колір суниці,
Губки в літа - спіла малина,
Що так любить кожна дитина.

В літечка волошкові очі
Сяють, наче зорі, щоночі.
Там, де літо щедре ступає,
Все навкруг цвіте і буяє.

Пахне літо наше медами,
Ягодами, зіллям, грибами.
І цей запах літечка-літа
Буде і зимою нас гріти.

І на душі, як за вікном, дощить
Ні мрій, ні сподівань, не та погода.
Десь муза у куточку тихо спить
Чекаючи коли пройде негода.

Сиджу. Думки всі розбрелись
Лиш погляд ще чіпляється за стіни
Невидячий, холодний і пустий,
Що не чекає вже на краще зміни.

Депресія, немов жалка змія
В клітинку кожну тихо заповзає
Нема від неї схову й укриття,
Самотність тихо мозок роз’їдає.

А за вікном вирує ще життя
В осінніх сутінках
Кудись всі поспішають
На них чекають, не чекаю я
І часу на чекання вже не гаю

2009р.

Розлетілося сонце
На смужки тоненьких доріг,
Що ведуть всі до Божої хати.
Та знайти ту дорогу,
Що Бог лиш тобі заповів
Не у кожного вийде,
Прийдеться шукати.
Пошук той, як рулетка
Обманом кишить.
Знов дорога не та,
Знов бреду манівцями.
І розбита мов жбан
Терпелива душа
У потоках брехні
Непомітно розтане.
Де дорога моя
В небеса, озовись,
Дай лиш знак
Для зчерствілого серця.
Боже, зглянься прошу
І на нас подивись
Бо без тебе так важко
І сумно живеться.
По тоненькій дорозі
Іду в небеса
Крок вперед,
А три кроки зворотньо
І мабуть нам не стане
Цілого життя
Все чекає нас Бог
у хатині самотньо.

2009р.

Мої мрії, як птахи у небі
Недосяжні, зухвалі, стрімкі
І ніщо не зупинить їх лету,
Ні невдачі,ні втрати сумні.

Я з думками злітаю мов птаха
У безмежного неба блакить,
Забуваючи, що я невдаха
І в житті мені лиш нещастить.

Та за своє життя я не каюсь,
Що назначено мовчки знесу
Без надії усе ж сподіваюсь
Знов плекаючи мрію нову.

Осінь.
Осінь тихо підкралась до мене,
Осінь в мріях,думках,почуттях.
І вмирає все буйство зелене
У гілках,у траві,у словах.

Пролилися краплинами сльози
По землі,побудинкам,щокам.
Дощ все змиє,а перші морози
Не дадуть вже промовить вустам.

Ще хвилина,година,ще днина
І замре все в холодній імлі.
І опустяться втомлені крила,
Ляже сніг на душі й на землі.