І знову снишся… вкотре входиш в сон.
Твої обійми рідні й так потрібні.
А на яву бракує знов розмов
Отих, де ми з тобою щирі й рівні.

Я знову сплю і мрію про слова,
Що ти ніколи досі не промовив.
Від них у мене б кругом голова,
Хоча для інших може й пустомови…

Я знову сплю. Й так боляче у грудях.
Що все це нездійсненне у реалі.
Але той сон у котре по полудні
Розвіється…

Чи снитимешся далі?...

14.02.2015

У цій частині світу сумно і надто лячно.
Небесні залізні птахи падають, ніби зірки.
За будь-яку ласку люди не надто і вдячні,
А іншого, менш сильного, зацьковують залюбки.

У цій країні козацтва пшениця не стигне.
Поля переорані орком й засіяні «градом».
І Бог на поміч ніяк до стражденних не встигне.
Тому молодецькі вуста захлинаються «ядом».

В цій частині країни сонце сходить завчасно
Від куряви та від вибухів, що вітер розносить.
А той, хто у всьому винен, коли він заплатить?..
І в цім незнанні Україна заходить у осінь…


22.08.2014

Надихаюся тобою, надихаюся...
Неначе кисенем легені...
Дивно.
Та все суцвіттям на морозі не гойдаюся.
Бо на душі, як і надворі -
зимно.

Не надивитись на тебе, не дивитися.
Неначе очі запорошила
хуга.
Та мушу не журитись, а миритися,
Що маю десь (за океаном)
друга.

Не пересилити себе, та все не сила.
Буваю думками своїми
п'яна.
І хай би де тебе та доля не носила,
Проте ти знай, що є така
троянда.


09.01.2015

сумний трамвай моїх старих симпатій
відходить від північного депо
твої слова – це лиш вогонь-багаття,
які згорають, ніби й не було…

вразливий місяць зоряного неба
закрився від твоїх маслЯних рук
і доторків йому навряд чи треба
бо твої руки – лиш минулий гук

пустий вагон твоїх подвійних душ
летить назустріч небуттю й безодні
втікай в наш світ, цурайся ти чимдуж
своєї невибагливої плоті


14.02.2013

Я тебе не чекаю сьогодні у себе у гОстях
Не малюю яскраві ніким не прочитані знімки
Я з тобою не граю ні в карти, ні навіть у кості
Бо з руками у мене проблема, немовби в каліки

Я все мрію тебе пригорнути до себе безбожно
І заглянути в очі, немовби німе цуценя
Від твоєї байдужості зовсім мені не тривожно
Бо розгорнуті руки шукають тебе навмання

Я тебе не благаю шукати мене серед інших
Пробиратись до мене крізь стіни, чи може крізь терни,
Відчайдушно мені призначати усі твої вІрші…

… я тебе не благаю… та хочу все ж цьОго нестерпно…

Примружую очі, щоб уявити тебе (не) оголеним
Торкаюсь руками своїми віддАвна кволими
Гортаю сторінки книжок непрочитано-різних
І бачу у них твої рани протерті… наскрізні

Примружую очі, прогріті нічними кошмарами
В них ми – перехожі, за руки із різними скнарами
Ти бачиш ті самі кошмари, лише з хепі-ендами
В житті наставляємо надто відмінні акценти ми
_________________________

Примружую очі, щоб кавою нюх насолОдити
Обпеченим зерням мені відтепер не нашкодиш ти
Я бачу наскрізь тобою (не) відкриті сторінки
Покайся. Порви всі оголено-стомлені знімки

21.04.2012

на мені сотні тисяч рубців що розпечені сіллю
і мій заклик не сип мені солі… уже «не канає»
ще півсотні із них уживаються з червами й гниллю
та з відкритих повік це не видно аби хто спитає
крізь поранене небо вичікують сірі примари
їм занадто вульгарно дивитися людям у очі
я тремтячим листком загорнулась йому ж бо до пари
але він обігріти мене все ж так само не хоче
млявий дощ повишкрябує букви на лисім віконні
що втрачало цнотливість у всякій ганебній постелі
я ж забула зашторити тюлі що вже напівсонні
а рубцями покриті повіки вдивляються в стелю


09.10.2011

сьогодні наступаю втретє на ті самі граблі
і лже-коханців згадую… та їх до себе ваблю
висмикую з макітрі мляві білі коси
й загадки не загадую… вбираю пОстіль
лягаю гола й неприкрита – сторч у згубу
(цнотливість ?) свою душу в їх обіймах гУблю
приймаю в дар нестримно-похітливе тіло
а в носі роз’їдає запах поту й мила
а завтра всьоме проклинаю свій непотріб
свої чуття замолюю й складаю в сивий погріб
і заново приманюю все тих таки коханців
…

навчать мене ті граблі?.. чи затиснуть в дверях пальці?...

Дозволь мені вчасно піти… без повернень додому
Прибережною хвилею стерти життєві сліди
З очей познімати більмо, наче ту глаукому*
Дозволь не прощатись… лиш тихо й неспішно піти

Всі радощі й смуток залишити чайкам манірним
А біль, як отруту, відпити останній ж бо раз
Дозволь лиш піти… підкоритися волі покірно…
Тримати без сенсу… свободи моєї вже час!





* Глаукома — група довготривалих захворювань очей внаслідок підвищення внутрішньоочного тиску


26.07.2011

Незнайомий об’єкт вислуховує всі мої скарги,
І підносить мене до богів й до сумного Олімпу.
Невідомий суб’єкт позбавлятиме грізної кари
За тривале порушення всякого слушного ритму.
Він (ВОНА) не любитиме душу лиш за оболонку,
Не страждатиме більше від браку моїх повідомлень,
Стрімголов устрибне у холодну й тісну ополонку,
Лише б бути на відстані рук… навіть без усвідомлень.
І без міри прощатиме всі мої вибрики в часі,
Сповіщатиме рідних про те, що любитиме вічно.
Й навіть ваги гордині триматиме в зручнім балансі,
Аби раз подивитись в мої нерозплющені вічі.


26.06.2011

Вона збирає метеликів й кладе їх у кошик з ромашками,
Відтягує спокій до вічності й читає уголос книжкИ.
А він заперечує дійсність, відшкрябує попіл із пастками,
Вирізьблює з дерева квіти й вплітає в жорсткі мотузкИ.

Між ними мілІметри відстані на мапі чужої держави,
Лиш крок до сумного екрану і подих до висі небес.
У них все не як у закоханих, не як у чужинців й бувалих.
У них лише мрії про небо і мить Інтернет-них чудес.


04.06.2011

Можна я промовчУ?
Не скажУ про потріскані вени…
І краплини сердешні дощу
Мені вкажуть, що все не даремно…

Можна я не заплАчу?
Бо від сліз роз’ятрилися очі…
Відпущу і назавжди пробачу
Та єднання сумбурне не хочу.

Можна я посиджУ?
Тут самотньо і сумно-душевно
І мовчанням своїм розкажУ,
Як болить в середИні нікчемно.

Можна більш не прийдУ?
В ті роки, що болять і страждають.
В ту морозну і сіру сльоту,
Що дитинство і юність гукає…

Можна просто мене не чіпати?..


24.05.2011

Я не кажу тобі зізнань. Не можу!
Не маю права слів таких писати!
Лиш серце я гаряче приморожу,
Щоби воно не сміло промовляти

Слова, що зацвітають в почуттях,
Які луною – в піснях солов’їних…
Та їх не скАжу, навіть попри страх,
Що я плющем огорну інші стіни.

А ти не взнаєш навіть при стрічанні,
Чому тріпоче надто в грудях серце.
Я не скажУ тобі оте зізнання,
Яке в тобі, боюся, обізветься…


13.04.2011

...знаєш, це схоже на неміч польоту -
дрібне нетерпіння й солодка манія.
Коли цілий день ти вдивляєшся в фото
того, хто не чув про твоє існування.

Анастасія Красиловська
___________________________________

Це ніби дарунок, завернутий в ковдру,
З якої ще пахне чужими духами…
Його так бажаєш і хочеш, допоки
В руках не розтане й полине з снігами…

Це схоже на кволу незграбну ходу
Малого дитяти, що всьому сміється.
Та лобом упавши, забувши мету,
З руками батьків своїх не розстається…

І це не політ в недосяжні світи,
Бо мрії ведуть нас крізь всякі вагання.
І будеш щаслива із ним саме ти…
Із тим, хто почув про твоє існування.


07.04.2011

Тиждень блукатиму містом у пошуках вИчерпних знань
І поцілунками зрОшу твої неціловані очі.
Й тричі на день позбуватимусь всяких трагічних вагань,
Бо у шуканні по місту віднАйду лиш те, що захочу.
____________________________________________

Тиждень я буду цнотливість собі зберігати.
Буду вмикати навушники й слухати тишу.
Мабуть, не вийде у п’ятницю знань відшукати
Та без вагань все ж тебе я ніяк не залИшу.
____________________________________________

І серед вранішніх співів суботньої сірої пташки
Я відшукаю такі недосяжно-потрібні мотиви.
І хоч лишилась неділя… Та відповідь маю не важку:
Те, що шукала так довго у інших – в коханій людині.

26.03.2011

Яка могутня зброя – ніжне слово,
Промовлене так вчасно і неждано.
Яка любима пісня – колискова,
Яку співала матінка кохана.

Яке вразливе серце у дитини,
Що мріє про батьків своїх щасливих.
Яка ж душа відкрита у вразливих,
Які босоніж бродять під час зливи…

Як легко ніжним словом сповістити,
Що милість ваша в гідне русло ллється.
Як любо бути мамою й ростити
Своє дитя, що в щасті засміється.

І як важливо серце не розбити
Отій дитині, що прохає поміч.
Бо легше тому в світі любім жити,
В якому твої рідні близько, обіч.




Обіч – поруч, поряд; коло чогось.


11.03.2011

Півроку як півстоліття –
Рукою тримаю плечі…
Півкроку, як мерехтіння…
У стислих словах – дві речі.

Про наші (твої) забобони
Вже ходять людські пустомови
Й про те, що ми б’ємо поклони
І дзвонимо в дзвони знову…

Пів вічності за дві ноти,
Які відкликають луною.
Пів подиху за дві спроби
Зостатись навічно з тобою…


01.03.2011

Боялася я, що ущент розкололися мрії,
Що ми вже не хворі – живемо самі по собі,
Що знову між нами самотності нашої милі…
І що завірюха підспівує пісню журбі.

Боялася втратити ниточку наших відносин,
Усе, що єднало одне покоління чи вік.
А ти, завірюхо, із вітром відлуння назношуй,
Що в серці співатиме нашім напевно навік.

________________________________

Та треба боятись себе в метушні не втрачати,
Любить, цінувати яскравості нашої днини.
Бо те, що людського між нами – комусь не забрати.
Бо витоки людськості йтимуть від слова – Людина.


22.02.2011

Як втиснути весь біль в прості слова,
Щоб стало легше, змученій тобою…
Щоби душа у тілі ожила,
Зміцніли крила, зламані і кволі?..

Як умістити сум розчарувань,
Який болить сильніше від поранень?..
А ти, як зможеш, в очі ці поглянь,
Що так боліли тисячами марень.

І як прощати те, що непростиме,
Що раз-по-раз відлунює в душі?..
Увесь цей щем надвоє неділимий,
Бо в серце зради встромлені ножі.

31.01.2011

Стряхнути б попіл, як гіркі печалі,
Змахнути б пил із шафи пам'ят́ей…
У неба вись, у сині-сині далі
Злетіти б від проблем, речей, людей.

Ввібрати б всі струмочкові краплини,
Насититись трояндовим би тлом.
І знову ввись, де лиш одні пташини
Кружляють, забуваючи про сон.

А чом би й ні, хіба є перешкоди?
Та крил немає! Що це за напасть?
Візьму тканину, пір’я: насолода –
Злетіти, впасти, знову різко встать!

09.02.2011

Думки мої – усі про тебе.
Мої слова – тобі лишень.
І очі тягнуться до неба,
Бо мого серця там мішень!

Чому у небі, запитаєш?
Здається, ти ж бо янголя.
І очі сині-сині маєш…
Лиш там тебе помічу я.

Укутаним у хмари-ковдри,
Засніженим пухким сніжком.
І в сонця ти чекаєш згоди,
Щоби відкрити людям сон.

Бо ти із місяцем укупі
Приходиш ніччю в кожен дім.
І проясняєш днем забуті
Зірки на небі лиш твоїм.

Ти місяця щирий товариш,
Існуєш у імлі нічній.
Мабуть-таки не мною мариш.
А лиш зірками… з чужих вій.


22.10.2010

Відчуваю свою безсилість
Перед цілим рядом подій.
Та чому, ну скажи на милість,
Я ось тут не твоя, ти не мій?
Чому десь загубились в прост́орі
Наші душі, які не сплелись?
Ми з тобою заново хворі…
Та чи вилікуємось колись?

Відчуваю свою безпорадність
Там, де знаю, є інші (кращі?).
Не показуй свою невблаганність,
Покараєш мене за нізащо.
Та чи щирість моя – не дурість?
Кажеш ні, це моя відвага.
Але я відчуваю не мужність,
А лиш тільки одну (не) звитягу.

09.12.2010

В віддаленому закутку моєї юності,
Де світло захлиналось крізь вікна фіранку,
Було в пробудженні моєму стільки мудрості,
Якої так не вистачає людям зранку.

В давно забутих днях дитинства нетривкого,
Де так мені сміялось чисто й так нестримно,
Було нестерпно й надто боляче від того,
Що дуже швидко на душі ставало зимно.

А в цьому подиху гірко-важкої дійсності,
Де страх минулий не дає вночі спочити,
Так важко жити із собою в несумісності,
Бо знов-таки у дзеркалі не я… Безлика ТИ…

17.09.2010

Завари собі каву з інтригою
І додай дві пелюстки розваг.
Не покриються роздуми кригою –
Ти готовий до нових звитяг.

Йдеш у пошуки істини (ніби),
Налаштовуєш світ проти всіх.
І мереживо в‘єш (як для німба) –
Все лише для химерних утіх.

Приготуй собі з підлістю кекс.
Що, не вмієш вмикати плиту?
Та не варто шукати ж бо сенс,
Навіть серця в тобі не знайду.

04.11.2010

Ми з тобою немовби два сонця окремих галактик.
Ти світиш і сяєш на заході вічності і життя.
А в мене на півночі порозліталися фантики.
І я не можу ніяк віднайти спокою і каяття.
Ти мариш у снах не моїми планетами мертвими.
Ти світиш не там, де ми могли б бути разом з тобою.
Заходжу і сходжу… спокуту вбиваючи жертвами,
І споконвіку палаю в світах, що вмирають з любов’ю.


14.12.2010

Мої сльози - то ріки гірські… вириваються із полону
Забери мене у світи, де немає людських прокльонів.

Мої очі як сірі крила, помах ніжності і блаженства…
Пелена їх давно накрила… втерти б сльози і може вмерти?

Мої думи – це синь небесна… рознесуться у небокраї
Моє серце – вже не воскресне… знов болить... і по тобі – крає…

Пощади і вкради у гори, де удвох ми були б щасливі…
Побороли б усяке горе… не лиши мене в сльозах зливі…

Не пиши мені епітафій – мій надгробок покрили плющі.
Не кажи, що самотність – то скарб, бо так боляче то для душі.
Не цілуй мої губи сухі, бо несила надпити водиці.
Не нав’язуй думки не свої, бо так хочеться правди напиться.

Напиши краще прозу в віршах, щоб було з чого спогади скласти.
Розкажи, з чого зроблений сніг, щоб могла я пройтися по насту.
Поцілуй у зіниці цілющі, що дають найпростіші одвіти.
Й зав’яжи мені вузликом руки, щоб на шиї їх в тебе зігріти.

Намалюй промінчик у тунелі,
Щоби я повірила у рай.
Кинь канат від Альп до Піренеїв.
За тобою п́іду, так і знай!

Наточи ножі проти чужинців,
Тільки близьких, прошу, не чіпай!
Перестань лягати наодинці,
Постелила я тобі розмай.

Наливай хутчіш мені єлею -
Я для тебе стану божеством.
Від вершини сніжних Піренеїв
Прилечу розважити твій сон.


18.01.2011

Покриття – як уривок душі.
Так жорстоко звучить і так підло.
Не нагострюй тупі ті ножі,
Що сховались у піхвах безслідно.

Очі з поглядом хижого звіра
Налякати не в силі сміливця.
Не впадай стрімголов у зневіру –
Вікувати в страху не годиться.

Переривчастість образів в снах
Викликає реальність облудну.
Але серце побачить в очах.
Всю приховано-явну полуду.


Покриття – оболонка.
Полуда – більмо, скалка.


26.01.2011

Плинність часу, як зашморг на шиї годинників.
Як сльози і рани на щоках вчорашній подій.
І з ритму збиваються люди і стріхи будинків.
Від плинності часу страждає тайфун-буревій.

У вчорашній вечері немає смаку відчайдушності.
У сьогоднішніх чашках засохли кавові рештки.
Монета вже кинута – і вибору не позбудешся,
Бо й плинність дарує на вибір орли нам і решки.

Навіщо втрачати себе у чийомусь просторі?
Коли ти уже й не згадаєш, де дім і свобода.
Забуду розбити на друзки я зорі прозорі,
Бо плинності часу вони ж бо і не перешкода.


20.01.2011

Назвися псевдобогом для тупих,
Де всі твої нестримні Афродіти
Не бачитимуть цінностей простих,
Бо пиху свою нікуди їм діти.

Назвися псевдонЕлюбом для мене,
Де важко так стискати у обіймах,
Бо треба бути награно шаленим.
А я для тебе – як марА підпільна.

Назвися найщирішим почуттям
без псевдо-, нАпів-, навіть без недО-
Так хочу я зіграти з тим життям,
Де ноти всі прості, як - мі, ре, до…


недо- – наприклад недолюбити, недоцінити…


13.01.2011

Торкнися рукою тремтливо зап’ястя.
В нім пристрасть невпинна жадає на волю.
До губ припади - до святого причастя.
Забудь, що гріхом налились, ніби кров’ю.

Солодким цілунком насить мої плечі.
Жорстоким «не хочу» тебе не скараю.
Забудь все на світі, усі інші речі.
Ми вдвох – ти і я… Пощад́и! Я благаю!

Але ти не чуєш, караєш і далі.
Цілуєш, шепочеш на вушко бажання.
І тут ніби вибух... Злетіла у далі,
Де спокій в душі і невтомне кохання.

17.11.2010

Розгалуження особистості
У заплутаних мережах.
Так далеко слова від дійсності.
А учинки – лише в словах.

Розгалуження у дієвості.
У дволикості увесь сенс.
Лицемірство за руки з хтивістю.
Букви з буквами – увесь секс.

___________________________

Непокірність на противагу
Відгомону тюремних ґрат.
До Феміди залазь на ваги
Там побачимо – що ти варт!

24.01.2011

Сумно і страх як пізно. Трамваї не ходять в депо.
Вони розлетілись околицями у небосхили.
Навій мені, вітре, та так, щоби все ожило.
І мрії мої зашкарублі напни на вітрила.

Вже зимно і лячно. Не сплять уночі гвинтокрили.
Вони усміхаються зорям, що впали додолу.
Напни мої мрії на їхні могутні вітрила.
Та не проси мене більше вертатись додому.

Вже гірко і тоскно. Трамвайчик заснув на даху.
Лиш мріями він так далеко злетів в небокрай.
Зроби ж йому ласку, здійми його мрію крихку
Й впусти його разом зі мною в казковий свій край.

14.11.2010

Думки мої – усі про тебе.
Мої слова – тобі лишень.
І очі тягнуться до неба,
Бо мого серця там мішень!

Чому у небі, запитаєш?
Здається, ти ж бо янголя.
І очі сині-сині маєш…
Лиш там тебе помічу я.

Укутаним у хмари-ковдри,
Засніженим пухким сніжком.
І в сонця ти чекаєш згоди,
Щоби відкрити людям сон.

Бо ти із місяцем укупі
Приходиш ніччю в кожен дім.
І проясняєш днем забуті
Зірки на небі лиш твоїм.

Ти місяця щирий товариш,
Існуєш у імлі нічній.
Мабуть-таки не мною мариш.
А лиш зірками… з чужих вій.

22.10.2010

Що потрібно для щастя тобі?
Шампанське, дівчата, розваги?
Щоб кожен день у цій метушні
На подвиги дав хтось наснаги?

Що важливо тобі в самоті?
Пляшка віскі, сигари та тиша?
А чи є все у тебе в житті?
Все? Та кохання немає лише.

Що цінуєш найперше в людині?
Гроші, владу та статус високий?
Так скажу я тобі, що віднині
Ти продажний й німий є, допоки –

Сам-один не поставиш за ціль
Жити в мирі, любові, братерстві.
Лиш тоді, на кінець, звідусіль
Прийде щастя – то цінність найперша.

18.07.2010