Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Людмила Линдюк (1947)




Поеми

  1. Презагадковість Читаючи М. Емінеску Спиняло Небо: –Ти куди летиш? Земля тебе не зрозум


    Презагадковість

    Читаючи М. Емінеску

    Спиняло Небо: –Ти куди летиш?
    Земля тебе не зрозуміє, Ангел!
    Тримай у серці благодайну тиш,
    Бо пошкодуєш про знайомство з Анхель.
    Там, на землі, не зрахувать чудес.
    З них головне –душею в синій простір.
    Прогресом там керує інтерес,
    І ти туди злітай, хіба що, в гості...
    Ангел:
    –Не зупиняйте! Створена вона,
    Моя жадана, з білими крилами.
    Я бачив, як літала дотемна
    В зірчасту ніч над темними горами.
    Із сяйва гір вив’язувала шлейф,
    Щоб дарувать жінкам, мов королевам.
    На ранок їх приховувала в сейф
    Життя жіночого, в прозорість кришталеву.
    Небо-Отець.
    А бачив ти, щоб хоч одна із них
    Його наділа і не забруднила?
    Щоб хоч одна ніякої вини
    Не відчувала? Твоє пір’я біле
    Змарніє. Пропаде незнаний хист,
    Якщо туди прямуєш через жінку.
    Візьми під запис електронний лист,
    Відправ таємно хоч одну сторінку,
    Що все гаразд,
    що зради не пізнав.
    Перетворись на мить кущем калини
    І подивись, з ким тішиться вона,
    Твоя жадана Анхель. У перлині
    Сховаємо ми ауді-жучка,
    Щоб чув на відстані її таємну душу.
    А перстень твій хай береже рука –
    По нім тебе впізнаю, коли змушу.
    І перетворень не забудь струмок:
    Він допоможе, коли зваблять люди.
    Його торкнешся –в оберті думок
    Відновишся і знову вдома будеш.
    Ангел:
    Я чую! Я усе запам’ятав! –
    З дороги відгукнувся серцем чистим
    І полетів, прозорий, мов кришталь,
    Війнув крилом надійним променисто.
    Крізь темряву космічну промайнув, –
    Палахкотілі крила клав до льоду.
    Здолав у протиріччях далину,
    Землі відчувши силу надприродню.
    ...Приваблююча, біла в головах,
    У світлі чарів сонця мальовнича,
    Весела, жвава, напрочуд жива,
    Гостинно, не порушуючи звичай,
    Земля його приймала у житах –
    Святого небожителя! –поважно.
    І він, мов полонений неба птах,
    Задивувався і... забув вчорашнє...
    Надвечір впали білі килими
    Пухнастих та в’юнких густих туманів
    На бескиди й долини...
    Ангел:
    Cлушна мить
    Зі схованки побачити кохану.
    І ось вона, чарівна та легка,
    Казково, феєю, зліта з куртини.
    І ось понад лісами, у зірках, –
    Вам не побачити чудовіше картини!
    А хто це з нею? Ніби її паж...
    Тримає шлейф прозорої тканини.
    Цікавий для художника типаж –
    Щось шепотить на вушко безупинно...
    Про що –не чути. Та перлину я
    Невидимим на шлейф підкину рухом,
    І стане ця перлиночка моя
    І вірним зором, і чутливим вухом...
    Лечу за ними. Відстань незначна.
    Любуюся дурмáнячою статтю.
    Місцевість, діамантами рясна,
    Внизу палає, майорить багаттям.
    Їх зустрічає темна і страшна
    Істота з головою напівлева.
    І я жадану... в мить ту... не впізнав,
    Бо зрозумів:
    й вона –не королева:
    Без гидування обняла його
    Кудлату голову, що, рикаючи грізно,
    Кресала оком навісний вогонь,
    Обпалюючи їй вбрання навмисно.
    Зубами скреготав, волосся рвав,
    Неначе був під пагубою, з хмелем.
    Кричав, що з пажем кине їх у став,
    Від збурення палахкотів сталево.
    А я на захист став, до ніг її.
    Вона ж ... мене відкинула...очима...
    О, боже! Що співають солов’ї?
    О, щедрий! Щастя промайнуло мимо?
    Всесильний, не кидай мене в ганьбу.
    Я хочу його знищити, убити...
    Відкинь з очей цю пелену сліпу,
    Щоб не зробить помилку злої миті!
    Анхель:
    Не зачіпай, бо ти його не знаєш:
    Так пестить і цілує він мене,
    Коли заграви виграють над плаєм
    Й журбою сходить небо багряне.
    Не відречуся! Не кидай очима
    Холодний жар палкого почуття
    І не слідкуй ночами затишними.
    Моє життя –то лиш моє життя.
    Я не зречуся ні його цілунків,
    Ні квітів, де пахуча купинá,
    Ні скель, ні круч, ні бескидів, ні рунків,
    Ні думки, що весела і сумна.
    А ти лети в світи непогрішимі,
    В небесну сферу, де твої краї.
    Тобі не зрозуміти, чом нестримно
    Виводять свої тьохи солов’ї...–
    Так говорила Анхель. Почорнілим
    Та очманілим небо попливло,
    Бо тіло ангела від збудження тремтіло,
    Непоясниме ж у провал вело...
    Ангел:
    «Невже чудова, надзвичайна вчора,
    Кохана Анхель, наче чорна тінь,
    Захоплена жахливістю потвори,
    Попала в чари всіх його плетінь?
    ...Чекай, –спиняв себе, –палкий юначе,
    Згаси хоч краплю, присмири вогонь.
    Ти чуєш, як кохана зірка плаче.
    У висновках, у змерклих, охолонь.
    Твоє знебарвилося враз перебування
    Поміж людей: найкраща –не без хиб.
    Але облиш терпкі свої вагання,
    Адже небесний ти, з відомих глиб.
    Зроби для Анхель надзвичайне, дивне,
    Ну, хоч ... намет із запашних троянд.
    Та поспішай, бо темна хмара з півдня
    Не лад готує, а несе розлад...
    ... Яка навкруг в смарагдах соковитих
    У ароматах зелені земля!
    Краса, стрічками Анхель перевита...
    Та що віщує мій подальший шлях?
    Я знаю: Батько перстня не по звичці
    На правицю колись мені надів
    І нагадав струмок метаморфічний–
    Бо вже тоді він знав зв’язок подій,
    Що стануться зі мною. Але стій-но:
    Ледь чути плеск гребучого весла,
    До берега виводячого сильну
    Якусь істоту. Затянула мла
    Півнеба. Конче треба поспішати
    З трояндовим наметом. Не мине
    Негода нині. Щільно ставить грати,
    Злякати хоче Ангела, мене!
    ...Намет готовий... Та краплини перші
    Густого впали дрібного дощу.
    Яку сьогодні чудасію звершить
    Моя жадана? Серце, ти –віщун
    Солодких та гірких стрімких потоків.
    Скажи, як бути, що їй забагне,
    Коли незлюбить, коли лиш неспокій
    Із розпачем оточують мене?
    ... Так захопився, навіть не помітив,
    Що вже гребець на березі давно.
    Це ж паж її... Він розглядає віти
    Намету. Намагається „вікно”
    роздвинути, немовби підглядати
    Задумав. Певно, ще хтось тут
    чи скоро буде...
    Сховаюся. Людського не сприйняти,
    Як ангельского не сприймають люди.
    ...Паж озирається, мов звір у луці,
    Мов зосереджені думки мої почув.
    Таке важке чекання у розлуці...
    Чому я ще поміж людей навчусь?
    Аж ось і Анхель. Мов зоря світання!
    Летить в захопленні, промінням сяє,
    Летить, ніби сповіщена зарані,
    Що хтось її тут, далебі, чекає.
    Це несподіванка. Що нині мусить статись?
    Крім пажа не помітив я нікого.
    Невже із тим, левиним і кошлатим,
    Перетворитись хоче у небогу?
    Чи, може, серце їй провіщувало,
    Що я чекаю, світлий та хороший?
    Чи, може, чисте провидіння вдало
    Торкнулося? Скажи мені, о, боже!
    Анхель:
    Яке чудове місце пурпурове. Намет...
    Невже і тут приховані лаштунки
    Його лабетів? Хто мене так буде
    іще кохати?
    Ангел:
    То мила в сумнівах чи нездорова?
    Я підійду з проханням поцілунку...
    Пізнаю те, чому знаходять люди
    Принадність в ваді.
    І озвався:
    –Анхель!
    ...В ту ж озирнулась мить.

    О,боже! Щастя! Промені прудкі
    Очей зірчастих недоторкно сяють.
    Волосся її хвиля золота
    У збудженості в’ється кучеряво.
    Хто ти? Чому між людської ріки
    Ховаєш думи чемні та зіркі
    І світозарну душу закриваєш?
    Нехай і їх торкнеться крізь літа
    Усе небесне, лагідне, яскраве...
    Та відповідь вразливою була:
    Анхель:
    –Я знаю: ти –з Світів. Душа ж моя –
    Не бачиш? –потемнішала, бо щастя
    Я хочу мати із земним, тілесним.
    Його жадаю й ніч, і день.
    Ангел:
    –Того, левоподібного?
    Не думаєш, що він є людожер,
    Знущающийся з тебе? Ти прощаєш
    Всю незбагненність витівок його?
    Не любить він! Невже це непомітно?
    А чи мерзенність привертає в ньому?
    Якщо ти хочеш –покажу тобі
    Його огидлого... Але, коли бажаєш...

    Анхель:
    – Ні,ні, не треба! Цей намет, напевно,
    Він сам зробив..
    Ангел:
    –То справа рук моїх.
    Та ти ж хіба почуєш?
    Задля чого ти тут з’явилась з пажем?
    Чекаєш, що сюди в і н завітає?
    Анхель:
    –Ні, я прийшла, бо промінь ще не згас
    Що вів мене в намет, немов тварину,
    Що на ціпку...
    Ангел:
    –То благодійний промінь.
    Наш Батько протягнув його тобі,
    Щоб ти свою з’єднала надзвичайність
    З живучим дотиком святого провидіння.
    Анхель:
    –Він запізнився, часу не вгадав,
    Коли потрібен поводир сліпому:
    Життєва стрімголовая вода
    Вже не поверне з цих країв додому.
    Душі своєї світанковий зір
    Прибережи: нехай він чистим буде.
    Тобі не стримати бурхливу хвилю з гір.
    До святості не досягнути людям.
    Невтомна думка посіріла враз,
    Зате я, жінка, виплечу дитину
    І збагачу великим щастям вас,
    А небосферу ж серцем не відрину...
    (Прислухається до гомону).
    Що там за гвалт, немов зірвалась скеля?
    Вже я –з дитиною і лячно відтепер...
    Отут сховаюсь, за хвилястим хмелем...
    Ангел (сердито):
    –Ховайся вище! Він це, людожер!
    Анхель:
    –Але мене не піднімають крила!
    Ангел:
    –Ти їх спалила в почуттях своїх.
    Тебе зробив людиною, знесилив.
    Ти заблукала між земних плаїв.

    (Анхель звертається до неба).
    –Не гнівайся! Прости провину, Отче!
    До тебе мої руки й серця нить.
    Цієї миті показати хочеш,
    Що є для мене важливіша мить?
    Прости, Отець, як можеш. Знаю: винна.
    І твоя Матір жінкою була!
    Прийми назад мене, о, будь гостинним!
    Я не бажаю для дитини зла.
    Ти чуєш, як ревуть ...його трахеї,
    Що він замарив –бачиш здалека.
    Нехай торкнуться подихом лілеї
    Твоя дісниця і ... моя рука.
    Допоможи! Адже ти допоможеш?
    О, що зі мною? Я –немов не я...
    Не впізнаю себе, мій милий боже!
    Навчи тому, щоб знала, бути як?
    Коли від ревнощів він зовсім лютеніє,
    Коли ненавидить, крім себе, всіх людей...
    Я ще не втратила бажань,.. просити вмію.
    Та тільки щастя –невідомо, де?
    О, захисти! Ніскільки не бажаю
    Дитину схожою на нього мати.
    Твоє терпіння, знаю, не безкрає.
    А як не хочеш –кинь громи крислаті!
    Чому ти не зробив цього раніше?
    Нащо дозволив донечці коханій
    Зійтися з нехристем? Невже миліше
    побачити було мою ганьбу?
    Ангел:
    –Поміж бажань твоїх Він завжди був.
    Та ти не відчувала, ти жадала
    Усе перетворити на свій смак...
    Він так зробив, бо ти бажала так.
    А я згадав: у дні мої сумні
    Віддав чарівний перстень Він мені...
    Я почуття твої вже не стривожу.
    Тобі ж, чим зможу, зараз допоможу.
    А ти, Отець, за гріх мене прости,
    Адже чекав нас обидвох додому:
    Залишусь тут –не подолаю втоми.
    До тебе з перстнем вже удвох з синком
    Моя кохана прийде до вікон.
    Ти зглянься, Отче. Знаю: я –Твій син,
    Один єдиний, з одного один.
    Прийми й пробач. І не відкрай крила.
    На них дитину жінка принесла.
    ...Занепокоєно змовчало Небо,
    А по землі лунало: «Взяв їх гріх!
    Віддав їм силу! Біль узяв на себе!–
    Найгіршу кару...»
    ... Й регіт, а не сміх...
    Потáла ніч. Збудилась денна ласка.
    Воскресла з Духом відчайдушних мрій.
    А казка це чи зовсім і не казка –
    Спитай у жінок Анхель та Марій...



    Читаючи М. Емінеску

    Спиняло Небо: –Ти куди летиш?
    Земля тебе не зрозуміє, Ангел!
    Тримай у серці благодайну тиш,
    Бо пошкодуєш про знайомство з Анхель.
    Там, на землі, не зрахувать чудес.
    З них головне –душею в синій простір.
    Прогресом там керує інтерес,
    І ти туди злітай, хіба що, в гості...
    Ангел:
    –Не зупиняйте! Створена вона,
    Моя жадана, з білими крилами.
    Я бачив, як літала дотемна
    В зірчасту ніч над темними горами.
    Із сяйва гір вив’язувала шлейф,
    Щоб дарувать жінкам, мов королевам.
    На ранок їх приховувала в сейф
    Життя жіночого, в прозорість кришталеву.
    Небо-Отець.
    А бачив ти, щоб хоч одна із них
    Його наділа і не забруднила?
    Щоб хоч одна ніякої вини
    Не відчувала? Твоє пір’я біле
    Змарніє. Пропаде незнаний хист,
    Якщо туди прямуєш через жінку.
    Візьми під запис електронний лист,
    Відправ таємно хоч одну сторінку,
    Що все гаразд,
    що зради не пізнав.
    Перетворись на мить кущем калини
    І подивись, з ким тішиться вона,
    Твоя жадана Анхель. У перлині
    Сховаємо ми ауді-жучка,
    Щоб чув на відстані її таємну душу.
    А перстень твій хай береже рука –
    По нім тебе впізнаю, коли змушу.
    І перетворень не забудь струмок:
    Він допоможе, коли зваблять люди.
    Його торкнешся –в оберті думок
    Відновишся і знову вдома будеш.
    Ангел:
    Я чую! Я усе запам’ятав! –
    З дороги відгукнувся серцем чистим
    І полетів, прозорий, мов кришталь,
    Війнув крилом надійним променисто.
    Крізь темряву космічну промайнув, –
    Палахкотілі крила клав до льоду.
    Здолав у протиріччях далину,
    Землі відчувши силу надприродню.
    ...Приваблююча, біла в головах,
    У світлі чарів сонця мальовнича,
    Весела, жвава, напрочуд жива,
    Гостинно, не порушуючи звичай,
    Земля його приймала у житах –
    Святого небожителя! –поважно.
    І він, мов полонений неба птах,
    Задивувався і... забув вчорашнє...
    Надвечір впали білі килими
    Пухнастих та в’юнких густих туманів
    На бескиди й долини...
    Ангел:
    Cлушна мить
    Зі схованки побачити кохану.
    І ось вона, чарівна та легка,
    Казково, феєю, зліта з куртини.
    І ось понад лісами, у зірках, –
    Вам не побачити чудовіше картини!
    А хто це з нею? Ніби її паж...
    Тримає шлейф прозорої тканини.
    Цікавий для художника типаж –
    Щось шепотить на вушко безупинно...
    Про що –не чути. Та перлину я
    Невидимим на шлейф підкину рухом,
    І стане ця перлиночка моя
    І вірним зором, і чутливим вухом...
    Лечу за ними. Відстань незначна.
    Любуюся дурмáнячою статтю.
    Місцевість, діамантами рясна,
    Внизу палає, майорить багаттям.
    Їх зустрічає темна і страшна
    Істота з головою напівлева.
    І я жадану... в мить ту... не впізнав,
    Бо зрозумів:
    й вона –не королева:
    Без гидування обняла його
    Кудлату голову, що, рикаючи грізно,
    Кресала оком навісний вогонь,
    Обпалюючи їй вбрання навмисно.
    Зубами скреготав, волосся рвав,
    Неначе був під пагубою, з хмелем.
    Кричав, що з пажем кине їх у став,
    Від збурення палахкотів сталево.
    А я на захист став, до ніг її.
    Вона ж ... мене відкинула...очима...
    О, боже! Що співають солов’ї?
    О, щедрий! Щастя промайнуло мимо?
    Всесильний, не кидай мене в ганьбу.
    Я хочу його знищити, убити...
    Відкинь з очей цю пелену сліпу,
    Щоб не зробить помилку злої миті!
    Анхель:
    Не зачіпай, бо ти його не знаєш:
    Так пестить і цілує він мене,
    Коли заграви виграють над плаєм
    Й журбою сходить небо багряне.
    Не відречуся! Не кидай очима
    Холодний жар палкого почуття
    І не слідкуй ночами затишними.
    Моє життя –то лиш моє життя.
    Я не зречуся ні його цілунків,
    Ні квітів, де пахуча купинá,
    Ні скель, ні круч, ні бескидів, ні рунків,
    Ні думки, що весела і сумна.
    А ти лети в світи непогрішимі,
    В небесну сферу, де твої краї.
    Тобі не зрозуміти, чом нестримно
    Виводять свої тьохи солов’ї...–
    Так говорила Анхель. Почорнілим
    Та очманілим небо попливло,
    Бо тіло ангела від збудження тремтіло,
    Непоясниме ж у провал вело...
    Ангел:
    «Невже чудова, надзвичайна вчора,
    Кохана Анхель, наче чорна тінь,
    Захоплена жахливістю потвори,
    Попала в чари всіх його плетінь?
    ...Чекай, –спиняв себе, –палкий юначе,
    Згаси хоч краплю, присмири вогонь.
    Ти чуєш, як кохана зірка плаче.
    У висновках, у змерклих, охолонь.
    Твоє знебарвилося враз перебування
    Поміж людей: найкраща –не без хиб.
    Але облиш терпкі свої вагання,
    Адже небесний ти, з відомих глиб.
    Зроби для Анхель надзвичайне, дивне,
    Ну, хоч ... намет із запашних троянд.
    Та поспішай, бо темна хмара з півдня
    Не лад готує, а несе розлад...
    ... Яка навкруг в смарагдах соковитих
    У ароматах зелені земля!
    Краса, стрічками Анхель перевита...
    Та що віщує мій подальший шлях?
    Я знаю: Батько перстня не по звичці
    На правицю колись мені надів
    І нагадав струмок метаморфічний–
    Бо вже тоді він знав зв’язок подій,
    Що стануться зі мною. Але стій-но:
    Ледь чути плеск гребучого весла,
    До берега виводячого сильну
    Якусь істоту. Затянула мла
    Півнеба. Конче треба поспішати
    З трояндовим наметом. Не мине
    Негода нині. Щільно ставить грати,
    Злякати хоче Ангела, мене!
    ...Намет готовий... Та краплини перші
    Густого впали дрібного дощу.
    Яку сьогодні чудасію звершить
    Моя жадана? Серце, ти –віщун
    Солодких та гірких стрімких потоків.
    Скажи, як бути, що їй забагне,
    Коли незлюбить, коли лиш неспокій
    Із розпачем оточують мене?
    ... Так захопився, навіть не помітив,
    Що вже гребець на березі давно.
    Це ж паж її... Він розглядає віти
    Намету. Намагається „вікно”
    роздвинути, немовби підглядати
    Задумав. Певно, ще хтось тут
    чи скоро буде...
    Сховаюся. Людського не сприйняти,
    Як ангельского не сприймають люди.
    ...Паж озирається, мов звір у луці,
    Мов зосереджені думки мої почув.
    Таке важке чекання у розлуці...
    Чому я ще поміж людей навчусь?
    Аж ось і Анхель. Мов зоря світання!
    Летить в захопленні, промінням сяє,
    Летить, ніби сповіщена зарані,
    Що хтось її тут, далебі, чекає.
    Це несподіванка. Що нині мусить статись?
    Крім пажа не помітив я нікого.
    Невже із тим, левиним і кошлатим,
    Перетворитись хоче у небогу?
    Чи, може, серце їй провіщувало,
    Що я чекаю, світлий та хороший?
    Чи, може, чисте провидіння вдало
    Торкнулося? Скажи мені, о, боже!
    Анхель:
    Яке чудове місце пурпурове. Намет...
    Невже і тут приховані лаштунки
    Його лабетів? Хто мене так буде
    іще кохати?
    Ангел:
    То мила в сумнівах чи нездорова?
    Я підійду з проханням поцілунку...
    Пізнаю те, чому знаходять люди
    Принадність в ваді.
    І озвався:
    –Анхель!
    ...В ту ж озирнулась мить.

    О,боже! Щастя! Промені прудкі
    Очей зірчастих недоторкно сяють.
    Волосся її хвиля золота
    У збудженості в’ється кучеряво.
    Хто ти? Чому між людської ріки
    Ховаєш думи чемні та зіркі
    І світозарну душу закриваєш?
    Нехай і їх торкнеться крізь літа
    Усе небесне, лагідне, яскраве...
    Та відповідь вразливою була:
    Анхель:
    –Я знаю: ти –з Світів. Душа ж моя –
    Не бачиш? –потемнішала, бо щастя
    Я хочу мати із земним, тілесним.
    Його жадаю й ніч, і день.
    Ангел:
    –Того, левоподібного?
    Не думаєш, що він є людожер,
    Знущающийся з тебе? Ти прощаєш
    Всю незбагненність витівок його?
    Не любить він! Невже це непомітно?
    А чи мерзенність привертає в ньому?
    Якщо ти хочеш –покажу тобі
    Його огидлого... Але, коли бажаєш...

    Анхель:
    – Ні,ні, не треба! Цей намет, напевно,
    Він сам зробив..
    Ангел:
    –То справа рук моїх.
    Та ти ж хіба почуєш?
    Задля чого ти тут з’явилась з пажем?
    Чекаєш, що сюди в і н завітає?
    Анхель:
    –Ні, я прийшла, бо промінь ще не згас
    Що вів мене в намет, немов тварину,
    Що на ціпку...
    Ангел:
    –То благодійний промінь.
    Наш Батько протягнув його тобі,
    Щоб ти свою з’єднала надзвичайність
    З живучим дотиком святого провидіння.
    Анхель:
    –Він запізнився, часу не вгадав,
    Коли потрібен поводир сліпому:
    Життєва стрімголовая вода
    Вже не поверне з цих країв додому.
    Душі своєї світанковий зір
    Прибережи: нехай він чистим буде.
    Тобі не стримати бурхливу хвилю з гір.
    До святості не досягнути людям.
    Невтомна думка посіріла враз,
    Зате я, жінка, виплечу дитину
    І збагачу великим щастям вас,
    А небосферу ж серцем не відрину...
    (Прислухається до гомону).
    Що там за гвалт, немов зірвалась скеля?
    Вже я –з дитиною і лячно відтепер...
    Отут сховаюсь, за хвилястим хмелем...
    Ангел (сердито):
    –Ховайся вище! Він це, людожер!
    Анхель:
    –Але мене не піднімають крила!
    Ангел:
    –Ти їх спалила в почуттях своїх.
    Тебе зробив людиною, знесилив.
    Ти заблукала між земних плаїв.

    (Анхель звертається до неба).
    –Не гнівайся! Прости провину, Отче!
    До тебе мої руки й серця нить.
    Цієї миті показати хочеш,
    Що є для мене важливіша мить?
    Прости, Отець, як можеш. Знаю: винна.
    І твоя Матір жінкою була!
    Прийми назад мене, о, будь гостинним!
    Я не бажаю для дитини зла.
    Ти чуєш, як ревуть ...його трахеї,
    Що він замарив –бачиш здалека.
    Нехай торкнуться подихом лілеї
    Твоя дісниця і ... моя рука.
    Допоможи! Адже ти допоможеш?
    О, що зі мною? Я –немов не я...
    Не впізнаю себе, мій милий боже!
    Навчи тому, щоб знала, бути як?
    Коли від ревнощів він зовсім лютеніє,
    Коли ненавидить, крім себе, всіх людей...
    Я ще не втратила бажань,.. просити вмію.
    Та тільки щастя –невідомо, де?
    О, захисти! Ніскільки не бажаю
    Дитину схожою на нього мати.
    Твоє терпіння, знаю, не безкрає.
    А як не хочеш –кинь громи крислаті!
    Чому ти не зробив цього раніше?
    Нащо дозволив донечці коханій
    Зійтися з нехристем? Невже миліше
    побачити було мою ганьбу?
    Ангел:
    –Поміж бажань твоїх Він завжди був.
    Та ти не відчувала, ти жадала
    Усе перетворити на свій смак...
    Він так зробив, бо ти бажала так.
    А я згадав: у дні мої сумні
    Віддав чарівний перстень Він мені...
    Я почуття твої вже не стривожу.
    Тобі ж, чим зможу, зараз допоможу.
    А ти, Отець, за гріх мене прости,
    Адже чекав нас обидвох додому:
    Залишусь тут –не подолаю втоми.
    До тебе з перстнем вже удвох з синком
    Моя кохана прийде до вікон.
    Ти зглянься, Отче. Знаю: я –Твій син,
    Один єдиний, з одного один.
    Прийми й пробач. І не відкрай крила.
    На них дитину жінка принесла.
    ...Занепокоєно змовчало Небо,
    А по землі лунало: «Взяв їх гріх!
    Віддав їм силу! Біль узяв на себе!–
    Найгіршу кару...»
    ... Й регіт, а не сміх...
    Потáла ніч. Збудилась денна ласка.
    Воскресла з Духом відчайдушних мрій.
    А казка це чи зовсім і не казка –
    Спитай у жінок Анхель та Марій...
    2005 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Розповідь вітчима
    Й досі пам’ятаю –є причина,
    Що колись не витискала сліз, –
    Дивну оповіданку вітчима.
    ... Я тоді вогню збирала хмиз:
    Мама лаштувала справжню лазню–
    Воду на коромислі несла
    Здалеку, та поки ще зарані! –
    Десь аж від околиці села:

    –З трав відваром віджену хвороби,
    Щоби не страждали животи,
    Загашу навіжені мікроби,
    Лиш побільше принесу води…
    Мукала до череди корова,
    Закуріли ранішні хати.
    Вітчим –справжній батько! –
    рубав дрова.
    Спали ще малесенькі брати.
    Ну, а він згадав своє минуле,
    Коли був солдатом на війні,
    Й розповів про те, що так торкнуло
    І запам’яталося мені:

    –Визволять Румунію солдати
    Йшли на Яси, через Кишинів,
    Ворогів-фашистів виганяти
    До далеких Рейнських берегів.
    А у мене на ногах обмотки
    Поздирали шкіру до крові,
    Куля ворога зняла пілотку
    Й розболівся капосно живіт.
    Я забіг до першого сараю –
    Не сідати ж прямо на виду!
    Так боліло –думав: “Умираю!”
    Батальйони жодного не ждуть.
    На колінах примостив спітнілий
    Ще від бою теплий автомат,
    А в куті навпроти, де біліло,
    Вже ворожий
    “працював”
    солдат.
    Він вхопився за гарячу зброю.
    Я за автомат вхопився свій.
    Зараз тут поляжемо обоє?
    Але бій цей –теж нечесний бій!
    Ми сиділи, цілячись між очі.
    Першим не стріляв ніхто –це зваж!
    А надворі техніка гуркоче,
    Обминає збоку наш “бліндаж”.
    Потім німець склав побожно руки,
    Показав на спущені штани.
    “Гітлеру –капут!” –хрипіли звуки
    Звідти, з побілілої стіни.…
    … Дотепер я в сумнівах, і досі:
    Чи тоді я правильно зробив –
    Без штанів і без обмотки, босий,
    Ворога без бійки відпустив…
    Але й він у мене не поцілив,
    Адже знав, що я за ним піду.
    Може, думав, що вже недоцільно,
    Може, не бажав горіть в аду.
    А, можливо, совість в нім воскресла –
    Був жахливим “блискавичний” бій,
    По законам дворовим –нечесним.
    Це запам’ятай і зрозумій.

    …Вже моє волосся ніжить осінь,
    В’є гніздечко тепле, далебі,
    А для мене навіть плітка злісна –
    Це нестерпний, це нечесний бій,
    …Хто з нас хоче, щоб ізнов –за коси
    Й до горлянок –збуджені сини?
    Я кричу усім дзвінкоголосо:
    –Світ живий! І він –не для війни!
    ...А цвинтар –квіткар: цвітуть тюльпани
    Та лілеї, де лежать батьки.
    Їх хоробрість чаркою пом’янем,
    Мудрість їх відзначим на віки.



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --