це досить важливо:

осаджувати свої почуття,

це краще, ніж голитися

або готувати боби з часником.

це невелике, що ми здатні зробити,

ця маленька мужність знати,

і, звісно, це

божевілля і страх також -

знати,

що якась частина тебе,

накручена, мов годинник,

ніколи більше не заведеться,

одного разу спинившись.

але зараз

чути цокання під сорочкою,

і ти закручуєш квасолю ложкою,

одне кохання померло, одне пішло,

інше кохання…

ах! кохань – наче бобів,

так, рахуй їх тепер

сумно, сумно

твої почуття киплять на вогні,

осідаючи

я дивлюся на одну й ту ж лампу

вже п’ять років.

вона ввібрала пил холостяка, і

дівчата, які входили сюди, були надто зайнятими, аби почистити її.

але я не переймаюся

я був надто

заклопотаний

до сьогодні,

щоб помітити,

що світло

горить погано

усі ці
п’ять років.

По кожній війні
хтось мусить поприбирати.
Адже сякий-такий порядок
сам не виникне.

Хтось мусить зіпхнути руїни
на узбіччя доріг,
щоб могли проїхати
вози, повні трупів.

Хтось мусить в’язнути
у дранті й попелі,
пружинах канап,
уламках скла
і кривавому ганчір’ї.

Хтось мусить застосувати балки
щоби підперти стіну,
хтось - засклити вікно
і повісити двері на петлі.

Це не фотогенічно
і вимагає часу.
Всі камери вже виїхали
на іншу війну.

Мости треба лагодити
і вокзали відновлювати.
Подертими будуть рукави
від закочування.

Хтось із мітлою в руках
згадує ще, як було.
Хтось слухає,
притакує, не відвертаючи погляду.
Але біля них уже
починають крутитися ті,
яким від цього буде нудно.

Хтось часом іще
викопує з-під куща
іржею роз’їдені аргументи,
складаючи їх до стосу залишків.

Ті, хто знав,
про що тут ішлося,
мусять поступитися місцем тим,
хто знає мало,
і менше, ніж мало,
і, врешті, зовсім нічого.

У траві, що проросла
над причинами та наслідками,
мусить хтось лежати собі
з колоском у зубах
і витріщатися на хмари.



Koniec i początek

Po każdej wojnie
ktoś musi posprzątać
Jaki taki porzadek
sam się przecież nie zrobi.

Ktoś musi zepchnąć gruzy
na pobocza dróg,
żeby mogły przejechać
wozy pełne trupów.

Ktoś musi grzęznąć
w szlamie i popiele,
sprężynach kanap,
drzazgach szkła
i krwawych szmatach.

Ktoś musi przywlec belkę
do podparcia ściany,
ktoś oszklić okno
i osadzić drzwi na zawiasach.

Fotogeniczne to nie jest
i wymaga lat.
Wszystkie kamery wyjechały już
na inną wojnę.

Mosty trzeba z powrotem
i dworce na nowo.
W strzępach będą rękawy
od zakasywania.

Ktoś z miotłą w rękach
wspomina jeszcze jak było.
Ktoś słucha
przytakuje nie urwaną głową.
Ale już w ich pobliżu
zaczną kręcić się tacy,
których to będzie nudzić.

Ktoś czasem jeszcze
wykopie spod krzaka
przeżarte rdzą argumenty
i poprzenosi je na stos odpadków.

Ci, co wiedzieli
o co tutaj szło,
muszą ustąpić miejsca tym,
co wiedzą mało.
I mniej niz mało.
I wreszcie tyle co nic.

W trawie, która porosła
przyczyny i skutki,
musi ktoś sobie leżeć
z kłosem w zębach
i gapić się na chmury.

Нічого дарованого, все позичене.
Тону в боргах по вуха.
Буду змушена собою
заплатити за себе,
за життя віддати життя.

Так уже влаштовано,
що серце віддаси
і печінку віддаси
і кожен палець зокрема.

Запізно скасувати умови угоди.
Борг буде стягнуто з мене
разом зі шкірою.

Ходжу по світу
у натовпі інших боржників.
На одних тяжіє примус
сплати за крила.
Інші хочеш-не-хочеш
розплачуються за відомістю.

Ознака Повинен
на всьому тілесному в нас
Ані вії, пуповини
не зберегти назавжди.

Список докладний,
і схоже на те,
що маємо лишитися з нічим.

Не можу собі пригадати
де, коли і для чого
дозволила відкрити собі
цей рахунок.

Протест проти нього
називаємо душею.
І вона є тим єдиним,
чого немає у списку.


Nic darowane

Nic darowane, wszystko pożyczone.
Toną w długach po uszy.
Będę zmuszona sobą
zapłacić za siebie,
za życie oddać życie.

Tak to już urządzone,
że serce do zwrotu
i wątroba do zwrotu
i każy palec z osobna.

Za późno na zerwanie warunków umowy.
Długi będą ściągnięte ze mnie
wraz ze skórą.

Chodzą po świecie
w tłumie innych dłużników.
Na jednych ciąży przymus
spłaty skrzydeł.
Drudzy chcąc nie chcąc
rozliczą się z liści.

Po stronie Winien
wszelka tkanka w nas.
Żadnej rzęski, szypułki
do zachowania na zawsze.

Spis jest dokładny
i na to wygląda,
że mamy zostać z niczym.

Nie mogę sobie przypomnieć
gdzie, kiedy i po co
pozwoliłam otworzyć sobie
ten rachunek.

Protest przeciwko niemu
nazywamy duszą.
I to jest to jedyne,
czego nie ma w spisie.

дні минають
немов фотознімки у слайд-проекторі
світла пучок
швидкоплинну картинку освітить
часом годі запам’ятати –
так щоб надовго – її
життя минає
кажуть тоді
ні
життя залишається поруч
минаємо ми

5 березня 2010

Останнім часом я звик до того

Як земля розкривається й огортає мене

Кожного разу, коли я виходжу вигулювати собаку.

Чи до розлогої дурнуватої музики, яку вітер

Створює, коли я біжу до автобуса…



Так уже склалося.



А тепер щоночі я лічу зірки.

І щоночі маю одну й ту саму їх кількість.

А коли їх немає можливості лічити,

Я лічу отвори, які вони залишають.



Більше не чути співів.



Та коли минулої ночі я проходив навшпиньках

Повз кімнату дочки, то почув,

Як вона говорить із кимось, а коли відчинив

Двері, то нікого за ними не знайшов.

Тільки дочку, яка стояла навколішки, зазираючи

Між свої молитовно складені руки


PREFACE TO A TWENTYVOLUME SUICIDE NOTE

Lately, I've become accustomed to the way
The ground opens up and envelopes me
Each time I go out to walk the dog.
Or the broad edged silly music the wind
Makes when I run for a bus...

Things have come to that.

And now, each night I count the stars.
And each night I get the same number.
And when they will not come to be counted,
I count the holes they leave.

Nobody sings anymore.

And then last night I tiptoed up
To my daughter's room and heard her
Talking to someone, and when I opened
The door, there was no one there...
Only she on her knees, peeking into

Her own clasped hands