Ти не телефонуєш мені більше. Твої асфальтовані стежки позаростали колючим тереном і гірким полином. Мені так важко...
Ти одного дня сказав, що я як з неба впала. Як сніг. Ти ж бо обожнюєш зиму. І ти щасливий з того, що я приземлилась поруч тебе. Нехай і влітку.
Непостійний такий. Спочатку вогнем і мечем розігнав всі мої сумніви, поставив мою душу на коліна, обрізав мої крила...ну і де ж ти тепер?! Де?! Полишив мене серед двох стін,а сам втік. Ти ж відповідальний за мене, бо ми відповідальні за тих, кого приручили! Ти, певне, не знав цього... а я от тепер сиджу поміж напівзруйнованих стін просто неба. Мої очі на мокрому місці.
Я мабуть хворію...
Насправді ж ,я надто драматизую. Сама ятрю свої ж рани. Пишу листи, які ніколи не зважуся надіслати. Думки про тебе рвуть до самого серця.
Ти викреслив мене з свого життя: я надто швидко набила тобі оскому. Я ж не навмисне. Ми б мали відразу помітити що ми різні. Занадто різні хоча б для доповнення один одного. Ти ж знав це... я ніколи не збагну, чому так старанно тоді замилював мої очі. Я була як лялька у твоїх руках. Ніхто не наважився обламати твої пазури, що так боляче краяли шкіру.
Ти закоханий в сніг, а я, лише зачувши про море, зазвичай цитую Дугласа Джерролда: «Море? Я люблю його до божевілля»
Свою зиму ти проводиш в затишних містечках Словаччини з друзями, а я просиджу вільні години за столиком каварні, що знаходиться на іншому боці величезного міста,аніж живу я...з самотою.
Ми з тобою справді як фізик і лірик. Ти економіст у прозорому еластичному кубі,а я польовий філолог. Ти казав, що ти штурмуєш небо, підкорюєш нові й нові вершини, серйозний такий, а я воюю собі з своїми вітряками у своєму ж таки полі. Я була б повірила,але це ж неправда!!! У нас просто різні методи.
Я продовжувала ходити за тобою,як тінь. Ти тішився з свого успіху. Виймав потроху мою душу, висотував з мене всі нитки, а потім, таку знесилену, ставив над безоднею... за деякий час робив мене виною всьому, втішав. І все спочатку. Ти бездоганно витримував роль, був задоволений з цього.
Та згодом тобі й таке обридло. Після гострої розмови ти нвіть не кинув останнього погляду. Так і закінчились мої катування. Але я таки їм причиною, бо дозволяла себе кривдити. Гадаю, це було кохання...адже в ньому завжди так: один цілує, а інший лише підставляє щоку. Здогадайся, хто є хто?

2009