Ворожіння

В вікно навшпиньки зазирає місяць,
Зірками втомлений, вже очі не хова.
В кімнаті тільки тиші є сьогодні місце,
Чи є душа тут хоч одна жива?

А тиша в темряві, як казка, причаїлась,
І чорні тіні завмирають на стіні.
Лише зірки, немов ліхтарики, світились,
І карі очі зір були сумні-сумні.

Ніщо, здавалось, сивий спокій не порушить,
Ніщо не збудить ніжний тиші сон.
Та сум дівочий ту бентежить душу,
Та шепіт вітру за нічним вікном.

І ось тендітна постать зо страху застигла,
І затремтіла свічка в дівчини руках.
Куди ж ти йдеш, дівчино, юна, мила,
Свій ще дитячий переборюючи страх?

В кутки розбіглися всі чорні тіні,
Несміло вогник свічки запалав.
Тремтить серденько і страшні хвилини,
Дівчину тільки місяць зустрічав.

Вона до столу сіла, запалила свічки,
Зітхнула важко – знов душа болить,
Немов занурилась в холодну річку,
Немов спинилася жорстока мить.

Вона розклала карти швидко й вправно,
Вже ворожіння почало свій хід...
І вже зникає страх дівчини марний,
А коло ніг муркоче чорний кіт.

Згадалися бабусині поради,
Що відьмою її вважали у селі:
“Запам’ятай, онучко, відьмувати –
то бути вигнаною з білої землі!”

Але горить нескорений вогонь
В очах дівчини, темних, наче ніч.
“Я віддаю тепло своїх долонь,
Тобі, мій милий, лиш мене поклич”

І щось вона шепоче тихо-тихо:
“Я зможу, я кохання віднайду,
і не боюся жодного я лиха,
і не боюсь накликати біду.

Чи божевільна я? Чи це мені здається?
Що ж я роблю? Бо ворожити гріх.
Та будь що буде, хай лиш біль минеться,
І знов почую милого я сміх.

Вже байдуже – коханий, друг чи ворог,
Вже байдуже, що думають навкруг.
Без нього світ, неначе чорний морок,
Без нього доля, наче сто розлук.

Без нього сонце вже мені не миле,
І зорі не всміхаються, мовчать.
Що ж це було? Невже його любила?
Якби спочатку нам життя почать...

Якби він тільки був постійно поряд,
Якби ж бо бачити його очей блакить.
Вже байдуже, що люди всі говорять,
Коли ж кохаєш – гордість твоя спить.

Вже не найкращий друг, і не коханий,
Раптова зустріч змінює життя.
Мабуть, ніколи легше вже не стане,
Не подарує доля забуття.

І вже до розпачу не можу я забути
До болю рідний погляд тих очей.
Сторінку прагнула перегорнути,
Але від серця свого не втечеш...
Я божевільна. Час зупинитися давно.
Пора вже розпочать без нього жити.
Вже місяць з сумом заглядає у вікно
І просить ворожіння припинити.

І справді. І навіщо те кохання,
Коли це тільки магія, це пил.
Все, досить. Це було востаннє.
Я сподіваюсь, ти мене простив”

Сказала дівчина так сумно в тиші,
Що покотились кришталеві сльози зір.
Вже навіть місяць спокій свій залишив:
“Ти не сумуй, дівчино! Ти в кохання вір!”

Та правду кажуть часом люди,
Що ранок вечора мудріший.
Ця ніч пройде і легше буде,
Не стане це життя ще гіршим.

На ранок теплий промінь сонця
Волоссячка торкнувся ніжно,
І лагідно всміхаються в віконце
Пухнасті хмарки білосніжні.

І посміхнулась дівчина на ранок,
Хоч біль душі і досі не минув.
А юне серце злікував світанок,
Як тільки місяць з зорями поснув.

Блукала дівчина привітним своїм містом,
Що найрідніше місце на землі.
І шепотіли вулиці зеленим літнім листям
Будинки посміхались, сиві і старі.

І найніжніший літній теплий вітер
Дівчини сльози кришталеві витирав.
Та про людину, найріднішу в світі,
Й мандрівний вітер, навіть той не знав.

Та раптом серце затремтіло, наче птаха,
І озирнулась дівчина навкруг.
Вона не відчувала болю й страху,
Лиш тільки ніжність милих рук.

І ось блакить очей, близьких до болю,
І посмішка, мов лагідність весни:
“Я сумував так сильно за тобою,
а ти приходила лише до мене в сни.

Занадто довго я шукав тебе
І в почуттях не міг я розібратись,
Я вже звертався навіть до небес,
Лишень про тебе хоч би щось дізнатись.
Ти не зникай. Мені ти так потрібна,
Без тебе все життя моє сумне.
Моя найближча, найдорожча, рідна.
Пробач за все. Кохаю я тебе!”

А дівчина від щастя розсміялась
І не потрібні жодні чари їй.
А ворожінням більше не займалась,
Лише в кохання, а не в магію повір.

Коли кохаєш – не потрібні чари
Вони любов велику зводять нанівець.
Кохання – це не ворожінь примара.
Любов – це магія людських сердець!

Ірина Петрушанко м.Полтава


Моя роздерта Україна
Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Вже перетворена в руїни,
Та й досі прагнеш тої волі.

Ти все несеш через століття
Свої страждання, сум гіркий.
І вже не вбрання, а лахміття
Залишили тобі віки.

І на обличчі посірілому
Застигли всі образи зрад.
І вже самій не зрозуміло,
Як може йти на брата брат.

І вже зника твоя усмішка,
Немов сумливий літній ранок.
І дотик рук тремтить той ніжний,
Неначе осені світанок.

І втомлені ті очі зажурились,
Що бачать, як свої ж сини
Шматують неньку, нагрішились,
Не хочуть визнати й вини.

Собі, собі, і все для себе.
Нікому Україна не потрібна...
Але чи вічне це блакитне небо,
Чи вічна ця країна бідна?!


І скільки їй ще залишилось
Триматися з останніх сил?
Ніщо з віками в світі не змінилось...
Чим край наш Бога прогнівив?

За що нам всі оті страждання,
Кріпацтво, що Кобзар ще там ридав,
Та панщина і праця з рання?
Якби Тарас майбутнє знав!

Хіба б палали його вірші
Гарячим, праведним вогнем,
Коли б він знав, що буде гірше
За кожним роком, кожним днем.

Якби він знав, як люди гинули
Спочатку з голоду, а потім на війні,
І Україну як покинули –
І Бог, і влада – знов одні...

І знов боротися за волю,
До скону, розпачу, до смерті.
Хіба такої хочем долі,
Щоб Україну всю роздерти?


І в кабінетах посідали,
Чекають знову хабарів.
А всі ж кричали, добре знали,
Чого народ завжди хотів.

І знову жодної надії,
І тільки темрява навколо.
І знов зруйновані всі мрії,
Напевно, замкнуте це коло...

Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Ми все чекаємо на зміни,
Чекаємо нової долі.

Але ти йдеш і не схиляєш голови,
І гордо сяє погляд твій.
Ще трохи і настане день новий,
Повстане знову той народ німий.

Прийдуть часи, настане та хвилина,
Ще будемо пишатися як слід.
Що є така держава – УКРАЇНА,
І що відома всім на цілий світ!