Осінній сон – лише причина… Була розмова - лише хвилина. Слова словами підганяють. Хоча знайомі – не гуляють. Падають погляди скоса. На землю скотилася роса. Та не впаде вона колись – І погляд їх стане прямий. Та кров кипить, бурлить у жилах… І це уже не в їхніх силах Бажанню тіла опиратись. А воно хоче віддатись, кохатись. І вже віддалось – немало сили! Бажання тіла охопило жили. Але не було це диким пориванням… Вперше здалося їй коханням… Та чи коханням чи жагою? Ковтком води? Життя напоєм? Можливо, сльози з очей проллються , та серця струни цього вже не бояться…

Можливо, це здасться тобі смішним, але я тебе боюсь... Твого погляду, обійм і поцілунків. Я їх ненавиджу за те, що так ЛЮБЛЮ...

Ці очі, які кидають невинний погляд, але пронизливо-п’янкий і такий милий... Я б насолоджувалася ним днями. Чому не вічно? Вічно б твої очі не могли дивитись... Вони б погасли, а мої плакали б без них... Навіть ві сні я бачу ці очі. Я готова в них втопитись... Вони не можуть мене зрадити, не можуть зробити боляче...

Обійми... В них лише відчуваю себе захищеною, потрібною, зігрітою... Лише в цих міцних обіймах я забуваюсь. Десь далеко відходить для мене буденність, проблеми, сердечний біль, незрозумілі страждання... Є тільки ти!!! Знаєш, а я боюсь в них заснути... А що як я проснусь, то лежатиму сама в холодному ліжку? Я не боюсь спати сама...

Я боюсь лишитись самотньою, коли мені так потрібна чиясь підтримка...Вони мене виводять із-за заземлення... Вони - мій RELAX...

Поцілунки - це щось!!!!!!!!! Найсолодший в світі шоколад здається в порівнянні з ними гірким... Попробуєш раз і хочеться ще. Це як наркотик особливого виду...

Але все одно я тебе боюся!!!

Ти якийсь дивний... Не такий як всі! Ти копаєшся в моїй душі і серці, ти хочеш їх відкрити... Мій світ, який я ховаю за кам’яною стіною... Я цього боюсь... Я не дозволю тобі відкрити його, адже ти можеш причинити мені біль...

Я не знаю, чи я тобі говорила, але я не виношу болі: душевної, моральної, фізичної будь-якої... Моє серце її не стягне... Якщо я підпущу тебе ще ближче - ти зробиш мені боляче, а я цього боюсь... Боюсь втратити друга, а здобути тільки коханця... Я боюсь, що ти пізнаєш мене справжню...

Але я вже звикла до тебе, підпустила на недопустиму відстань, неможу без

RELAX-у, як наркоман без поцілунків.Вмираю без цих очей... Мені страшно, бо я вже не можу без тебе, хоч іноді не розумію і чому.... Але цей страх такий солодкий, що здається не таким вже й страшним...

Вона малювала лілії.Ці чудернацько-химерно-духмяні квіти любила більше за всі інші. Думки її були десь далеко. Сьогодні його не буде ні в інеті, ні в асьці, не зателефонує, бо звідти не можна. Щось притягувало її до цього білявого інетного незнайомця. Їй хотілось знайти в ньому друга, свого хлопця. Зійшов він у її світ ніби випадково із сайту знайомств. Високий, голубоокий, з чарівною посмішкою, притягував до себе, чомусь викликав довіру. Інтуїція підказувала, що він цікавий, надійний і щирий.

Спочатку вони спілкувались на сайті знайомств, потім в асьці, потім по телефону... Здавалось, весь час був наповнений тільки ними. Він знав, що їй тільки 16, вона не боялась, що йому 23. Вона хотіла його пізнати, покохати. Вона знала, що він охоронець в тюрмі, що вчиться в універі. Він знав, що то привітна цікава дівчина, що вчиться в коледжі. Кожен день вони відкривали одне в одному щось нове, прекрасне... Загоралось віртуальне кохання. Але їм було цього мало. Масштаби інету ставали затісні. Бракувало поглядів, дихання, дотиків... По телефону вони щебетали годинами, коли він не був зайнятий. Вони мріяли про зустріч. Слава наполягав на цьому щоразу. Їх розділяла відстань. Вона була головним їх ворогом, бар'єром для виплеску почуттів.

Потім була повінь в Прикарпатті. Слава рятував людей і майно людей в розливах Дністра, допомагав батькам в селі відбудовувати знищене стихією. Вона терпляче чекала.По телефону вони говорили про все і ніколи не набридали одне одному. І от домовились зустрітись у Львові біля Оперного.

Був теплий серпневий день. Жебонів і розкидав приємну вологу фонтан. Він здалеку побачив її. Швидко встав із лавочки і з квітами подався назустріч. Вона мило посміхалась, його радості не було меж. Він несміливо поцілував її. Вона зашарілась і відповіла на поцілунок.

- Ось тобі, моя квіточко, твої улюблені..., - і простягнув величезний букет лілій.

- Який ти милий...

- Цей день наш...Це щасливий початок.

Вона зачаровано дивилась на нього. Він був гарніший, ніж на інетних фотках чи ММСках. Бархат його голосу зливався з дзюркотінням фонтану... Вони сиділи на лавочці, їли морозиво, не могли надивитись один на одного, так хотілось багато сказати...

Він говорив, що вони обов'язково будуть разом, що він закохався в неї. Голуби весело воркували біля них, підходили впритул до їх ніг. Руки Слави і Віки знайшли одна одну... Він розповідав про свої плани на майбутнє, вона уважно слухала, посміхалась... Він мріяв про сім'ю, дім, затишок, про дружину... Він поспішав. Як у шахах, його здається переслідував цейтнот часу. Вона дала зрозуміти, що відносини - то не гонка на час. Тут рекордів не треба.

- Слав, розумієш, мені ще треба вчитись, здобути професію, не можу я бути тіки створена для сім'ї, народження дітей , обслуговування чоловіка... Є речі важливі і для мене. Як би хотілось реалізувати і свої таланти, і здібності, добитись певного успіху.

- Та хіба я проти? Ми все зуміємо.

То був щасливий райський день для них. Інет перейшов в реал. Їй хотілось співати. В голові народжувались поетичні рядки:

Мій рай і щастя там – де ти!
Мій сум і радість – знов з тобою!
Пороги труднощів пройти
Лишилось нам тепер з тобою.
Блаженний рай очей і вуст твоїх
Й тривожне марево думок моїх…
Мій рай і щастя там – де ти! –
У Всесвіті зійшлися ДВІ ДУШІ!

Тільки увечері він поїхав у своє рідне місто.

... Пройшло два дні. Чомусь він не дзвонив, на заходив в інет. Невже щось з ним? Що сталося? Вона не знала що думати., адже повірила у вогонь кохання, що розгорався. На третій день зателефонував він і сказав, що розрахувався, їде в Польщу на заробітки, був серйозний, десь щезли ніжні слова і компліменти, тільки сказав, що вона його не розчарувала і залишилась великою мрією... А ввечері в асьці він все написав. Вона була приголомшена і не вірила, що таке може бути. А от що. Після зустрічі він говорив відкрито зі своєю матір'ю, яка і не радила йому зустрічатись з Вікою, бо "та ще мала, а тобі вже женитись треба - і хтозна-що

та дівчина через рік покаже". Він відверто написав в асьці про це Віці. Вона довго плакала, не могла зрозуміти, чому розрахунок бере гору над почуттями. Вона зрозуміла, що маленький вогник ніжного кохання можна і задути. А чи було то кохання?



P.S. Він поїхав в Польщу на заробітки. А через рік одружився на дівчині з сусіднього села. До Віки не дзвонив і не писав. Він викреслив її зі свого життя.

Вона згадувала його як романтичну помилку своєї юності.
Березень 2009р.