Забери мене. відвези далеко...
Там де струму немає, а тільки ліс.
Там де можна дістати рукою до неба
І не траба шукати якийсь компроміс.

Забери мене. обійми щосили.
Ніби знаєш мене, ніби та "одна"!
Говори зі мною, просто так на віру,
Довіряй,бо і я вже сама не своя.

Не твоя,не своя,не його -ніяка;
Не чиясь,не їхня -"собі сама".
Отака! Що чекає від долі знаку,
В бога, всесвіту - всім дарма!

Забери мене, відвези далеко
Обійми щосили,ніби та - "одна".
Доторкнемось долонями до неба
Де тумани й електрики нема.

16.07.2016

коли стеля нависла над розумом,
коли крейда осипалась попелом,
коли важко вдихнути свободою -
спраглість фарб вже ніщо не заповнює.
час навпомацки зупиняється.
сіє променем собівартості.
залишає краї особистості
і тушкує байки - імовірності.
коли стеля нависла над розумом,
коли ти вже не дихаєш простором, -
три, чотири кутки і ти в схованці -
відкривається дах ілюзорності.

2016

а знаєте, херово, коли твоя голова - твій ворог.
і ти не можеш нічого змінити...
а тільки - думати, думати...допоки закипиш...
незнаючи, що вчинити.
вирвати, чи переписати ти не в силах, бо це не книга.
коло тебе сидить твоя совість і не радить тобі в цих діях..
совість - є! щасливці ті, що її не мають.
кожен по своєму гребе і по своєму "вигрібає".
кожен знає за що він б'ється і на що чекає
кожен з нас насичений перцем і поволі згорає.
чи щасливці ті, що існують мріями?
ризикують днями міняючись вірами...
кожен з нас - насичений попелом(!),
що з'їдає пам'ять або діє як опіум.
от і бався думками на порозі "розкутості".
твоя правда гірка, і кипить у "присутностях" ....

2016

Ношу життя у себе в сітці,
Чекаю поки проросте...
Зрощу омелу, щоб під нею в місті
Я цілувать змогла тебе!

2011

Стривожена мовчанням,
Спустошена... Живу.

Ця звістка про зізнання...
Боюсь. Мовчу.

Отриманий дарунок,
Навіщо? - в серці кіл.

Усе, що буде потім...
Зі мною... - Цвіль.

2011

Чи я твоя?
Летить стріла.
Сумна земля
Дрижить німа.

Чому не ти?
Горять мости,
Кричать хрущі,-
Заллють дощі.

Навіщо він?
Зітхає дим.
Зоря зійшла,
Цвітуть поля...

2011

Тримай мене! Не відпускай!
Бо якщо руки з рук - помру!
Тримай мене - не покидай!
Залишиш - в прірву ниць зійду...

Ще трохи мерехтить вогонь
в душі... Ще солод на вустах.
Коли вже серце на ножі -
тримай мене, хоч низько так...

Не покидай, хоч мій - не мій,
Не покидай! Бо я - твоя!
З тобою вже не страшний бій,
З тобою вже і в пеклі - рай!..

2010

У водній стихії живе
мала золотава рибка.
А в дідовому дворі
росте величезна ріпка.

А мишинята - Круть, Верть
збирають собі колосся.
У лісі мавка чудна
розчісує довге волося.

А ще молодий солдат
варив із сокири кашу.
Бувало, що бурий ведмідь
приносив додому Машу.

Я хочу дізнатись про все,
цієї казкової ночі.
Бабусю, читай мені ще,
поки не заплющаться очі.
2010

трагічно мені лиш те,
що вечір не стріне ранок.
трагічно мені лиш те,
що вип"ю тебе на останок.

трагічно мені лиш те,
що пір"ям заб"ється смуток.
трагічно мені лиш те,
що літер не стане в звуках.

трагічно мені...

2010

чекаючи на диво, ти раптом розумієш,
свою належність до раптових дій.
і смішно так, що визнати не смієш
колючу спрагу спомину. В твоїй...
...уяві, плигають вогнями:
чужі коханки, ліжко, самота,
безмірні ночі, дотики вустами,
його шукання і твоя сльота.

повз не пройти, не задихнутись болем!
чекати дива і кохати до дощок,
постіль стелити волошковим полем
і стрімголов летіти до зірок!

2010

Спасибі тобі за те,
що ти подарував мені спокій.
Спасибі, моє святе,
що плинуть з тобою роки.

Спасибі тобі, що день
почнеться з думками про тебе.
Спасибі, моя "мігрень",
що думаю більш не про себе.

Спасибі тобі за те,
що стала дорослою трішки.
Спасибі, моє мале,
що ділиш зі мною ліжко.

Спасибі тобі, що дощ
малює на вікнах свято.
Спасибі тобі, що ти
дозволив себе кохати..
2010

Минає час і у звороті
Думок подрібленних стоїть
Мара, як ніжний сон свободі
належно вправленний в зеніт.

Створивши безліч примх і звабок,
Зірвавши краплю з Небесі,
Я віддаюсь в обійми-лапи,
Що Доля вертить в колесі.

Колеса сутичок і мрій
Хапають куцими руками.
І пломінь сонця в тій землі,
Якою в нас кидають плани.

Думки - пожертвую життю,
Надії скормленні роками...
Мій світ, я так тебе люблю
З твоїми талими сльозами!

2010

Чекання марення надії
Думки зім"яті очі на тарілі
Сп"янілий дух від впертого скитання
Зім"та постіль марні поривання
Це божевілля ностальгічних мук
У серці гниль і купа трутних мух
Роїться і розмножується в тілі
І я гнию зім"ята на тарілі


2010

Троїста суть упертого "знавця"
Систематична мудрість грізних поривань
Злий нігілізм немаючий кінця
Серцевий біль і осуд без вагань
Лишись зі мною душу відпусти
Потонеш миттю в омуті зіниць
Лиш кроки смерті змусили знайти
Його вогонь із льодових крупиць


2010

Це тіло... очі.. рай кульбітом!
Той дах, те сонце - п'яні літом;
Сплелись, злетіли - дихай, дихай!
Гарячі, дикі - втіха сміхом!

Шалені сповнені бажання,
Зорію сповнена коханням.
Ти мій - наркотик нелегальний,
Ти - мій, акордами фатальний.

Звучанням голосу і... шкіри,
Дихання сповнене ефіром,
Солодкий дотик, танцю кроки -
"Не бійся! Я з тобою!"...поки.

2010

все побила шашіль
ліжко простинь волю
кинь на мої рани
ще пекучі солі
але я дістанусь
чистої блакиті
най ті кляті очі
мороком повиті
не питай завіщо
у кайданах болю
моє серце дике
не виносить строю

2010

Жовті ліхтарі, світло у вікно...
П"яний сірий дощ і його тепло.
Вії тяготять, сон в кривій душі,
Фото на столі і його вірші...

Сірий п"яний дощ крапає з небес,
А в душі шкребе чорно-білий пес...

2010

Ідеш по вулиці пустій.
Для тебе - пусто.. хоч навколо
Кружляє безліч тих людей
в чиїх очах ти наче квола,
а квола тим, що не така
І погляд їх пронзає спокій.
Зима іде. Іде зима
І ти одна. Ти боса й гола...


2007

Буває дивно так, коли поглянеш
На світло ліхтаря у гамузі гілок.
Зимові віти світяться вогнями
І закривають від дурних пліток.
І ти сіяєш, хоч і в павутинні
Казково-сніжних тіщінок імли.
Тобі так затишно на цій покрівлі
І жити хочеться заради цьої гри.

Та ранок прийде ненароком
І казка зникне рівно в мить.
От заковтнути все це оком,
Щоб на малюнку ще упить!



2008

Небо ти моє ніжне та безкрає
Я твоє обличчя бачу уві сні
Серце швидко б’ється гомонить та грає
Ніби закохалось вперше на весні
То воно барвисте то червоно-чорне
То безкрає й чисте то важке й брудне
Воно поруч з нами тобто наді мною
Небо відчуває те що в нас живе
Буде мені сумно стане гірко лити
Якщо мріє серце – ніжно забринить
Якщо ж закохаюсь буде рожевіти
Якщо схочу вмерти страшно загримить
Та я хочу мріять а ще хочу жити
Хочу щоб для мене небо – зацвіло
Хочу щоб навколо вміли всі радіти
Хочу щоби Небо в кожному було!

2006

Ми попливемо у човні
До острова коханя.
Амури в танці на землі
- коралове купання!

В пастельно-кремових тонах
перлинна грає шутка.
І Антуан Ватто - мастак,
Штовхати в райську шлюбку.

Амури в танці на землі,
Їх грація вражає.
А ми пливемо у човні -
Венера оголяє...

не знайдеш ти 15 план,
не врятують зелені пожежі
ті що зараз дарує весна.
і для тебе я не в мережі.

ти пробач, що така я лиха
і відмовила чесно і прямо.
зрозумій, я іще молода,
щоб стать панною в адському храмі!

засіяло жандармами небо
не сховатися нам ніде
ти поставив сірісінький вело
і сказав що так не піде

заспокоїв цілунком бузковим
вкрились ковдрою так на траві
хай штрафують ці зорі казкові
всеодно їм до нас не дійти!

Що життя? Ти лиш пустка для нього.
Що життя? Ти лиш жовтий листок.
Ти ніхто, ти ніщо, ти та жінка убога,
Що вмирає від горя і плину думок.

Кожен день, як на цвинтарі сіро і строго
І лиш ти ікебана поміж свіжих могил.
Ти – одна. І кудись завернула дорога,
Хто в ній знайде тебе?.. збиту й кинуту в пил.

2007

Моє життя змінилося зненацька
Одне лиш слово й – вийшла з колії.
Вже не іде вона, як та машина ткацька
Тепер Комусь начхати на неї.

Змінилося усе і погляд і культура.
Змінилося життя – навколо все рябе.
а ти у пам’яті, як та „сліпа статура”,
що так невпинно слухає себе.

так заб"юсь у куток,
Щоб ніхто не торкав
І не бився за шмат цьої плоті.
Так ніхто не кохав...
Так. Ніхто не кохав
І не крав ті слова, що у роті.
Ті ж слова не до чого,
Ті слова тільки плин.
Так, я хочу цього -
Я сама, ти - один.
Я забуду усе. А що все?
Все вода...
Так. ніхто не кохав -
Ти -один, я - одна...

Я для тебе, як лялька, якою ти граєш.
Та невже я така без душі і вогню?
Ти від мене нічого вже не приховаєш
І я знаю про те, що тебе не спиню.
Та колись ти закинеш мене у буденність,
Ти закриєш чулан, покладеш у мішок...
А я буду чекать, проявляти смиренність,
Щоб побачити світло в щілини дощок.
Я - ніхто. Я - ніщо. Я та пустка ганебна,
Я покинута лялька, поміж інших ляльок...
Що ж ти дивишся, зрідка на мене? Кумедна?
А я ж так й не вдягла, той весільний вінок...

2007

Загублене життя, загублені події
І знову фарби - чорні й голубі.
І лиш троянди сповнені надії,
Які колись ти дарував мені.
Вони зів"яли в книжці про кохання
І ми відбились в жовтих сторінках.
Тепер вони є символом чекання -
Надією у чорних небесах.

2007

„Замовкніть всі, бо час мовчати
Про все й по всіх,” – так кажуть нам.
Не варто правду добувати,
Щоб не зашкодити панам?

На терезах життя і смерть,
Залежить все від твого слова.
Не будь, як миші Круть та Верть,
Бо стане порятунком змова.

Свободу слова загартуй!
Мовчання – золото та ґрати.
Ти людям очі розмуруй,
А вони знайдуть, що сказати!

Іде життя. Минають дні і ночі.
Проходить юність золота моя.
Вже не побачиш ти мої блакитні очі
І не почуєш мову солов’я.

Мені так хочеться з тобою розмовляти
Та цілувать твої п’янкі вуста.
Так прикро, що доводиться жадати
Тебе ще й досі. Що ж така проста!

Мене пробач за все, що завинила
Кохай мене. Чи ти не маєш сил?
Любов – подарувала мені крила,
Та їх тепер вкриває дивний пил.

Іде життя. Минають дні та ночі.
Проходить нишком молодість моя.
Чи ще побачиш ти мої блакитні очі
І чи почуєм разом солов’я

Я загляну в повітря й побачу
Твою усмішку й очі земні.
Так – земні. Ну той що, я ж не плачу,
Хоч у мене вони голубі.
Сірі очі, наповнені брудом,
Брудом вічної гри та оман.
Я б назвала тебе просто чудом,
Бо обманюєш ти себе сам.
Та можливо змінюсь я на краще
І ти змінишся разом зі мною
Ти – актор. І в квартирі і в масці.
Ти – актор. І що буде з тобою?